АВТОШКОЛА-ЦЕНТР / Культура

Вилітають з глини птиці

 —      Па горшки! Па горшки! — зринало протяжне десь ще від лісу, від Олениної хати, якою починається село. І ми враз полишали свої дитячі забави і лопотіли босими ногами до хат, на городи, де поралися наші матері.

—      Гончарі їдуть!  Гончарі! — повідомляли і мчали назад,  на вулицю.

До того тиха, розморена спекотою вулиця оживала, сповнювалася людом. Гончарська валка рухалася поволі, розважливо ступали круторогі воли, поважно сиділи на передках возів-хур вусаті, у брилях дядьки. Врешті валка зупинялася в затінку, під Крезубовим осокором, гончарі відкочували рядна, якими були вкриті хури, і очам поставало глиняне диво. Воно усміхалося до нас полив’яними боками, видзвонювало малиново, мідяно, вихитувалося на долонях у гончарів, немовби танцювало. Бокаті горшки її макітри, кругленькі, мов яблука, горнята, стрункі глечики, розмальовані якимись дивовижними птахами,  квітами,   рибами   полив’яні миски, кухлі-питунці, гладущики – чого тільки  не було в хурах!

І починався торг. Жінки прискіпливо оглядали, обмацували, вистукували, виважували посуд – не  на одив же день купляєш.

Одні з гончарів спостерігали за тим мовчки, спокійно, інші – либонь,  натурою гарячіші  чи балакучіші підкидали:

— Отак, покрути-поверти… Та в мене горшки  такі, що без вогню варять!

— Бери, бери, молодичко, у  цій  гладишці молоко тиждень не скисатиме.

— Та що ти по ній гепаєш? То ж не макітра — дзвін! Ану ж, сядь на неї: якщо лопне — всю хуру віддам!

Були гончарі з півночі Чернігівщини чи з Білорусії (звідти й оте «па горшки!») і плату за свій товар брали переважно зерном: в їхніх краях, мабуть, не врожаїлось.

Ми дивилися на гончарів із захопленням,  дивувалися: звичайні дядьки, такі ж, як і в нашому селі, а он що вміють робити, і не тільки гарний посуд, а ще й свистунці, на яких після їхнього під’їзду ми витьохкуєм, висвистуєм цілими днями та сперечаємося, у кого кращий.

Отож приїзд гончарів був для нас святом. У кожній хаті аж світлішало, як ставили на посуднику чи прилавку біля печі новий горщик, глечик, макітерку, писані миски.

Новий посуд берегли як найдорожчий скарб, бо гончарі забивалися до нас не часто. В нашому селі таких майстрів не було, бо не було й глини, по неї їздили за десять чи й більше кілометрів униз по Десні. Та й платили ж за той посуд найціннішим, що мали,— житом.

І тепер, як приїжджаю додому, в стару хату, збудовану ще дідом, мати наливає мені молока з гладущика, придбаного давно-давно. І тоді вчувається мені, долинає з далеких літ оте протяжне гончарське: «Па горшки! Па горшки!..»

***

Розповідаю про це Миколі Михайловичу Висоті, а він усміхається:

—      У ті роки я вже гончарював…

Весь Обухів стоїть на глині. Гори Педина, Драна, Весела, Попова, Стусова, Погана Товарина — то багаті, невичерпні поклади червоно-бурих, синьо-зелено-білих глин, мергелю — чудової сировини для виготовлення цегли, черепиці, керамічної плитки, посуду. Отож зрозуміло, чому з давніх-давен провідним з ремесел у містечку було гончарство.

—      Дід мій Лука і прадід гончарями були, і дядько Петро,— згадує Висота. —  Зі старих гончарів нікого вже не лишилося — ті померли, ті у війну загинули… Хоч, стривайте, є ще один майстер — Хабрика. Отам, під Пединою, й живе…

Олекса Олексійович Хабрика, сивий як голуб, змучений хворобами сімдесятип’ятирічний дідусь, вислуховує мене мовчки, потім кидає: «Пождіть хвилинку!» І минає не одна хвилина, поки він кладе переді мною стару, наклеєну на картон фотокартку і два пожовклі від часу дипломи. Дипломи І та II ступенів засвідчують, що Олекса Хабрика був учасником районних сільськогосподарських виставок, які відбувалися в Обухові у 1927—1928 роках. Виставком відзначив його за представлені художні керамічні вироби.  На знімку  – стрункий двадцятип’ятирічний юнак у вишиванці біля своєї експозиції. Під дерев’яним навісом виставлені глечики, куманці, вази, прикрашені скульптурно-живописним декором: квітами, виноградними гронами, листям. В центрі експозиції бюст В. І. Леніна.

Ще в дитинстві перейняв Олекса гончарне  ремесло  від свого батька, виявився в хлопця і потяг до скульптури. Роботи його помітили київські художники, що приїздили до Обухова на вистав­ку. Талановитого юнака було відряджено на навчання до Межигірського художньо-керамічного технікуму. А далі — він студент Одеського художнього інституту на відділенні кераміки скульптурного факультету.

Доля його могла б скластися набагато щасливіше, якби не тяжка хвороба, через яку довелося залишити інститут. Повернув­ся до Обухова. Хоч лікарі й радили перекваліфікуватися, знайти роботу, не зв’язану з сирою глиною, він так і не зміг розлучитися з гончарним кругом.

Багато чого навчився я від Антона Йосиповича Боровичка, викладача Межигірського технікуму,— розповідає Олекса Олексі­йович.— Чех Боровичко потрапив на Україну під час імперіалі­стичної війни. Великий майстер був по кераміці, охоче передавав нам свої знання. Приїздив і в Обухів, де в тридцяті роки розвине­не було гончарство. Ходили ми з ним по обухівських горах, брали проби глини. Антон Йосипович захоплювався: «Та у вас тут, Олек­со, золоте дно!  Глини м’які, пластичні і виходять на поверхню. У нас у Чехії, щоб добути хорошу глину, треба бити шурфи на глибину до 60 метрів».

Те «золоте дно» тоді розроблялося інтенсивно. Виготовленням керамічного посуду в Обухові займалися сорок три гончарські ро­дини. Дні і ночі вулиці Гончарна та Івана Франка дихали теплом, бризкали в небо іскрами горни, в яких випалювалися горшки, ма­кітри, глечики, миски. Олекса Олексійович пригадує імена потомствених гончарів: Давид, Лука і Омелько Хабрики, Тихон, Омелько і Олекса Калашники, Кирило, Опанас, Лука і Сала Малишки, Андрій і Прокіп Русани, Степан Здорик, Никифор Пелих, Іван Титок, Лука і Петро Хоменки, Михайло Косогон, чотири брати Мененки… Обухівські базари по четвергах та неділях цвіли кольорами райдуги від сили-силенної гончарних виробів, видзво­нювали мідяно. Цілі валки з посудом, по тридцять-сорок підвід, вирушали на ярмарки в Трипілля, Кагарлик, Стайки, Чсрняхів, Бориспіль.

Та одного дня зупинилися, завмерли гончарські круги, охололи горни. Обухівський древній цех — гончарі, шевці, бондарі, ткачі, столяри — розлучався з улюбленим ремеслом хтозна на який час, йшов до військкомату, йшов на війну…

Мало, зовсім мало майстрів повернулося додому.

Прокіп Русан, придибавши до рідної хати на милицях, першо­го ж дня знайшов у комірчині гончарний круг, прилаштував ко­ником до лави. Трохи глини було в щербатому чавунці (дружина тримала піч підмазувати), розім’яв кавалок, кинув на кружалко. Крутив спідняк однією ногою, аж піт зросив його чоло, поки ви­тягнув з того шматка глини бокатеньке горнятко.

— А все-таки можу, хоч і каліка,— сказав зраділо і, щоб приховати від дружини сльозу, що набігла па очі, задимів цигаркою.

Чи не такою була зустріч з гончарним кругом і в Михайла Киянченка, і в інших обухівських майстрів, які повернулися з війни інвалідами?

 З фронтовиків-інвалідів та ще кількох дідусів і згуртував при районному  промкомбінаті бригаду гончарів Олекса Олексійович Хабрика. Відремонтували   зруйноване  фашистами  приміщення, спорудили горно,  надовбали  глини, накорчували в лісі, накололи соснових пеньків для випалення.

Яке ж то було свято, коли виймали з печі першу партію ще теплого посуду! Не виголошували промов, не кричали «ура», а всім було тепло і світло.

З’явилися в гончарні й учні. Одним з них був чотирнадцятилітній Миколка Висота.

Хлопчиком ще сів за круг,— згадує.— Час тоді важкий був — сорок п’ятий рік, треба було сім’ї підсобляти, та й велику охоту до гончарства мав. Бо ж, кажу, ще малюком захоплювався і своїм дідом, і дядьком, відомими в Обухові гончарями, і все хотілося збагнути, як ото із звичайної глини виходять з-під їхніх рук такі гарні й потрібні людям речі. Вчився у Хабрики, в Киянченка, а дядько Прокіп Русан, сусід наш, ще й дома мене підучував. Через три місяці я вже самостійно працював. Цілий день у гончарні, а додому прийдеш, трохи перепочинеш і знову до глини: стружеш, замочуєш, лопатою пересікаєш, ногами стоптуєш, а потім викачуєш на лаві, щоб ні камінчика, ні мозолика. Глину лантухом носив з Драної гори, сестра Серафима помагала. Зрозумів, що вибрати потрібну глину — то половина удачі. Бо є глини жирні й пісні, тугоплавкі й легкоплавкі, різні за ступенем водовбирання. Щоб посуд був легким, дзвінким і міцним, доводиться компонувати суміш з різних глин. Оцьому я вчився. А ще переймав секрети, рецепти приготування поливи.

Ну, а друга половина гончарського нашого щастя залежить від уміння випалити посуд. Коли витягуєш з горна обпалений черепок, то по ньому, як у дзеркалі, видно: і як ти глину підготував, і як поливою покрив.

Дядько Прокіп завжди підказував, як регулювати температуру. Приладів же ніяких для цього не було, все робилося «на око». «Вогню піддавай поступово,— казав дядько Прокіп,— так же й збавляй. Поклади залізяку в горно, якщо роса на ній виступає, значить ще треба палити. Та готовність посуду можна й по димові визначити: якщо легкий він, сухий, то вже волога з глини вийшла, додавай більше вогню. Ну й по кольору черепка дивися: червоний — ще сирий, а як побіліє — ото якраз, норма, значить, у печі до тисячі градусів. Соснові пеньки добру температуру наганяють, але ж і сажа на горшках осідає. Щоб зігнати її, ти поверх посуду драгунців сипни, трісочок дрібненьких…»

Такою була дядькова наука.

Та з роками попит на гончарний посуд почав спадати, вдосталь стало фабричного, фарфорового. Молодь подалася до Києва, на фабрики, заводи. Мабуть, у цей період написав Малишко ці рядки:

Де твої круги одвічні, призабуті нині?

Гончарику-глинчарику, ідоле у глині!

Вилітали з глини птиці,

Грілися па комині,

В кожної твої очиці

У далекім спомині…

Й Микола Висота пішов на курси кіномеханіків. А закінчивши їх, їздив з кінопересувкою по селах Копачів, Мала Вільшанка, Великі Дмитровичі, Козин. Потім працював на стаціонарі в Трипіллі.

Старий майстер Олекса Олексійович Хабрика ніяк не міг за спокоїтись. Як же це так — здавна славився  Обухів  не тільки шевцями, кравцями й бондарями, а й гончарями, цілі династії були гончарські, навіть вулиця називалася  Гончарною. А тепер і   вулицю хтось із місцевого начальства перейменував на Робочу. Невже вичерпалося, висохло джерело древнього як світ ремесла, не вже йому ніколи більш не дзвеніти?

Ходив по районних установах, бідкався, доводив, сперечався. Золоте ж дно в Обухові, і не тільки на цеглу його використовувати.

—      Ну, якщо зберете бригаду спеціалістів, то віддам вам отой хлівчик, що через дорогу,— врешті прислухався до думок Хабрики директор заводу господарчих виробів.— Тільки ж план треба буде давати.

У 1970 році невелика бригада розпочала роботу. На заклик Хабрики відгукнулися потомствені гончарі Петро Олександрович Сак, Михайло Микитович Геращенко, Прокіп Андрійович Русан. Приходила у бригаду й молодь, але трималася недовго — які там умови у старій халупі, і заробіток малий, і житлом завод не забезпечує.

Почув про гончарний цех Микола  Висота  і втратив  спокій. І до того не раз ночами снився йому дід Лука за гончарним кругом — кремезний, сивовусий, і себе бачив — худенького підлітка з мішечком глини за плечима, і перший виріб свій неначе відчував пальцями — звичайний, як для когось, а для нього тоді незвичайний горщик. Йому було що зважувати на уявних терезах:  на одній шальці — двадцять літ стажу кіномеханіка, робота чиста, в  теплі-затишку,  заробіток непоганий,  план завжди виконував, премії, грамоти одержував; на другій — робота з мокрою глиною у сяк-так обладнаному приміщенні і, мабуть, невисокий заробіток. Та не злякалися ж того старі гончарі, хоч і літа вже он які за плечима, хоч той хворий, а той на війні зранений. Пішли в бригаду, либонь, дбаючи про те, щоб не припинився гончарський родовід, щоб не пересохло джерело…

І, як не вмовляв його директор районної кіномережі, розрахувався Висота, прийшов до гончарні:

—      Приймаєте, діди?

—      Еге, значить, потягло до глини. Заговорила гончарська жилка! Тільки круга лишнього у нас немає.

—      А я із своїм прийшов, зберігся.

—      Оце діло! Як у козаки — із своїм конем та шаблею!

Невеличка   бригада  трудилася  на  совість.   До  старого  горна прилаштували форсунку, і вже не треба було заготовляти кубометри дров, піч опалювалась соляркою. Роздобули два формувальні верстати. За них стали Веніамін Малишев та демобілізований солдат Олександр Селезень.

Діди протягнули недовго. Трудова естафета потомствених обухівських гончарів перейшла до Миколи Михайловича Висоти.

Тепер уже він ходив до заводського начальства.

—      Ремесло наше старе, а ставлення вимагає нового. Про умови для роботи гончарів треба подбати, про нове приміщення, обладнання. Тоді буде і кількість і якість. І молодь до нас піде. І не тільки вазони штампуватимемо, на виставки наші вироби братимуть, як ото з Василькова, Опішні.

Радів, коли знайшов розуміння і підтримку в особі нового директора заводу госпвиробів Анатолія Васильовича Пасішного.

Небагато-немало вісім років пішло на проектування та бу­дівництво нового гончарного цеху. Зате ж цех який! Порівняти із старим — як небо й земля. Просторо, світло, затишно. І біль­шість виробничих процесів механізовано.

З гордістю показує мені сучасну технологічну лінію начальник цеху Олександр Микитович Селезень (так, це він починав учнем у Висоти ще в старому цеху, формував вазони і вчився заочно в Київському індустріальному технікумі, одержав спеціальність техніка-технолога по кераміці).

У приймальні бункери засипається місцева глина — червона, зелена, мергельна. До глини додають шлаку з Трипільської ДРЕС (це за пропозицією старшого художника Аркадія Івановича Ку­харського, аби вироби краще спікалися, були міцнішими). Розве­дена водою суміш перемелюється в кулястому млині, надходить у збірники, відстоюється. Звідси в’язка маса подається в пропеле­ромішалку, потім пропускається через вібросито і мембранним насосом закачується у фільтрпрес, де зневоднюється, далі ущіль­нюється вакуум-компресором і вивантажується в склад. Тут маса має вилежатися не менше двох тижнів, дозріти.

Усі процеси підготовки сировини виконують машини, а керує ними з автоматичного пульта оператор Галина Василівна Шаповал.

У другому відділенні цеху йде формування виробів — вазонів для кімнатних квітів, кашпо, мисок. За верстатами молоді робіт­ники Генріх Савицький, Лідія Горбаченко, Сергій Литовченко, які проходили практику на Васильківському майоліковому заводі. А формувальник Веніамін Малишев та слюсар Анатолій Урюков прийшли сюди зі старого цеху. Є ще кілька верстатів для виго­товлення гіпсових шаблонів. Спеціальністю гіпсоливарника добре оволодів Микола Білан.

Сформовані вироби підсихають на стелажах і потрапляють на оправочний верстат до Валентини Килинчук. Після просушування в конвейєрній сушарці їх завантажують в електричну випалюваль­ну піч. Шість годин мають тут випікатися.

Біля електропечі й зустрів я Миколу Михайловича Висоту.

— Хоч температурний режим регулюється автоматичними при­ладами (вони ж повідомляють і про вологість, готовність посуду), але й досвідчене гончарське око не завадить,— усміхається Висота.

І він, і його товариші задоволені новим цехом. «Тепер можна працювати, як пісню співати»,— кажуть. Керівники цеху часто радяться з Висотою, прислухаються до порад найстарішого в Обу­хові майстра кераміки Олекси Олексійовича Хабрики, коли про­відують його вдома.

Новий керамічний цех тільки набирає потужності. Нині тут працює тридцять робітників, а з часом буде близько сотні.

Вже освоїли технологію виробництва п’яти керамічних ви­робів, зокрема, декоративної тарілі з видами Києва, до 1500-річчя столиці.   Поки що займаємося   переважно виготовленням ужитко­вого, утилітарного посуду, а мріємо й про виробництво декоративного: ваз, настінних блюд, розписаних мисок, фігурного посуду, – ділиться думками, які, мабуть, хвилюють його щодня старший художник Л. Кухарський.   Хочемо, щоб обухівська кераміка була оригінальною, мала своє обличчя, як мають його васильківська, опішнянська, львівська, закарпатська, косівська. Можливо, використаємо деякі елементи декоративного оформлення   посуду наших предків — древніх трипільців.

І не лише мріють тут, а й роблять перші кроки до здійснення мрії. Селезень і Кухарський показували мені вази, миски, виготовлені Висотою і розписані молодими художниками, випускниками Ужгородського училища декоративно-прикладного мистецтва Василем Гартнером та Наталкою Гризодуб. Чарує зір декоративний підглазурний розпис кобальтом з елементами гравірування — цвітуть на кераміці соняшники, півонії й жоржини, виколисуються на калині жар-птиці.

Від художників зайшов я до світлої, просторої кімнати, до працює майстер Висота. Микола Михайлович узяв кавалок еластичної глини, кинув на верхняк. Круг у нього тепер новий, крутить його електропривод, гончареві не треба цілий день «бігати» ногами по спідняку. Швидко-швидко закрутилось кружалко, і враз виріс на ньому глиняний конус. Гончар осадив його, торкнувся чутливими пальцями стінок циліндра, почав витягувати з глини виріб. На кружалку виростала диво-ваза.

Крутився круг, чаклував над глиною майстер, я заворожено дивився на це, а в пам’яті зринали рядки з Малишкового вірша «Про майстра»:

І співала душа твоя

в глечику й горняті

дивним тенором високим

на весільнім святі…

А свій старий гончарний круг Микола Михайлович відніс до школи в Українці. Почув, що вчитель Олександр Миколайович Корж створив там гурток художньої кераміки. Тож пригодиться школярам круг, на якому починав гончарювати чотирнадцятилітній Миколка Висота. Нехай і вони навчаються древньому ремеслу, щоб, як сказав поет, «вилітали з глини птиці»…

 Василь Чухліб, “Напитися з джерела” (“Де Стугна руку подає Дніпру”, 1983 рік)

Comments: