Культура / ПЕРШЕ ТРАВНЯ-КОПАЧІВ / ТАРАСІВКА-НЕЩЕРІВ / УКРАЇНКА - КОЗИН

Обухівщина у спогадах дисидента Лісового: Безрадичі і Тарасівка

383399293

Земля.
Місце. На південь від Києва Дніпро відразу ж відступає від високих крутих схилів, утворюючи широку низину. В ній розкидані села, неначе випали з торби мандрівного дяка, що добирався до Києва: Мриги, Конча-Заспа, Козин, П’ятихатки, Таценки, Українка. Коли ви рухаєтесь на південь «новою» із двох асфальтових доріг у напрямку до Обухова, то біля Нових Безрадич круті схили правого берега Дніпра зникають з обрію: тут понизів’я утворює рукав – широке лігво тепер зовсім вузенької річки Стугни.

Високі круті схили Дніпра різко повертають на захід у селі Нові Безрадичі: цей поворот, високий та крутий, — місце, з якого відкривається простір дніпрового понизів’я. Цим простором я милувався у свої юнацькі роки, а після повернення з заслання ми (я з дружиною) піднялися на це верхів’я — в небі цього разу пливли маревом високовольтні щогли Трипільської ГЕС. Коли мені вперше сказали, що в цьому місці Ющенко побудував собі дачу, то спочатку я подумав, що він умудрився примостити її на схилі, аби відкривався розмах простору. Побачивши її внизу, під схилом, був розчарований. Хоча як її притулиш на крутому схилі?

Під цим високим поворотом, з боку Ново-Безрадівської дороги, була садиба батьків моєї матері — мого діда Мирона Ткаченка та баби Параски (в селі її називали «баба Пелехачка»). Мала ткацький верстат, досить багато, як на той час, землі, не тільки поле, а й луг недалеко від садиби, під болотом. Садиби Ткаченків (братів мого діда Мирона) були розташовані поруч, тут же на розі під горою.

Знаю, що баба Параска родом із села Підгірці: коли 1987 р. я влаштувався працювати вчителем у Великодмитрівській середній школі, яку свого часу і закінчив, то виявилося, що хата, яку ми з дружиною купили в Підгірцях, розташована впритул до подвір’я, де колись минула юність моєї бабусі.

У Параски та Мирона була велика сім’я: четверо дівчат (Федора, Василина, Пріська та Олена) та двоє синів – Тиміш і Петро. Сини були забрані в армію на Першу світову війну, обидва повернулися поранені. Дружину Тимоша Марусю переслідувало лихо (пам’ять про це зберігалася в нашій сім’ї). Як тільки сім’я вкладалася спати, в хаті починали лунати посвисти і ляскіт батога: щось виганяло Марусю з хати. Вони поміняли хату, але свист батога перейшов разом з Марусею у нову хату. Такі історії про дію таємничих сил, зокрема, домовиків, залишалися ще живим складником сільської етнокультури у повоєнні роки. Здавна вони давали поштовх уяві та думці, що за видимою, зовнішньою реальністю ховається інша, невидима.

Родині баби Параски не щастило. Рано помер дід Мирон та обидва його сини, і все господарство трималося тільки на працьовитості та енергії баби Пелехачки. Після смерти чоловіка вона зуміла його не тільки утримати, а й покращити. Моя мати, за метрикою Єфросинія (а називали її Пріською), мабуть, від своєї матері успадкувала ту енергію та наполегливість, яку виявила у боротьбі за виживання своїх дітей.

Моє дитинство і юність минули в Тарасівці — хуторі села Старі Безрадичі. Недалеко від Тарасівки, в бік сусіднього села Нещерів, невелике поле полого підвищується до верхів’я, яке називали Білими горбами. Тепер і поле, і горби покриті сосновим лісом, який ми, школярі повоєнних літ, тільки садили. У часи мого дитинства на Білих горбах не було дерев: на них ми брали білий пісок, щоб прикрашати ним могили. З цих горбів у ясну погоду вдалечині над дніпровською низиною проступав силует Лаврської дзвіниці.

Білі горби в моєму житті значать важливий момент самовизначення. Будучи на останньому курсі навчання в університеті, на цих горбах я прийняв рішення, яке завершувало вагання: тим я «затвердив» свій вибір між добром і злом. Конкретно це означало для мене захист української культурної самобутности супроти її нищення. Цей ритуал «затвердження» потрібен був як знак визначености, як знаходження важливого орієнтира для думки і дії. Думаю, цим романтичним жестом я намагався запевнити самого себе, що мій вибір остаточний. Пізніше я це висловив так:

Змиритися з приниженням народу,
забути всі духовні заповіти,
це означає також дати згоду
на смерть твою, Вкраїно-дивоквіте.

Не знехтуй покликом сумління: як зумієш
втішатися і сонцем і землею,
коли байдужістю своєю дати смієш
із того квіту вирвати лілею.

Не можу з певністю сказати, наскільки я тоді розумів простоту звичайного протиставлення добра та зла і труднощі, пов’язані з розгадуванням масок зла. Принаймні розумів складність, пов’язану з вибором засобів у боротьбі зі злом. І те, що серед цих засобів великою спокусою є виправдання «дружби» зі злом заради його подолання. Задум «перехитрити» зло нерідко робить людину частиною зла. Можливий і ширший погляд: скільки добрих починань, добрих ідей та гасел було знецінено чи й обернено на зло тими, хто вливався в рух і витлумачував ідеї та гасла. Пролито немало крови також в ім’я Бога, в тім числі християнського, з його заповіддю «не убий». Роздуми в цьому напрямку схилили мене до висновку, що особливу увагу потрібно звертати на те, як особи та колективи людей у конкретній ситуації витлумачують та використовують винаходи, ідеї, гасла, теорії. Такий підхід я пізніше назвав терміном «контекстуалізм».

* * *

Початок дороги.

Стугна – річка мого дитинства: весною та іноді навіть пізньої осени вона виходила з берегів і широко розливалася; слово «повінь» і сьогодні відлунює у моїй пам’яті шумом її весняних вод. Біля цієї вузенької літописної річки і притулилася Тарасівка. В ній було тільки дві вулиці. Вони бігли у вузькому просторі між Стугною, з її низьким болотистим берегом та дібровою, розташованою на ступіньчатих сходах, що здіймалися на південь, у бік Обухова. А село Старі Безрадичі (як і Нові) тулилося до крутих схилів, що, повернувши від Дніпра на захід, тягнулися понад басейном Стугни.

Частина хат розкидана внизу на берегах, інші — на схилах та пологих горбах. Ці глинясті схили та горби, порослі дерезою, з їхніми проваллями, приваблювали нас, школярів: ми уявляли, що вони приховують якісь таємниці. Цей куток землі на правому березі Дніпра біля Києва і справді має довгу пам’ять: Трипілля, Підгірці, Стугна і навіть Старі Безрадичі (зі своїм городищем) знані кожному історику України. Це, звичайно, не єдине місце в Україні, що має довгу пам’ять. У світі ж багато земель мають значно довшу. Але ця земля між Стугною і Дніпром промовляла до мене з дитинства: її слово було першим.

Це і є місце, що значить початок Дороги. Дороги, в яку сільські дівчата та юнаки вирушали з «рушником». Рушник, оспіваний моїм краянином-поетом, не тільки символізує дорогу, а передусім причетність до культурної традиції – того найціннішого дару, що його ми можемо взяти від попередніх поколінь. Враження дитинства є для нас «перстнем юности», «свічкою білою», що буде горіти «на дні ночей». Їх не можна відтворити в їхньому первинному сенсі: вони ваблять нас своєю грою, закликаючи розгадувати їхні приховані смисли. Вони кинуті нам у душу як тема для імпровізацій.

Ти мій забутий сон, моє видіння,
відкритим світом перше милування,
забутих мрій чарівне колисання,
пречистих луків золоте світіння.

Життя людини нагадує потік, що залишає сліди-враження: вони міняють кут зору і колір того променя, у світлі якого ми бачимо свої колишні переживання. І це означає безперервне переосмислення в потоці нашого досвіду. І все ж гра смислів у раніше пережитому зберігає для нас свою чарівність. До того ж їхній заклик схиляє до вибору і робить життя динамічним. Це дає ключ для розуміння цих спогадів: вони не є сповідальними, «реґресивними» (якщо скористатися терміном Поля Рікера). Вони не націлені на те, щоб за зблисками прозрінь, осяянь чи ідеалізацій відкрити приховані бажання. Як «справжню» реальність. Скоріше навпаки, у наших минулих враженнях і переживаннях для нас дорогі натяки на сенс, які ми можемо підхопити і артикулювати у деякій смисловій перспективі.

Варто також сказати про ставлення до минулого під кутом зору його неоднорідности. Оскільки у цих спогадах імперська та комуністична ідеологія і відповідна політична система переважно є об’єктом негативної оцінки та осуду, то не хотів би, щоб це схиляло до недооцінки тих елементів чи практик, які і в нашому сучасному осмисленні заслуговують на позитивну оцінку. Адже ця частина досвіду може бути використана в сучасному культурному та державному будівництві. За наявности відповідної волі. Як ці елементи співіснували чи були пов’язані з тодішньою ідеологію та політичною практикою – інше питання.

* * *

Землі лісостепу далеко не такі родючі, як чорноземні степи, що все ширшають на південь від Обухова. Ґрунти лісостепу різноманітні – місцями піщані і, отже, бідні. У розлогому басейні Дніпра це переважно піщані намиви, часто в сусідстві з болотистими низинами, покритими подекуди шаром торфу. Тарасівка якраз і розташована на такому піщаному схилі, що від берегів понад Стугною поступово підвищується на південь, переходячи побіля Обухова у піщане поле. Тож городи на Верхній вулиці переважно піщані, бідні. Вони потребують удобрення та поливу. На нижній вулиці Тарасівки низинна частина городів, що поступово переходила в болото понад Стугною, звалася «берегами». Ґрунти в кінці городів, у берегах були родючіші. Береги – для мене не тільки низинна земля, а ранкові тумани й іскріння рос на луках, вечірні хори жаб, подув вологого вітру, насиченого запахом трав, огірків та бурякової ботвини.

Весною з Тарасівки до семирічної школи у Старих Безрадичах не можна було дістатися навпрошки, через кладку: потрібно було йти через міст – тією старою, «верхньою» київською дорогою, заасфальтованою тільки в середині 90-х років. У роки мого дитинства ця дорога лише на невеликих відстанях була забрукована сірим камінням. Образ «битого» шляху, що веде у широкий світ, у моїй пам’яті поєднаний із цим сірим каменем. Битий шлях в моїй уяві (та в українському фольклорі також) – шлях у світ, сповнений небезпек.

На горбах та крутих схилах, до яких тулилися Нові та Старі Безрадичі, віддавна були розташовані цвинтарі. На своєму шляху до школи ми проходили мимо горба, на якому був колишній цвинтар у Старих Безрадичах: частина його обвалилася; на скелі, що зависла над дорогою, білів череп на жовтому тлі глини. Як знак, що нагадував про покоління, що ходили цими шляхами. Мені здавалося, що я чув їхню ходу і гомін: «припади вухом до землі – ідуть». Далі на захід понад лігвом Стугни у цій гряді горбів вирізнявся один, відокремлений від інших, з майже прямовисними схилами – Безрадівське городище. Городище – знак опору: ставши на його «валах», ми «бачили», як звідти, з півдня, мчать татарські коні, «чули» їхнє іржання та вигуки захисників городища.

* * *

Глина.

Глинясті горби та схили вабили нас, школярів, і деякі з нас, серед яких був і автор цих спогадів, замість того, щоб наприкінці весни у теплі дні сидіти в школі, обстежували жовті глинясті провалля та печери. Метафора глини, символ глини і вся мінливість смислів цього символу накладалася потім на ці мої перші враження. Символ глини у найрізноманітніших смислових відтінках – в тім числі і в розумінні Св. Августина, який у «Сповіді» говорить про «глину моєї істоти» – є одним із важливих у європейській культурній традиції. Він знайшов своє мистецьке осмислення також в українській поезії (Тичина, Драч). Відчуття сирости, аморфности глини в самому собі і в своєму оточенні стало джерелом мого поцінування форми: вислів Бердяєва про оформленість західної людини і аморфність російської душі (як наслідок «неосяжних просторів») нагадало мені про джерела мого раннього, ще тільки підсвідомого, протистояння цій невизначеності та аморфності. Зламаність людей, їхня скаліченість (фізична, а надто духовна), безвілля – я став мислити крізь метафору глини.

Це розгалужена тема середземно-європейської філософської традиції, яку позначають парами протиставлень: матерія-форма, можливість-дія. З одного боку, безформна пасивна матерія як ніщо, як тільки можливість буття, з другого — активна форма. Бог як джерело всіх смислів-форм і людська дія як джерело смислу. У теологічній версії нескінчена і невизначена духовна субстанція, частку якої несемо в собі як дар нашого Творця, – це ще тільки здатність «почути» слово Боже як джерело смислу. Дар Божий чи благодать Божа є подвійними – як наша здатність до осмисленого життя і як Слово – шлях до смислу. Це Слово називають Законом Божим, як прообраз будь-якого закону, створеного людьми. Обидва складники — дар як здатність (як можливість духовного життя) і дар як Слово чи Закон (без якого здатність залишається чимось невизначеним) – рівноважливі. Це вказує, що у відомому розрізненні благодаті і закону, започаткованому в українській інтелектуальній традиції Іларіоном (попри можливі різнотлумачення цього розрізнення), основне спрямування мого філософського «стилю» полягає у зміщенні наголосу на оформлення особистого і суспільного життя, на установи, в тім числі на Законі. Хоча дух (чи софійність) має живити закон, але без закону, без втілення в земних формах життя дух є бездіяльним.

Культура як сукупність установ, що формують людину, і смислотворча дія та воля як джерело всіх форм та переоформлень – це є наголос скоріше на дії та на творчості на противагу тільки можливості. Бо ж благодать часто розуміють як тільки невизначену в своїх нескінчених атрибутах духовну субстанцію. Принаймні це зміщення наголосу на дію безпечне, доки не з’являється загроза у вигляді бездумного активізму. Або ж інша загроза: коли матеріал, який «оформлюють», мислять як безмовний, а розум – як формотворчий чинник, як джерело всіх смислів.

Щойно окресленій теологічній версії відповідає світська. Людина володіє природним «даром», здатністю засвоювати мову (і, отже, смисл), а ширше — культуру. З другого ж боку, людина, у відповідності зі своєю природою (як неповноцінна «тварина»), потребує цінности — тобто, правила, закону. «Дар» природи у цій світській версії залишається тільки здатністю, можливістю стати людиною. Ця можливість здійснюється шляхом засвоєння іншого дару — культурної традиції як чогось переданого нам. Одначе будь-яка «матерія» не є цілком пасивною: вона має свої джерела активности і свою «пам’ять». Тому будь-яке «оформлення» є лише «переоформленням». Якщо замість слова «оформлення» (як занадто механічного) говорити про осмислення та переосмислення, то натяк на пам’ять вказує на увагу до того смислу, який містить у собі традиція. Не «почувши», що вона промовляє, ми збіднюємо ресурси нашої творчости – в тім числі у з’явленні нових смислів і цінностей. Одне слово, «глина», як символ матерії, не є цілком безмовною.

Мабуть, моє юнацьке враження від невизначености, аморфности можна зрозуміти тільки беручи до уваги тодішню духовну ситуацію українського життя. Маю на увазі той факт, що фраґменти традиції, що їх містило суспільне середовище, не були включені в нову смислотворчу дію Аби стати основою тих суспільних вартостей, що були б здатні протистояти наступу абсурду і хаосу. Потім у Б.-І. Антонича я знайшов перегук із цим враженням: «Задума – не задума, смуток і не смуток. Це на країні цій трагічна папілома». Антонич тут лише підхопив започатковану Шевченком тему сну і майбутнього пробудження окрадених. Окрадених передусім культурно і духовно: давши себе окрасти в своїй зневоленості, у своїй нездатності захистити себе дією, розбуджені виявляють своє пробудження у гніві і бунті.

* * *

Діброва.

Тарасівка мала в роки мого дитинства (як і тепер має) дві вулиці: одну звали «Верхньою», другу «Нижньою». Уже під час мого перебування в таборах одну із них назвали «імені Тараса Шевченка», другу – «імені Олександра Пушкіна», задля зміцнення дружби народів. Вулиці з двома рядами хат пообіч, критих у післявоєнні роки переважно соломою, здебільшого зроблених «в закидку» (хіба що сіни подекуди було зроблено «у зруб»). Подвір’я побіля хат порослі шпоришем, подорожником та травою, огороджені плетеним тином, латами, зрідка дощатим парканом. Перед хатою квіти — «вірґенії» (жоржини), красулі, півонії, любисток. Навколо хат сади – вишні, сливи, груші, яблуні. За подвір’ями та садами – городи (після війни кожному господарю, який працював у колгоспі, належало мати 60 соток).

Городи Верхньої вулиці закінчувалися майже біля рову, що відділяв діброву від городів. Стежка від нашої хати, що бігла посеред городу, вела через рів у діброву. Діброва – співдружність дубів, сосон, груш, беріз, ліщини, глоду, «байборису» – в часи моєї юности була частиною мого світовідчуття. Напровесні випадав день, коли долинав ледь чутний легіт ожилих гілок, і душа у відповідь озивалася пробудженням надій:

Дібровонько, знов чується твій поклик,
передвесняні шепоти-зітхання,
гілок до гілок перший дружній доторк,
забутих мрій таємне оживання.

Тим часом осінній суворий, навіть похмурий шум дерев приземлював думки та мрії: як усе живе, хотілося і собі знайти затишок і тепло у якомусь схові. Інші настрої навіював бір: бором називали сосновий ліс між Новими Безрадичами (хутором Піски) та Козином — він і сьогодні широкою смугою тягнеться у бік Підгірців. Мене захоплював образ зламаних сосон у відомій поезії Яна Райніса (переклад Дмитра Павличка), але той мотив, що мені навіював бір, – не горде протистояння, а подих вічности:

Твій шум, твій сум, стоїчний, споконвічний,
гук пралісу, віків незмірна велич,
в них приспіву звучить мотив трагічний
над гамором щоденним міст і селищ.

Від хати через город я виходив на лісові стежки, якими у свої студентські роки вирушав у свої самотні подорожі-роздуми (зимою – на лижах). Ці подорожі стали одним із джерел мотиву самотности. Самотність – це рятунок від утоми, джерелом якої є людський світ. Досі кожний український інтеліґент, що усвідомлював залежність буття народу від свого власного вибору, чинив та чинить опір отому навислому «не бути». Від цього нікуди дітися: бо «горстка нас. Малесенька щопта». Тепер, щоправда вже й не горстка, але меншість серед всієї маси інтеліґенції (яка все ще «не визначилась»). Якій бракує позиції і волі. Часто душа шукає порятунку в тому, щоб відвернутися від цього безупинного опору, від цього протистояння. Відвернутися хоч на якийсь час, аби чути тільки шум дерев і подих вічности. Самотність — добрий лік, але тимчасовий.

* * *

Ліс для мене, сільського хлопця, був також місцем праці. Протягом якогось часу тут дозволяли пасти корів. Було нелегко стерегти їх між деревами, аби якась не відбилася від череди і не забралась у чийсь город. Череду, за прийнятим звичаєм, випасали у чергу двоє пастухів. Після війни у Тарасівці було дві такі череди. У Тарасівці, як і в інших селах у післявоєнні роки, ще протягом деякого часу традиційно зберігалися громадські угіддя (береги понад Стугною, вигони), де можна було випасати череду. Потім (у 60-і роки) політика полягала у тому, щоб відібрати від людей ці шматки землі. Це безглуздя довели до того, що люди брали корову на налигач і крутилися з нею по обніжках.

Ліс був місцем добування дров. Жителі Тарасівки, найчастіше жінки, прихопивши граблі та рядна, ішли до лісу, щоб згрібати соснові «шпильки». Або ж ішли з кошиками та мішками збирати соснові шишки. Інший спосіб: брали довгі лати з прикріпленими металевими гачками на вершечку (ці лати називали «ключками»), зламували сухі гілки і, зв’язавши їх мотузкою, несли додому. Від найраніших моїх дитячих літ і до закінчення середньої школи я був свідком затаєної війни між лісником, який чомусь забороняв ламати гілки, а то й згрібати шпильки, і жінками, які вперто не погоджувалися сидіти зимою в холодній хаті. Але найтяжчим злочином, за який належало платити великий штраф, було зрізування дерев – хоча б навіть сухих. Робили це чоловіки: зрізали іноді й завидна, переносили ж у вечірні чи ранкові сутінки, а то й уночі. Лісник міг робити обшуки і, якщо виявляв крадіжку, міг накладати штрафи.

Ще до війни у Тарасівці сталася трагічна історія під час одного з таких обшуків у мого дядька Антона. Деталей її я не знаю, оскільки потім про це ніхто не говорив. У нашій сім’ї говорили про це неохоче: мовляв, дядько у якійсь розмові з лісником, мабуть, у відповідь на якісь його нахваляння, сказав, що якщо він наважиться до нього прийти з обшуком, то не вийде з його подвір’я. Але той знехтував цією пересторогою, і таки справді не вийшов – був винесений мертвим. Дядько Антон після цього десь переховувався, пізніше з’явився «з повинною», був засуджений на багато років ув’язнення. Ніхто в селі та нашій сім’ї не виправдовував цей вчинок дядька Антона. Але дуже вірогідно, що дядько, якому було властиве виразне почуттям власної гідности, хотів почуватися господарем у своєму домі. Оскільки, як мені переказали, він попередив лісника, то ця подія в моїй уяві має ознаки трагедії: у сучасному моєму осмисленні вона набула символічного значення. Вона – остання і відчайдушна спроба Господаря захистити останній острів своєї незалежности – свою господу. Це потім схилило мене підписати свій «Лист до депутатів» псевдонімом «Антон Коваль». Але від внука дядька Антона я, вже після публікації цього розділу, почув уточнення моєї розповіді. Із того слідує, що лісник, якого дядько не допускав робити обшук, ударив його у груди і він упав. У відповідь і в гніві від свого приниження дядько схопив сокиру і вдарив його. У такому разі маємо те, що юридичною мовою означає як перебільшення засобів захисту себе і свого житла від незаконного проникнення в нього. І це справді так: тоді ніяких законних підстав для проведення обшуку в сільській хаті і дворищі не пред’являлось.

Як інші діти, я носив із лісу шишки та шпильки. Останній раз наносив цих шпильок на всю зиму для матері, яка залишилася самотньою. Це вже після закінчення університету, коли був викладачем філософії в Тернопільському медичному інституті. Але, десь років з дванадцяти-тринадцяти, змушений був добувати дрова тим, що залазив високо на дерева з «ножовкою» (невеликою пилкою) за поясом та зрізував сухі гілки. Жінки та діти геть визбирували сухе гілля, що опадало на землю, обламували також довгими «ключками» і те, яке можна було дістати на деревах. Лізти потрібно було високо. Це було ризиковано: підступними були сухі сучки, підтрухлі всередині, а також сосни з їхньою слизькою, слюдоподібною корою.

Потім, маючи справу з поширенням самвидаву і ризикуючи втратити можливість займатися інтелектуальною та викладацькою працею (та наразити свою хвору матір на непосильні тривоги), я в уяві повертався до цих своїх вправ на висоті. Цій готовності до ризику частини мого покоління («шістдесятників») був співзвучний образ альпініста у відомій пісні Володимира Висоцького. Висота, на якій я тримаюсь якимось дивом, ціною понадзусилля, стала для мене повторюваним сновидінням в мої аспірантські роки (до часу ув’язнення). У цьому сні я тримався руками за карниз висотного будинку на Майдані Незалежности (розташованого чомусь навпроти східців, що ведуть до Жовтневого палацу): мої ноги вгорі, голова між руками, якими я тримаюся за карниз, з висоти 10-15-поверхового будинку я бачу внизу сіру бруківку.

* * *

На схід від Тарасівки, трохи нижче по течії Стугни, було розташоване болото, яке називали «Гощів». Воно залишилося в мені картинкою животворного бродіння соків землі і зіль — бродіння, яке «життя праформи творить». Здебільшого діти напередодні Трійці виривали у Гощові, по коліна у воді, з мулистого дна, зілини «татарського зілля» (так у селах побіля Київа називали аїр – інакше, «цар-зілля», як його називають у деяких степових селах).

У дворищі біля нашої хати росли дві великі розлогі груші-дички. Дерева, кущі та квіти гойдали нашу хату у своїх зелених долонях, як пташине гніздо. У цих зелених розкошах пройшли мої роки до закінчення середньої школи.

Моя «мала батьківщина», якщо говорити про природу, — це не стільки Київщина (бо її межі скоріше формальні), скільки лісостеп: його розмаїття – горби, яри, провалля, береги, луки, болота, намиви піску, поля, діброви, бори. Мені здається (точніше, хотілося б, щоб так було), природа якось причетна до способу мого мислення, якому я, на останніх курсах навчання в університеті, почав віддавати перевагу. Маю на увазі свою симпатію до аналітичної філософії: поцінування розрізнень, уточнень, смислових нюансів, контекстів — на противагу загальному, загальній ідеї чи метафорі.

Основна частина моїх спроб (скоріше спроб, ніж досягнень), була націлена на зведення будови, добре прив’язаної до землі. Щоб рухатися вгору, будуючи східець над східцем, а не миттєвим піднесенням на вершину. Насправді ж метафоричний та аналітичний стиль у філософії скоріше доповнюють один другий. Хай іноді шляхом конкуренції і взаємної критики. Йдеться про співвідношення між істинами, що їх здатний відкривати тільки розум з тими, що доступні лише почуттю, «серцю» (Блез Паскаль). Перші античні філософи писали свої трактати в поетичному стилі. Це правда, що ці стилі нелегко поєднати в одному тексті, бо тоді відбувається «змішування стилів», за висловом Євгена Сверстюка. У степах, куди так вабить мою дружину Віру (вона родом з Кагарлика – теж Київщина), мають народжуватися поети, послідовники платонівського ідеалізму чи теологи. Там небо занадто близько, воно вбирає: ще мить – і ти летиш.

Роки мого дитинства — дитинства того покоління, що пішло у «широкий світ» із села, – мали свої щасливі переваги: природа, воля, галасливі дитячі ігри на вигоні, купання у Стугні (в ній одного разу ледь не втопився, порятував один із сільських хлопчаків), ще живі звичаї народу з чаром мітів та легенд. Але крізь це буяння зелені, крізь розмаїття лісостепу і поезію звичаїв прокладав собі дорогу час – історія українського народу.

(уривок зі “Спогадів” Василя Лісового, глава “Земля”).

***

*Лісови́й Васи́ль Семе́нович (* 17 травня 1937, с. Старі Безрадичі, Обухівський район, Київська область — † 19 липня 2012) — український філософ, громадський діяч, дисидент, політв’язень. Організатор самвидаву в 1960-х роках.

Tags:

Comments: