Культура

Витачів (із циклу “Священні гори Подніпров’я)

578968_508820059186087_2092006724_nПродовжуємо про те, шо під носом, але в Єгипті тепліше.

Жертвам медіа-вірусів та іншого маркетингу присвячується.

***

Наступний пункт нашого призначення – село Вита­чів неподалік Трипілля. Як це не парадоксально, але доля Витачева подібна до долі інших сіл Обухівсько­го (і не лише цього) району Київщини. Йдеться про перебіг заселення тих чи інших територій поблизу Києва. В цьому відношенні цікаво, що більшість з них, зокрема Треполь, Халеп, Красін і той же Ви­тачів – в історії спочатку відомий як Новгород – Святополчий, а потім Витичів з’являлися як при­дніпровські міста-форти.

Зараз це невеликі, втоплені в зелені  пагорби над водою пасторальні села, котрі манять сіль­ських романтиків – від екопоселенців до VIP- персон. На щастя, порізаний ярами і балками ландшафт не дозволяє бажаючим забудувати прибережну, зарослу лісами і чагарниками, дуже круту смугу.

 «Вліто 382-е упочив князь Великий Київський Ве­лімир, і сів на вітчому столісин його старійший, Данко, і сів у городі Витичеві, і правити почав Рус­сюй Деревами, і Сівероюй Лугами, і Готами і усіма язиками, кої платили йому дань, і ходили врать по Великому князеві, і славили його (ІванБілик, «Меч Арея)».

Творча уява відомого українського письменника закидає нас у княжий Витачів , що його після смерті батька обрав стольним городом Русі молодий Бог­данко, більш як на півтори тисячі років назад.

521956_508820012519425_380902759_n

Обухівський краєзнавець Ю. Домотенко в своїй кни­зі «1000-літній Витачів » зазначає: «Дослідники старо­вини вважають, що Родень– першостолиця нашого на­роду (не плутати з Роднею, котра існувала аж в XI-му ст. на р. Рось – прим. авт.) знаходилася десь у цій місцевості». Тут «виявлено пам’ятки всіх археологічних епох, які прожи­ла людська цивілізація в Україні».

 Натомість, більш як сто років до нього Лаврентій Похилевич в праці «Уезды Киевский и Радомысльский» писав:

«Вытачев, при Днепре, в 3 верстах ниже Халепья. Жителей обо­его пола правосл. 2200, евр. 23, ревизских 714 душ, надел 2221 десяти­на, с платою выкупа в год 3240 руб. 15 коп. древнейшее поселение Киев­ской руси. (Об нем говорит уже Константин Порфириродный (780 – 790 г.) при описании судоходства Руссов из Новагорода в Цареград. Руссы, говорит он, обыкновенно перемъняли свои судна только у Кіева, и потом въ іюнъ мъсяцъ отходили въ лежащее внизъ по Днъпру и дающее имъ дань укръпленное мъсто Витетчевъ, гдъ два дня, или три, ожидал и всъхъ своихъ суденъ. (Витачів посідає почесне друге місце після стольного Києва за кількістю знайдених скарбів – купці, пливучи в Царгород, закопували частину своїх грошей, щоб, повертаючись, мати обігові кошти на торгівлю в Києві. Не всі, на жаль, по­вертались живими з тяж­кої і небезпечної подорожі – прим. авт.). Послъ того отправлялись далъе внизъ по ръкъ. Город Вытичев несколько раз упоминается в летописях смутных времен деления Руси на Уделы. Напр. под 1095 годом говорится, что Святополк Изяс­лавич на Вытичевом холме поселил жителей разоренного города Юрьева – нынешней Белой Церкви, и повелел жить здесь юрьевскому епископу Ма­рину. Тогда при Вытичеве был брод, или переправа через Днепр, за ко­торую дрались князья (ще одне друге місце після Києва: за резуль­татами археологічних розкопок та досліджень переважна біль­шість людських останків тих часів мала механічні ушкодження кісток, черепів, – рубані та коло­ті рани, що вказує на насильницьку смерть – прим. авт.): а на лугах на­ходилось озеро Долобское. Под 1100г., что с 10 по 30 августа в Вытачеве со­брались русские князья и составили под­председательством того же Святопол­ка сейм, старавшийся распределить князьям уделы. Но как Святополк был скуп и жаден к приобретениям и возбудил против себя негодование удельных кня­зей бесчеловечным ослеплением Василька Ростиславича: то сейм не имел желанного успеха. Подле Вытачева, по летописям, стоял давно не существующий город Святополч, который приурочивается некоторыми (Андриевский в статье «Юрьевъ на Роси», напечатанной в «Киевской Стари­не») к Стайкам. В настоящее время из древностей Вытачевских остается только Городище над Дне­пром, опоясанное валом, вероятно, то самое, которое существовало во время путешествий Руссов (т. зв. «нижній город», частина «твер­ді», тієї самої, – «північної 10 ст.» разом із за­лишками валу та сторожової вежі при в’їзді вже дощенту зруйнований сучасним при­ватним будівни­цтвом – прим. авт.); дадревние могилы, насыпанные неизвест­но когда и кем еще прежде путе­шествий Руссов, коих насчитывают более сотни на полях Вытачевских.

 На жаль, автор цієї згадки припустився прикрої помилки: Константин VI (VII) Багрянородний жив і правив у Візантії не в VIII, а значно пізніше – в середині X ст. Саме тоді він і створив цей своєрідний підручник для свого, як він думав, спадкоємця, сина Лева (ще не знаючи, що буде отруєний в 960 році іншим своїм сином, Романом)… Хоча приємно, що заснування Витичева вони відносять до VII-VIII віків.

 Витачів , Витечів, Витечев, Вітічев, Витачев, Вітачов, Оувhтичі, – Уветичі, – ВитчевhХолмh (давньо-руськ.), Витахолм, – Вітагольм (варяг.), Вантіт, – Вабніт (араб.), Витетчево (грек.), Вітаполіс, Витич… Один з по­пулярних варіантів походження назви цієї місцевості пояснює, що Дніпро в цьому місці робить два закрути (лівий і правий), отже ця ділянка Правобережжя ніби «витикається» зріки, зі своєї висоти пануючи над довкіллям на багато кілометрів.

 «… Дадревние могилы, насыпанные неизвестно когда и кем, коих насчитывают более сотни на полях Вытачевских».

554077_508820055852754_1537087905_n

На жаль, староруські книгосховища для нас недоступні: одні – знищені протягом цього тисячоліття (показовий приклад – нещодав­ня пожежа в відділі стародруків бібліотеки ім. Вернадського, яка спопелила безліч унікальних, воістину безцінних раритетів), другі – переписані на догоду тим чи іншим можновладцям, треті ж знаходяться за межами України. Цілком вірогідно, що саме в них (на­приклад арабських, тих же візантійських чи західноєвропейських) Витачів згадується значно раніше 950-х років.

Подібно до більшості придніпров­ських селищ «витачівський кластер» включає кілька, розділених віками топосів, серед котрих найбільш відомі вали Новгорода-Святополчого. Крім них біля села відкриті поселення доби бронзи і скіфські некрополі, давньоруські городища і середньовічні культові споруди. Цей континіум, незалежно від можливої дискретності, свідчить про перманентну обжитість території різним людом.

 Звичайно, Витачів не осердя перших аріїв, котрих сво­го часу, згідно з Ігорем Каганцем, привів на дніпровські бе­реги епічний Рама. Втім, Витачів як і більшість прилеглої до Дні­пра смуги занадто зручний для помешкання аби ним знехтувати. Відтак, люди тут жили, різні, відмінні.

Витачів як ніхто пережив представників різних архе­ологічних культур, серед яких варто відзначити біло­грудівську (XI – IX ст. дон. е), дніпро-донецьку (V-III тис. дон.е), та культури початку на­шої ери: зарубинецьку  ічерняхівську та інші.

 Згідно «АрхеологічноїкартиКиївськоїгубернії» В.Б. Антоновичабіляселабулобіля 10 курганів.

 Офіційно перший з них розкопав М.Є. Бранденбург ще в 1891 році. Як не дивно, він виявився вже пограбованим.

 Славився Витачів й знахідками давніх скар­бів монет. Зокрема, у 1858 році було знайдено скарб з 877 срібних арабських диргемів, які на той час виконували функцію міжнародних грошей, подібно тому, як у наш час у такій ролі виступає долар США. У 1875 р. знов ви­явлено великий скарб таких монет – близько 905 екземплярів. На думку багатьох сучасних істориків та нумізматів такі великі скарби диргемів можуть свід­чити, що поблизу їх розташовувалися язичницькі святилища.

972342_508820145852745_475764308_n

Сучасна сакральна топографія Витачева відрізняється від зазначених вище істо­ричних зразків. На жаль, сьогодні ніхто не справляє треби на курганах обабіч села, не палить вогні на пагорбах понад Дніпром.

Епоха лишає по соб іпритаманні їй сліди, котрі сьогодні мають всі ознаки пізнього нью-ейджу, простіше кажучи – неокульта. Не останню роль у його формуванні зі­грав видатний український письменник-фантаст і гуманіст Олесь Бердник, котрий певний час мешкав на березі Дніпра у Витачеві.

Крім чіткої громадянської позиції, котра в підсумку обумовила його статус дисиден­та, Берник був засновником Української Духовної республіки – романтичної організації, чиї ідеї наполягають на первинності духа і звертають вістря людського прогресу вперед, до космічних обріїв.

 Що стосується сучасних топонімів, їх умовно можна розділити на дві частини. Перша, – це Княжий шпиль, місце, знайоме більшості тих, хто відвідав Витачів. Саме на ній стоїть збудована Бердником капличка, де ще донедавна язичницькі календарі мирно уживалися з православними іко­нами

 Згідно з місцевою легендою, а їх тут, слід зазначити, нанизано на нитку часу як ніде, каплицю будували за ескізом Т. Шевченка. Той, в свою чергу, змалював її з старої козацької каплиці з хрестом обіруч. Збудована на зорі Незалежності (1991 рік) вона розміщена на місці, де 30 серпня 1100 року, припускають, відбув­ся з’їзд князів.

Хрестів, по суті два. Перший – на каплиці, семи­променевий, помножений на півмісяць, теж ав­торства Кобзаря, чиї зв’язки з тодішніми масон­ськими ложами до цих пір цікавлять істориків.

 1098067_508820159186077_270484348_n

Другий металевий, стоїть на місці, де начебто його вкопав у 40-ві роки нашої ери апостол Ан­дрій, прямуючи до гір київських, через що цей хрест претендує на звання «першого хреста на Русі». Звичайно, ця історія не більше ніж каз­ка. Очевидно, що біографія апостола Андрія – першого учня Христа, що кинув рибалити заради поширення Вчення, містить занадто багато неоднозначних моментів, щоб стави­тися серйозно до його можливості побувати протягом короткого часу у величезній кількості тодішніх країн.

Без машини, потяга, літака і охорони. З сер­йозною, недипломатичною просвітницькою мі­сією. Якби там не було, концентрація топосів на Княжому шпилі досить щільна. Одразу за капли­цею, обабіч хреста знаходиться місце, котре вва­жають братською могилою загиблих під час навали орд Батия. За однією з версій – це місцеві мешканці, за іншою – новгородське ополчення.

Друге місце, котре не менше приваблює езотери­ків і любителів паранормального – гора Красуха, відо­ма вогниками над вершиною. В принципі, нічого див­ного тут немає, враховуючи, що саме на ній, вочевидь, палили свої вогни­ща вікінги, котрі і дали назву селу (від скандинавського «вітахелм» – вогонь на пагорбі). Пізніше на ній, в районі Молодецької балки горіли вог­ні Перунового капища, згодом – свічки православного скиту. Зараз їх запалюють на невеликому кладовищі, котре прийшло на зміну згаданим топосам.

Взагалі, Красуха і Княжий шпиль органічно вкладаютьсяв концепцію так званих «парних гір», котрі поєднують «чоловіче» і «жіноче» начала. Подібних зразків в Україні немало, ті ж Бабин і Дідів шпиль поруч з Трахтемировом тощо.

«Одним з найзагадковіших місць Витачева є гора Красуха, на вершині якої ми за­раз знаходимось. Тут, на язичницькому капищі бога Перуна день і ніч горів вогонь, котрий проводжав наших пращурів у далекі походи та першим зустрічав їх у рідно­му Краї» (з розповідей екскурсоводів туристичних маршрутів).

«А чим же вона така загадкова?» – спитали одного з них. «Хто його знає. Але і я, і мої колеги, і багато людей, що тут побували, стверджують: тут Щось відчува­ється, незвичне, незнайоме, але не лякаюче і тривожне, а навпаки – піднесено-за­спокійливе, далеке і… рідне! Дуже несподівані відчуття… Ви лише вслухайтесь в саму назву: не Лиса, не Відьмина, а – Красуха. Від неї віє чимось спокійним, теплим, затишним, воно звучить, як синонім ласкавого погідного ранку чи ясного сонячного дня з далекого босоногого дитинства».

1098214_508820009186092_1436176898_n

Дійсно, досить дивн іподії (що цікаво, – ніхто не пов’язує їх з негативним фоном, як, наприклад, сумнозвіснуМолодецьку балку), з точки зору нас, сучасних людей і «біоенер­гетичних неві­гласів», регуляр­но відбуваються на Красусі і зараз.

Пояснення різні – від найпростіших «то НЛО прилітає», до більш складних «цеодна з точок, через яку проходить інтенсивний енергетичний та інформаційний обмін між Землею та Всесвітом». Ось що писав у своїй книзі «Феномен України» Олекса Братко-Кутинський (мова йдеться про т.зв. друге [з семи відомих] чудес або за­гадок української землі): «З початку сімдесятих років в наукових колах та пресі обговорюється гіпотеза трьох московських авторів – Н. Гончарова, В. Морозова і В. Макарова – про закономірності життя нашої планети та її людності, пов’язані з структурою її силового поля. Земля, за гіпотезою згаданих авторів, має ікосаедро- додекаедричний силовий каркас, який проектується на її поверхні у вигляді мережі з величезних п’ятикутників та трикутників. Система силових полів цієї мережі визначає появу і розвиток різноманітних подій і процесів, що відбуваються на пла­неті, створюючи в певних вузлах системи найсприятливіші умови для розвитку живого. Автори гіпотези переконливо показують, що вузли системи є осередка­ми поширення флори і фауни, культурних рослин, центрами світових максимумів і мінімумів атмосферного тиску, максимумів сонячної радіації. З лініями і вузлами системи збігаються геологічні структури, розміщення корисних копалин, польоти птахів, тощо. За цією мережею (в центрах її гігантських трикутників) розміщу­ються й усі відомі планетарні вогнища цивілізації, етногенезу, мовотворення.

Деякі дослідники стверджують, що Красуха – одна з найпотужніших позитивних енергетичних точок планети. Недарма ж людей сюди так притягує… Тут дійсно, душа заспокоюється і відпочиває, – звідси не хочеться йти!

 «…Отже, ми знаходимось на Красусі, навпроти городища древнього Витичева. Гора піднімається над Дніпром на 84 метри. Нещодавній весняний зсув ґрунту ви­явив, що гора штучно нарощена (підсипана) ще нашими пращурами десь приблизно на 10 – 12 метрів над корінними породами. Це підтверджує припущення, що на її вершині колись розміщувалось древньоязичницьке капище Перуна. Згідно з первіс­ними віруваннями наших предків, щоб Бог їх краще почув та був милостивим, тре­ба було бути до нього якомога ближче (вище). На капищі цілодобово горів Перунів вогонь з дубових(саме їх найбільше полюбляв наш давній, перший Бог) полін. Звідси, до речі, і оте варязьке «Вітагольм». Якщо черговий волхв, або ж його помічник допускали згаснення вогню, це було дуже поганим знаком. Винуватця негайно карали на горло, підносячи його в жертву Перунові, просячи в нього пощади та рятунку від біди. Вогонь же, з усіма урочистими обрядами запалювали знову… Потім тут був монаший скит. Монахи тут жили, тут і вмирали. Тут їх і ховали. Згодом поруч із ченцями стали «поселяти» своїх померлих родичів і витачівці. Так, поступово, тут з’явився цвинтар. Радянська влада монахів розігнала, скит – закрила… У Вели­ку Вітчизняну війну на Красусі стояла зенітна батарея німецьких крупнокаліберних кулеметів «Ерлікон», знищена прямим попаданням радянської авіабомби (глибоку вирву від неї ви бачите і зараз). Трохи нижче по схилу Красуху оперізувала система окопів та ходів сполучення, рештки якої можна побачити ще й тепер.

 Гора повільно зсувається як в сторону Дніпра, так і в бік старовинного шляху, до­роги Вершини (Вершинокняжої), яка півколом обходить її підніжжя і раніше виво­дила на легендарний Золозний (залізний) чумацький шлях. Ділянка цього шляху і нині проходить через Витачів : зі сторони Халеп’я, по центральній вулиці села до Дніпра, а далі перед урочищем Городище повертає вправо, і через яр входить в Стайки» (з розповідей екскурсоводів туристичних маршрутів).

 «…987-й рік. Востаннє молились Володимирові дружинники на Перуновому ка­пищі у Витичеві. Востаннє молився з ними і володар Русі. Чужими та незрозумі­лими були ці поляни, древляни, сіверяни, як і їхні Перуни, Дажбоги, Стрибоги та Велеси для внука Ольги-Хельги та Ігоря-Інгвара. А чуже – його і руйну­вати не шкода. Тож князеві думки вже були біля іншого бога, того, який вказував інший шлях, який обіцяв такий жаданий подарунок – царівну Анну, сестру імператорів Візантії – Василія II та Константина VIII.

 …А давній кумир таки востаннє допоміг своєму народові! По­хід був успішним, втрати незначні. А головне – Володимирові дістався довгоочікуваний приз… Наостанок древній ідол не зрадив своїх лукавих підданих, хоча знав, що після тріум­фального повернення Володимира з Корсуня буде зірваний зі свого київського трону, волочений Боричевим Током шестериком баских князівських огирів, демонстратив­но битий князевими мужами «желєзієм», і викинутий, як сміття, в Дніпро».

Витичівське капище чекала сумна доля київського. Проте, як стверджує народна мудрість, святе міс­це не пустує. Мабуть, гора Витичівського капища й справді місце неординарне, адже предки свої храми абиде не ставили, – згадаймо: «…і звелів Володимир будувати церкви і ставити їх на тих місцях, де колись стояли дерев’яні кумири», той на Красусі з часом почав функціонувати «регіональний офіс» Київського Софійського монастиря.

 Зараз немає ні капища, ні скиту. Лише невеликий цвинтар «прикрашає» верхівку непомітної для дослідників аномальної гори з поетичною назвою і маловідомою історією.

Tags:

Comments:

  • Dobra Vola

    В тексті є деякі неточності, особливо, стосовно О.Бердника. Хто автор статті? Можу дати інтерв’ю, або подати цікавий матеріал про 1992-7 роки:”Витачів і О.Бердник”.