Культура

Дівич-гора (з циклу “Священні гори Подніпров’я)

img_1422

Огризок нашого минулорічного етнографічного дослідження. Той, що стосується рідного краю.

***

«…Знайшлися хлопці та ді­вчата серед археологів, іс­ториків. Ого, як загорілися. Було всього – суперечок, безладдя, гіпотез, фантасма­горій. Почали шукати сліди у древніх манускриптах, по­їхали по Україні, розпитува­ли людей, записували ста­ровинні перекази. Разом ми вибрали кілька варіан­тів, найближчих до гіпо­тетичних подій. Точніше – три варіанти. Всі три Ді­вич-гори в поясі між Россю і Тясмином. Це підходить. У травні поїдемо на пошук, експедиція на громадських засадах. Хвилююся, три­вожуся. Що ж воно буде? Пощастить? Якщо вийде, це буде перша перемога над Хроносом…»

Олесь Бердник,

«Зоряний Корсар»

Читаючи цей уривок задаєшся питанням, чому відомий дисидент, чудовий зна­вець Дніпровських гір Олесь Бердник локалізував свою Дівич-гору у Пороссі? Оче­видно, людина, котра тривалий час жила у Витачеві не раз, не два і не три бувала на Дівич-горі у Трипіллі, за кілька кілометрів від свого помешкання.

Для нас приклад Бердника більш ніж показовий, адже «Дівич-гори» як і «Лисі» є в Україні, Росії, Білорусі, Чехії. Присвячені певному жіночому божеству, вони наді­лені м’якою жіночою енергетикою прадавнього аграрного культу. Пізніше, в часи християнізації частина «лисих» і «дівочих» гір піддалася обструкції з боку панівної ідеології і набула відьомських рис.

Так сталося з Лисою горою понад Видубичами, котра, на думку деяких краєзнавців, ще донедавна була Дівич-горою. Такої долі уникла сучасна Дівич-гора в Трипіллі, місце нашої наступної зупинки. На відміну від своєї київської посестри, трипільська заселена з давніх часів. Можливо, цей факт зіграв визначальну роль у формуванні її статусу.

Заселеність гори врятувала її від критики, але й надала «ведмежу послугу» – наяв­ність великої кількості жител позбавила гору сакрального статусу. Він лишився у віках, працях археологів і в уяві сучасних неоязичників.

«У долині річки Красної, на правому березі Дніпра, розкинулось село з тисячоліт­ньою історією на ймення Трипілля. «Тут фізично відчуваєш дихання вічності. Дивні відчуття, зачаровані місця…», – перехоплюючи дух кажуть ті, хто хоч раз побував тут. З високої кручі видно як впадає три ріки у Дніпро, й утворює три великі поля. ТРИ поля, ТРИ хліборобські рівнини, порізані річками Стугною, Красною (Красива) і Бобрицею.

Тож, якщо східні околиці сучасного Трипілля сягають лівого берега річки Бобриці, то з заходу височіє Дівич-Горанайвища точка на Обухівщині. На її вершині, на висоті 55 м над рівнем Дніпра та 186м над рівнем моря, колись було збудовано слов’янське святилище. За легендою жінки, які мали народити немовля приходили сюди і проси­ли у Богів благословення виносити та народити здорову дитину. Сучасні дослідники кажуть, що Дівич-Гора дійсно має цілющі властивості, позитивну енергетику. Може тому, що ступала там нога Апостола Андрія, а може тому, що наші прадіди спроваджували у вічність свої близьких, і донині там живе їх дух»,– говорять про Дівич-гору екскурсоводи.

Втім, станом на сьогодні існує єдиний, археологічно доведений факт культово­го призначення вершини гори. Це не розташо­ване на ній давньоруське городище, і не залишки укріплення XVI ст., часів повстання Нали­вайка.

Йдеться про святилище часів за­рубинецької культури, час іс­нування якої археологи датують від III сторіччя до нашої ери до II сторіччя нашої включно. На думку вчених, воно присвячене саме жіночому божеству. Це не ди­вує, враховуючи поширеність культу великої Богині-Матері крізь віки, – від жіночих скульптурок так званих «палеолітичних мадонн», молодших трипільських статуе­ток, до Сікстинської Мадонни Рафаеля. Предками якому народу доводяться зару­бинці – важко визначити. Тут думки вчених розходяться, – хтось схиляється до па­тріотичної протослов’янської гіпотези, одиниці – до германської, але найбільшого поширення з кінця ХХ сторіччя набуває погляд на них як на спільних предків балтів і слов’ян, з яких обидва ці етноси лише з часом виокремилися.

У давньоруських літописах так розповідається про північну подорож Святого Андрія по українських землях:

Дніпро впадає у Понтійське море; море це звуть Руським. Уздовж його берегів на­вчав, як кажуть, святий Андрій, брат Петра. Коли Андрій навчав у Синопі і прийшов до Корсуня, він довідався, що від Корсуня недалеко гирло Дніпрове. І прибув він до гирла Дніпрового, а звідти вирушив угору по Дніпру. І сталося, що він прибув і зупи­нився під горами на березі. А ранком, уставши, промовив він до учнів, що були з ним: «Бачите ви гори ці? На горах цих засяє благодать Божа, буде місто велике і багато церков здвигне тут Бог». І піднявся він на гори ці, благословив їх, помолився Богу і зійшов з гори цієї, де пізніше виріс Київ».

Мандруючи Дніпром до місця майбутнього Києва і далі на північ, Святий Андрій неодмінно бачив пагорби навколо Витачева, так подібні до літописних «гір київ­ських». Ймовірно, він ночував на них, – втім церковна легенда нічого не сповіщає про це. Як не повідомляє про мешканців Середнього Подніпров’я та їх світогляд у першому сторіччі нашої ери, коли ним мав мандрувати цей не­втомний святий.

Цю «білу пляму» у легенді «виправляють» археологічні дослідження:

«…Ще одна Дівич-гора знаходиться у цьому ж Середньодніпровському регіоні на околиці с. Трипілля (літописний Треполь) на Дніпрі. На вершині гори, що здіймається над Дніпром, у зарубинецькі часи було побудовано своєрідний жертовник-піч, що являв со­бою композицію з дев’яти напівсферичних заглиблень. Певно, цей своєрідний жертовник з дев’ятьма гніз­дами призначався для посудин, в яких під час свят­кової церемонії могло варитися яке-небудь зілля чи зерно. …Число дев’ять у поєднанні з дівочим ім’ям цієї величезної і дуже імпозантної гори схиляє до думки (як і з приводу гадальної чаші з дев’ятьма клеймами місяців), що творці жертовника з дев’ятьма складовими час­тинами передусім співвідносили цю цен­тральну споруду Дівич-гори з дев’ятьма місяцями вагітності. Богиня – діва, як стійке уявлення про жіноче аграрне бо­жество мислилася, очевидно, подібно християнській Богоматері не просто дівчиною, а такою, яка вже «понесла у череві своєму» і їй належало дев’ять місяців готувати народження нового життя. …Тут не було ні міста, ні посе­лення. Сама гора являла со­бою зрізане пірамі­дальне узгір’я, що зді­ймалося над прибережними плавнями Дніпра. Верхня її площадка невелика і складається з двох плоских сходин. …Жертовник поставлено так, що він займає серединне місце усієї вершини гори, поряд з ним – зарубинецьке поховання 1 ст. до н. е. – 1 ст. н. е. З боку, проти­лежного Дніпру, Дівич-гора спадає широким пологим спуском, немовби спеціаль­но призначеним для урочистих обрядових процесій від поселення до жертовни­ка богині-діви на вершині. Великий інтерес являє загальний погляд на увесь той середньо дніпровський регіон, в якому знаходиться Дівич-гора у Трипіллі. На но­вітній археологічній карті зарубинецької культури… у просторому ареалі всієї культури (Прип’ять, Дніпро, Десна, Сейм) Середнє Подніпров’я (від гирла Десни до Тясмина) різко виділяється кількістю пам’яток та щільністю заселення. Тут зосереджено найважливіші пам’ятки зарубинецької культури. Тут же знайдена найбільша кількість предметів античного імпорту з Причорномор’я. …Кордо­ном між землею полян і землею Русі, можливо, слід вважати простір між Ви­тачівським та Зарубинським бродами. …Якщо подальші пошуки підтвердять сказане, ми одержимо дуже цікаві дані про великий і давній центр у коліні Дніпра. Цей сакральний комплекс повинен бути загальним для всієї області борисфені­тів. В окремих племен могли бути племінні святилища: Дівич-гора у Трипіллі та Лиса гора під Києвом у полян, Дівич-гора у Сахнівці та святилище Рода в Родні (на гирлі Росі) у русі, що ще не злилась з полянами…» (Академік Борис Рибаков, «Язичництво давніх слов’ян, 1981 рік).

Як і частина інших дніпровських гір сучасне поклоніння Дівич-гори містить всі ознаки нового культу, котрий сформувався з даних радянської археології і елементів сучасного неоязичництва. Їх синтез вказує на відродження деякого інтересу до гори, на котрій православний хрест ділить сакральний простір з пов’язаними на де­ревахрідновірськими стрічками.

Це не зменшує її статусу однієї з найбільш відомих священних гір не лише Се­реднього Подніпров’я, але й всієї України. Зараз на ній не проводять шабашів, хресних ходів або язичницьких треб. Спроби повного освоєння її вершини з боку як православних, так і язичників закінчилися нічийним рахунком, відтак, гора зберегла свою дівочість – віками бережений статус-кво.

Вона стоїть між двома найбільшими сакральними кластерами Середньої Наддніпрянщини, цього історичного «хартленду» України – Київськими та Канів­ськими горами. Саме Дівич-гора і її геологічне продовження – Витачевські пагорби, грають роль ланки-сполучника між північною та південною частинами Придніпровської височини.

Всі разом вони випрямлені в струнку лінію, котра в сучасній метафізиці та геополітиці називається орієнтація «Південь-Північ». Її початок ховається в сколотських го­родищах Трахтемирівського плато, звідки повагом, століття за століт­тям, кілометр за кілометром пря­мує на північ, в бік київських Свя­тих гір над Дніпром.

Очевидно, що Придніпров­ська височина зіграла ви­значальну роль для господарського та духовного розвитку народів, котрі заселяли її в різні історич­ні часи. Вона позначена трипільськими, скіфськи­ми, сарматськими, заруби­нецькими, черняхівськими, слов’янськими і козацьки­ми маркерами більше, ніж придніпровська низовина і оточуючі її регіони.

Деякі її гори височіють у вигляді сивих, шляхетних голів воїнів різних епох. Але одна з них – це увінчаний очіп­ком з дерев архаїчний твар з добрими бабусиними очима, в народах відомий під іменем Ді­вич-гори. Місцин з подібною на­звою багато. Втім, між Трипіллям та Витачевом тільки одна.

Tags:

Comments: