Культура

Легенди Трипільського краю: отаман Зелений

60765Замість передмови. Цьому тексту 11 років. Писався він в часи маніакальної захопленості ідеологією в її ліво-націоналістичному варіанті. Це зараз для фанатів Визвольних змагань всі, хто стріляв в ЙК (й….і кацапи) був “соціал-націоналістом”. Відкинемо нав’язану наче очкур корові позицію Київського осередку “Свободи”. Для цього треба затямити, що спільного між інтегральним націоналізмом Донцова-Стецька і ранішими поглядами отамана Зеленого (Домотенко помиляється, він був есером, не есдеком) це лише “За Україну бех жидів у комісарів”. Хоча, не зважачи на росфашпропаганду ми розуміємо, що антисемітизму за нашими предками, як олив на Північному полюсі.

Відразу зауважу, що витягнув скелет тексту без пропагандистської мети. Просто протирав пилюку в шафі. 

***

Їх багато і кожен бодай раз чув про трипільську цивілізацію, Олеся Бердника та Українську Духовну Республіку, про отамана Зеленого та Дніпровську дивізію. Про цих останніх говоритимемо сьогодні і завтра, допоки відроджене у бронзі минуле займатиме узурповане лисуватим чолов’ягою місце. Від Києва до Умані йтимуть слідами Дніпровської дивізії заклопотані майже фрейдистськими настановами на можливу історичну і водночас таку! класову справедливість.

Існує кілька невигадливих версій, чому трипільський столяр Данило Терпило увійшов у регіональну і почасти всеукраїнську історію саме під вказаним в дефініції псевдонімом.

Вернувшися з фронту отаман не розставався з зеленою шинеллю, Зеленою звалася гора на околиці Обухова, він не любив „червоних” і „білих” і був „зеленішим”, себто молодшим свого тимчасового керівника товариша Петлюри. Котра із них лягла в основу втіленої самоідентифікації на разі не відомо, оскільки семантика грунтується на вірогідності можливого, а народні перекази — на дефрагментованому колонізаційними практиками регіональному міті.

Слід відмітити, що історично „зеленими” звалися йдучі в ліси „народні екологи”, найвідоміші серед котрих „зелені латвійці” — люди не мудрствували при визначенні власної ідеологічної платформи і самоназви зокрема. Їхні дії відповідали за їхні слова, ліси ставали „територією свободи”, або, як сказав би Хакім Бей — тимчасовою автономною зоною, а „зеленість” складалася з органічного сплетіння червоного та чорного кольорів завжди актуального народного спротиву.

…Ми довго і нудно розучували обставини „Трипільської трагедії”, дехто навіть плакав, коли майбутні рухівці з болем в голосі розказували про перебіг цієї зестетизованої ними ж масової страти. Діти плакали, уявляючи незламних комсомольців, чиї направду (а саме на цьому наполягають старійшини Трипілля) похмільні голови так і не усвідомили всієї важливості заданого їм питання: „Комсомолець? — Да”. Ствердна відповідь сприймалася у якості неприйнятної і за секунду її власник сторчма пірнав під обжиті велетенськими сомами славнозвісні трипільські кручі.

Значно цікавіша у цьому відношення не поодинока, проте напрочуд втаємничена місцевими лібералами згадка про те, що перед тим як вчинити публічне лінчування Зелений відібрав, а по тому і відправив „на хауз” всіх, хто визнав себе українцем. Залишилися „руські і жиди”, доля котрих визначилася відповідно до документально зафіксованої фрази: „Їх сюди ніхто не звав”. На неї посилається місцевий краєзнавець Карасьов, встигший поспілкуватися у далеких дев’яностих з останніми очевидцями тих неоднозначних сьогодні історичних подій. Я дещо молодший і тому не годен віднайти учасників тих далеких подій, історія бере своє і єдині документальні джерела, що з них користуватиму будуть невеликі нариси місцевих народознавців. Вони спілкувалися з останніми старожилами і я не маю потреби сумніватися у правдивості поданої інформації.

Частини, з котрих складалася „Дніпровська дивізія” включали до 12000 збройних осіб, що, у свою чергу, говорить про помилковість притаманного окупантам терміну „банда”. Трипільські брати діяли в межах Південної Київщини — Північної Черкащини, доходячи до тодішньої столиці краю — міста Умані. Від Трипілля до Умані кілька годин їзди, зимою довше. Кількість підконтрольних районів і відповідних до них квадратних кілометрів своїм об’ємом подібна до невеликої прибалтійської країни. „Банда” на таке не здатна, принаймні у її класичному розумінні. Протягом нетривалого і не завше звитяжного побутування зеленівці сходилися в герцях з такими неоднорідними „визволителями”, якими себе уважали денікінці, більшовики (в тому числі під проводом М. Скрипника), кайзерівські німці, інтернаціональні бригади латишів, угорців, китайців і навіть січові стрільці Є. Коновальця. Для місцевих „Дивізія” була центральноукраїнським аналогом пізнішої Української Повстанської армії, а забутий „поганими внуками” Зелений — їхнім Бандерою. Хоча ні — радше Мітрингою, — Бандера не любив червоних, а Зелений виступав за владу Рад. Не Совєтів, і тут ходить про притаманну есерівському менедженту систему соціального управління. Ради — термін з числа лівіших Леніна т. зв. рето-комуністів, іншими словами — комуністів Робітних Рад — не більшовицьких „авангардних” партій, експропріацій всіх, у кого не стирчить КПБ(У)-ий квиток і ненависних селянинові псевдосолідаристських колективістських утворень кшталту сумнозвісних „комун”, а саме Рад, цих внутріколективних систем самоуправління і робітничого контролю над процесом виробництва і подальшого перерозподілу продуктів праці.

Зелений не націонал-комуніст, принаймні у тому, що стосується визначення якості певного ідеологічного синтезу-нашарування або факту фізично існувавшої генерації. Свідченнями подібної точки зору життя і смерть останнього трипільця, людини, котра, на мою думку, варта пожиттєвої символізації, у тексті і бронзі, а ліпше за все — пам’яті іденферентних сьогодні нащадків — тому, що любив Україну, а воював лише за окрему центральну частину. Такими були Мітринга на Заході і Махно — на Півдні, отаман Григор’єв, холодноярівці та інші, поза сумнівом ліворадикальні національні українські елементи. У нас був Данило „Зелений” — не націоналіст, не анархіст, але простий, як то кажуть, український соціаліст. Революціонер. Пишемо через дефіс і отримуємо коротке як постріл комісарського нагана слово „есер”, власне „есер”.

Есери любили Україну і вірили у класову справедливість — пишучи ці рядки я не ускладнюю речення, оскільки лише зрозумівши аксіоматичний тоді догмат, що полягає у семантичній тотожності словосполучень „національна революція” — „класова війна” — можна зрозуміти сенс постріла „есер” — його містичний фрейдистський і практично інтимний (в категоріях патріота) зміст.

Зелений дружив з трипільськими євреями і накладав контрибуцію на ржищівських. Він не був антисемітом, хоча і рострілював тих, кого не гикаючи називав „жидівськими комісарами”. Для нього вони були контрою, прийшлими з-за кордону російськомовними окупантами, на цьому він наголошував не раз і навіть не два.

„Україна не тільки для українців”, хоча це ще не привід віддавати її „руським і жидам” — приблизно таким був загальний і властиво національний есерівський леймотив.

„Вся влада Радам”, а не лише більшовицькій партії”; земля селянам — а не тільки більшовицьким комунам” — це друга частина донесеної крізь роки трипільської правди. І те і інше позбавлене ксенофобних і дійсно шовіністичних мотивацій, водночас відсікає будь-які спроби нав’язати іншу ідентичність, в першу чергу революційну, контреволюційну чи що найгірше у будь-якому пасіонарному началі — псевдореволюційну..

„Ми українці і соціалісти” — думав, помираючи на канівській кручі ще вчора Зелений отаман — бій із денікінцями був останнім із циклу місцевих казок і навіть пробувавші арештувати укапісти не втілили своїх незбагненних для теж лівих (причому автентично українських) задумів.

… Кажуть, що його вбили свої і ціною слугували скарби останнього отамана трипільського краю, така версія задовільняє, адже революція революцією, а золото блискучіше. Хто скаже, де зараз можна і куди маємо нести хреста? Хто був тим Кісою, що спокусившися пустив кров і не зміг її змити? Хто був Каїном, чи був взагалі і за що помер потрібний Батьківщині Авель?

Питання без відповідей, вони цікавлять істориків, неісторикам потрібні мотивації простих людей з напівписьменних сіл, що вони бачили в тому забутому Богом латиноамериканському житті? — а все-таки цінили хліб і слово, спечене із власної пшениці і мовлене своєю мовою.

Не маківеалістами йшли в ліси і пробували втілити таємний божеський план, не відаючи про існування іншого, ще таємнішого, в часи котрого живемо ми.

Пошук національної свободи лежить поза межами не так профанічних, як гомогенних правих і ультраправих ретроідеологем штибу гітлерівського націонал-соціалізму”, „релігії білої людини”, верховенства держави і права, безальтернативності ринкової економіки або планетарності американського способу смажити м’ясо і лейбувати нецивілізованим притаманні національним кухням способи. Викликаний потребою опиратися зеленівський спротив актуалізується набуваючи очевидних сьогоднішнім лібертаріям комунітарних рис, він жертвує регулярністю і не пристає до всеукраїнських походів Верховного Отамана. Як і десятки подібних отаманів командуючий Дивізією пересувається затвердженими колективною пам’яттю регіональними стежками, не претендуючи на всеукраїнські ролі захищається своїми силами і у своїй резервації. Це не говорить на підтвердження широко задекларованого малоросійського принципа: „де два українці, там три гетьмани”, більше того, вказує на полівекторний, а відтак і плюраверсальний характер регіональних і все-таки українських змагань.

Регіональність спротиву подібна до практикованих сьогодні засад так званого „автономного опору”, котрий вживають „білі сепаратисти”, захисники прав тварин, різноманітні анархісти, радикальні екологи і навіть такі майже респектабельні як відомий свого часу сербський „Одпор”. Актуальність, або простіше кажучи рентабельність подібного стилю наростає з кожним днем і можна провести якщо не пряму, то, принаймні, дотичну лінію зв’язку між об’єднаними ідеєю, але організаційно диференційованими і незалежними отаманськими формуваннями періоду громадянської війни (Зелений, Волинець, Струк, Чорний, Григор’єв, Махно тощо) та сучасними майже послідовниками, зокрема в тому, що стосується анархістського відтинку.

Збройна боротьба соціалізувалася і сьогодні набирає форм єдиноможливих в умовах окупації власною державою — масових, демонстративних і водночас протестних. Класове напруження зростає, в той час коли класова свідомість переховується у глибинах оспіваної Фрейдом і збожеволілої від інформаційного телетиску підсвідомості і варто зауважити — все більше і більше нанизується, як той наркоман, на всюдисющу штрикалку американізованого штибу гарно жити і російського — нічого при тому не робити.

Телевізорів тоді не було і все видиво зосереджувалося у підглядані за першою шлюбною ніччю старшої сестри і образом Іншого в межах міліметрового діаметра мушки у ще не пристріляній братовій рушниці. Їхня класовість починалася з майданівських промовців, чиїм завданням було підправити свідомі власної обділеності світлі душі „темних” селян. Потім хтось пропонував підпалити чиюсь хату, здебільшого велику і заможну. Перед тим хазяїна розстрілювали, якщо не було з чого — вішали, забирали, або, як тоді було модно — експропріювали нажите непосильною експлуатацією сусідів, купували зброю і знову розстрілювали, підкладали, підривали, тобто освоювали раніше загарбаний ( в категоріях життєвого марксизму) класовий простір. До нього долучався зрослий у своїй актуальності, хоча ще і не домінуючий національний, що у свою чергу визначав „наших” і „їхніх”, або, як би сказав ще не народжений класик: „ інтернаціоналізм це суттєво, але інтер — це твоє, а націоналізм най лишається за мною”.

Подібними настановами керувалися більшість із близьких до есерівського середовища провідників повстанських загонів, до них, які до (хоча зараз це ще історичний секрет) пізнішої УПА долучалися росіяни, євреї інші, вірогідно нечисельніші нацменшини, для котрих їхні співвітчизники з числа комісарів, матросів Балтійського флоту та доблестних білих офіцерів були лише контрою, хоча, вірогідно і не окупантами. Русифіковані робітники не йшли до селянських загонів, тому можна із певними застереженнями стврджувати невелику кількість властиво пролетарських елементів і значно більшу україно-селянських по обидва боки в теорії однієї — соціально-визвольної барикади. З одного боку україномовні селянські загони чисельних тоді отаманів, з іншого не менш чисельні, хоча часто не з України і неукраїнські „гарадскіє рабочіє”, з їхньою любов’ю до братів своїх менших, до їхніх сестричок, до їхнього зерна, цукру, вугілля і прямо-таки гностичним несприйняттям вульгарної селянської, хахляцької і назагал „контреволюційної” культури. Тієї, що вони витіснили протягом наступних семидесяти років на маргінес суспільного вжитку і яка відроджується сьогодні не лише на рівні мовного аспекту, модернізуючись набуває відверто радикальних антилатифундистських і незалежницьких тоді та антиолігархічних, хоча і дрібнобуржуазних самостійницьких помаранчевих сьогодні.

Це добре і тільки за рахунок експропрійованого можна укладати томи місцевих легенд і набивати меморальні дошки, їхній дух не пробачить, якщо ми просто скинемося і віділлємо когось у бронзі. Це буде неправильно, направду буржуазно, неактуально і дуже недоречно.

Довести до кінця почате століття назад буде найкращим пам’ятником і новою легендою сто років по тому.

Tags:

Comments: