22/02/2015

89_bigЗалишатися в пам’яті народу дано не кожному. Це прерогатива обдарованих, сміливих, неординарних постатей. Славетними і незабутніми іменами може похвалитися Обухівщина. Ці імена назавжди закарбовують в головах і серцях людей той прадавній генетичний зв’язок з Батьківщиною, коли почувши знамените прізвище та місце де він народився, можеш з теплом і гордістю сказати: це мій земляк, мій знаменитий земляк!

Андрій Малишко, Григорій Косинка, Данило Терпило (Зелений) — всі вони вихідці з Обухівської землі.

dfdfgdfМалишко — поет-лірик від Бога

Його голос, то ніжний і схвильований, як перші слова кохання, то гнівний, сповнений пристрасті вибухової сили, не можна сплутати з чиїмось іншим.

Дитинство поета було важким, хоча й благополучним. З тісної селянської хати в невеликому селищі Обухові неподалік Києва, де народився 14 листопада 1912 року, виніс він найпершу незрадливу любов до рідної землі та матері, до рідної пісні та слова, промовленого «в колисці із лози, Щоб вічним окаянним боржником Його нести, страждати і любити».

Уся пісенна спадщина поета є надзвичайно багатогранною. Їй притаманний глибокий ліризм в оспівуванні найсвітлішого почуття — кохання, живої краси рідного краю, його природи, філософські узагальнення та глибокі роздуми над людською долею.

Любов до рідної неньки була воістину найголовнішим джерелом творчості поета; вона щоразу повертала йому натхнення і нагадувала, в ім’я чого він працює, вона була і сенсом його схвильованості, і суттю його мислення. Розмова з матір’ю, не вголос, але всюди, де випадають поетові хвилини творчої самоти,— одна з форм життя Манишкової душі. Окрім прямого значення, образ матері може виступати в його творах у ролі символу рідної землі чи Батьківщини в цілому. Та апофеозом поезій про матір є вірш А. Малишка «Рідна мати моя» («Пісня про рушник»), яка, окрилена чарівними мелодіями П. Майбороди, набула великої популярності, стала народною піснею. І хоча пісня перекладена тридцятьма п’ятьма мовами світу, найкраще вона звучить саме українською, бо її образність тримається на вишитому рушникові, нашому оберегові, з яким в українців пов’язано все — від народження до останнього шляху: на рушникові подавали найдорожчому гостеві хліб-сіль, ним перев’язували руки молодих під час вінчання, рушниками покривали найдорожче для українця-християнина — ікони, рушники використовувались і в процесі обряду поховання людини, і, зрештою, вирушаючи в дорогу, людина неодмінно мала з собою рушник, який був не просто шматком тканини, що прикривав, наприклад, хліб, а справжнім оберегом, талісманом, що, на думку наших предків і оберігав, і захищав, і приносив щастя. А вишиті, здебільшого червоними і чорними нитками, візерунки означали переплетені в людському житті радісні й сумні моменти: «і дитинство, й розлука, і вірна любов». (Андрій Самійлович вірив у те, що в буремні роки війни він вижив після важкого поранення тільки завдяки вишитому рушникові, з яким мати провела його на фронт). «Пісня про рушник» сприймається як монолог сина, який знаходить найніжніші слова, щоб подякувати любій матусі за її турботу, вірну любов і ласку.

Андрій Малишко пройшов війну, тож у багатьох його творах можна зустріти відповідні теми та образи. Старі люди кажуть, якщо людина була на війні, вона ніколи не забуде цього, їй довіку снитиметься клекіт бою й вибухи. Творчість допомагає вилити, висповідати свій біль, трохи полегшити його, наскільки це можливо. Війна у поезіях Андрія Малишка постає не героїчним явищем (як, наприклад, свого часу змальовували революцію «пролетарські» письменники: усюди вони бачили героїзм та боротьбу, забуваючи про трагедії окремих людей, безглуздість усього, що відбувається, понівечені долі молодих та старих), війна зіткана з окремих особистих трагедій, з біди звичайних людей.

Андрія Малишка називають «солов’їним серцем України» за його невмирущі пісні, що живуть у народі й сьогодні. У поезії складного XX століття залишився найпослідовнішим поетом-традиціоналістом, який, попри всі модерні віяння, зберіг глибинну народнопоетичну основу української лірики, її яскраву образність, соковиту й колоритну мову. Тим-то його щирі й задушевні твори назавжди ввійдуть до золотого фонду нашої літератури як свідчення величі й краси мистецтва слова.

Kosinka_G

Григорій Косинка — Майстер карбованого слова

Григорій Михайлович Косинка (справжнє прізвище — Стрілець) народився 29 (17) листопада 1899 року в селі Щербанівка Обухівського району Київської області. Батьки — малоземельні селяни — намагалися поліпшити своє злиденне життя десь за Уралом, біля Байкалу, але й там добра не знайшли. Повернулися назад до села і перебивалися батьківським підробітком на цукровому заводі в сусідньому селі Григорівка. Рано довелося йти на заробітки й малому Григорію — працювати в панських економіях. З дитинства наймитував, ходив на поденну роботу в поміщицьких маєтках, працював на цукроварні. З чотирьох років навчився грамоти від діда, закінчив двокласну школу в селі Красний Кут. Коли Григорію минуло 14 років, він вирушив до Києва, сподіваючись кращими заробітками якось підтримати матір, що після смерті батька залишилася з п’ятьма малими дітьми на руках.

Творчий дебют прозаїка відбувся 1919 року, коли в одному з літніх чисел київської газети «Боротьба» з’явилося його перше оповідання — «На буряки».

Косинка був досить начитаний і мав гострий природний розум. Але він просто не любив розводити теревені, вважав, що художник промовляє до людей безпосередньо своїми творами.

Він — великий майстер прямої мови героїв, майстер виразного діалогу, він часом уміло користується розповідною («казковою») формою. Але не тільки в мові Косинчиних персонажів та у внутрішніх їх монологах, а й у самій авторській мові раз у раз можна побачити виразні риси селянської психології. Писав він переважно дрібні речі, «новели», і, здається, був-таки в них і найсильніший.

Його ім’я стає відомим, особливо полюбляють слухати оповідання письменника в авторському виконанні: дзвінко, чітко карбуючи слова, письменник емоційно збагачує своєю дикцією діалоги.

Життя його обірвалося рано, коли письменник був у самому розквіті сил.

1934 року в харківському будинку письменника була проголошена «настановча» доповідь Івана Кулика, який говорив про завдання письменників у зв’язку з перемогою Сталіна. В дискусії виступив і Косинка. Замість того, щоб обмежитися трафаретними словами вимушених заяв, як це робили інші, він вибухнув зливою скарг, нарікань, протестів. З різкою і запальною люттю він говорив, що в умовах «соціального замовлення», коли людину взяли за горлянку, вона не може творити. То була не промова, то був крик відчаю в самотній порожнечі пітьми. Зала завмерла від страху; кінець промови комуністи вкрили свистом, вигуками обурення, погрозами, а гальорка аплодувала.

4 листопада 1934 року письменника було заарештовано, а 15 грудня 1934 року «виїзна» сесія Військової колегії засудила Григорія Косинку-Стрільця до розстрілу.

gdgdgdf

Данило Терпило (отаман Зелений) — Той, хто скасував Переяславський договір 1654 року

Данило народився 26 грудня (за старим стилем) 1886 року в Трипіллі від батька Ілька Лавровича і матері Варвари Павлівни в багатодітній родині. Батько Ілько був столяром, навчав синів своєму ремеслу, а найменшого Данила брав із собою на підробітки, бо як і більшість трипільців вони страждали від малоземелля. Хлопець був тямущим і закінчив церковно-приходську школу та місцеве двокласне земське училище. В тому училищі він і дізнався від учителя — свідомого українця, багато чого про козацьких гетьманів та отаманів, які боролися за волю селян і України. І світилися очі й хвилювалося хлоп’яче серце від почутого...

Трипільський отаман Зелений (Данило Терпило) протягом 1918—1919 років стояв на чолі повстання проти більшовицької окупації на Київщині та усіх українських територіях. Маніфестом його повстання були слова: «Ми домагаємося такого — Україна мусить бути незалежною...; Влада на Україні мусить бути з місцевих людей українців (усіх живущих на Україні)...».

Отаман Зелений розумів, що початок занепаду і погибелі України поклала Переяславська Рада в 1654 році. Це відтоді нам нав’язувався міф про віковічну російсько-українську дружбу. І от 15 липня 1919 року на Переяславському майдані до тисяч козаків, міщан і до великої кількості священників у золотих ризах звернувся отаман Зелений. В урочистій тиші він зачитав маніфест, яким скасовувалася дія Переяславського договору між Москвою і Україною. Та новітня Переяславська Рада затвердила той маніфест і гартовані боями козаки плакали з радості, що нарешті змита ганьба з Богданового чола...

Влада комуністів в Україні в 1919 році багато чому навчила отамана Зеленого та інших селянських воєначальників. Зокрема, Данило Ількович не міг не усвідомити, що ця влада виникла і укріпилася на українських теренах внаслідок братовбивчої війни між селянськими повстанцями і армією УНР.

Діяльність отамана Зеленого співпала в часі з першими двома спробами утвердження московської більшовицької влади на теренах України. На її землі ринули шовіністичні більшовицькі орди, перетворюючи її на колонію нового російського імперіалізму. Кремль зброєю і комуністичною демагогією уперто створював сурогат української держави — Радянську Україну. Командир же Дніпровської повстанської дивізії Данило Зелений хотів бачити Українську Радянську республіку — тільки незалежною.

Його коротке, але насичене буремними подіями життя обірвалося у жовтні 1919 року після тяжкого поранення у бою з денікінськими козаками.

Було йому 33 роки — вік Ісуса Христа.