Від Треполя до Комсомолля і назад: радянське Трипілля станом на 1971 рік

20/12/2016
17
Робота Георгія Киянченка

Трипілля — село, центр сільської Ради, розташоване на правому березі Дніпра в долині річки Красної. Відстань до районного центру—12 км. Населення — 3491 чоловік.

Село мало кілька найменувань: Треполь, Триполь, Трипілля, Комсомолля (1923—1927). Сучасна назва пов’язана з характером місцевості: тут сходяться три  родючі долини, три поля, розмежовані річками Стугною, Красною та Бобрицею.

rbyds078В цій місцевості люди селилися ще у сиву давнину. Так, на околицях Трипілля  виявлено поселення ранньоземлеробських племен IV—III тисячоліття до н. е., що  розкопане вперше в 90-х рр. XIX ст. В. В. Хвойко. Ці племена дістали назву  трипільських. Жили тут люди і в наступні епохи, про що свідчать виявлені поселення  доби бронзи (III—II тисячоліття до н. е.), кургани скіфських часів (VI ст. до н. е.),  ранньослов’янське поселення зарубинецької культури (II ст. до н. е.— II ст. н. е.),  слов’янські та кочівницькі поселення XIII ст. На околицях села знайдено скарби  римських монет (IV—III ст. до н. е.) та давньоруських гривен (X—XII ст. н. е.).

На території села збереглися залишки давньоруського городища — рештки  міста Треполя, згаданого вперше у літопису за Ярослава Мудрого під 1032 роком.  Місто Треполь відігравало досить значну роль у Київській Русі. Уже в другій  половині XI ст. воно було одним із центрів ремесла й торгівлі в Київській Русі  і вважалося «водними воротами». Біля нього знаходились стоянки торгових суден,  які ходили по Дніпру шляхом «із варяг у греки». В місті розвивалось гончарство.

Вироби місцевих майстрів вивозилися далеко за межі Київської землі, зокрема у  Великий Новгород.  Треполь був також важливим укріпленням, що захищало Русь від нападів печенігів, пізніше — половців, а також збірним пунктом для військ руських князів,  які вирушали на боротьбу з кочовиками. Всі київські князі дбали про зміцнення  південних кордонів Русі й будували великі земляні вали. Такі вали проходили  й поблизу Трипілля, над річками Стугною і Красною, на перетині яких і знаходилася  ця фортеця.

В літопису під 1093 роком говориться про Трипілля, з якого проти  половців, що «невсхотеши мира», на Торчеськ виступили об’єднані війська князів. Біля Трипілля, зазначає літописець, «би брань люта», яка ввійшла в історію як  Трипільська битва.

Дальший розвиток феодальних відносин, що привів до роздроблення Русі,  супроводжувався постійними князівськими усобицями. З другої половини XII ст.  Треполь став княжим столом для різних другорядних київських князів. Поблизу міста  часто відбувалися бої за володіння цим уділом.

В час монголо-татарської навали, наприкінці 1240 року, жителі Треполя стійко  оборонялися, але ворогові вдалося захопити місто. Воно було пограбоване і  спустошене. Лише частині людей вдалося врятуватися у навколишніх лісах, а в Трипіллі  залишилося не більше ЗО чоловік. Землю орали всього три плуги. З покоління  в покоління передавалися розповіді про ті страшні часи.

Але поступово місто відбудовувалося й заселялося. Вже 1300 року Трипілля  згадується серед відроджених міст Київської землі. В другій половині XIV ст.  Київську землю захопила Литовська держава. У Трипіллі, яке входило до Київського  повіту, 1363 року розмістилась литовська залога, було відбудовано фортецю. Як свідчить літопис, Трипілля не втратило свого значення і знову стало містом. Багато  років панували тут литовські феодали. Вони поступово закріпачували селян,  обкладали їх податками, вимагали утримувати військо на постої.

Місцеве населення терпіло від частих нападів татар. Так, у 1482 році вони  спустошили й спалили місто. У 1500 році, коли великий литовський князь Олександр  Ягеллончик подарував шляхтичеві Д. Дедковичеві Трипілля, в ньому налічувалося  лише 7 чоловік, котрі щороку повинні були платити данину: по дві лисиці і по п’ять  возів сіна.

Як важливе поселення, його привласнили київські воєводи. Та князь  литовський Сигізмунд Август у 1548 році поновив привілеї Д. Дедковичу, який  прибрав собі прізвище Трипільського. Після Люблінської унії 1569 року кріпосницький гніт селян доповнився національно-релігійним гнобленням. У Трипіллі розташовується польський гарнізон.

Трипілля. Орієнтовно 16 століття.
Трипілля. Орієнтовно 16 століття.

В 1592 році, під час селянсько-козацького повстання, очоленого К. Косинським,  залога в Трипіллі була розбита, а шляхту тимчасово вигнано. Через два роки  піднімається нове народне повстання під проводом С. Наливайка, в якому взяли участь  і жителі міста.

У зв’язку з піднесенням визвольної боротьби на Україні польські власті в 1632 році спішно укріпили Трипільську фортецю, звівши кам’яний і цегляний мур,  залишки якого збереглися і досі. Але в липні 1638 року повстанці під проводом  Я. Острянина чисельністю до 4000 чоловік оволоділи Трипіллям і вивезли з замку  «армату и апартамент, до ней належачий».

Після поразки селянсько-козацьких повстань 30-х років ще більше посилилася  експлуатація селянства, зросли повинності, особливо панщина, подимний та інші  податки. Козаків, які були в реєстрі, перетворювали на кріпаків.  Під час визвольної війни 1648—1654 рр. Трипілля знову опинилося в центрі подій. Трипільські селяни одразу приєдналися до військ Богдана Хмельницького, оголосивши себе козаками.

1649 року Трипілля стало сотенним містечком  Київського полку. За наказом гетьмана воно було укріплено валами, в центрі його  побудовано два замки з баштами.  Павло Алеппський, який супроводжував антіохійського патріарха Макарія в його поїздці до Росії 1654 року, залишив такий опис Трипілля: «На вершині  одного горба стоїть укріплений замок з подвійним валом і ровом, біля нього другий  замок, ще красивіший, у ньому укріплений князівський палац, а над воротами  башта, з якої можна оглядати околиці, особливо подніпровську долину. На річці  Красній водяний млин».

Трипільська сотня одна з перших підтримала рішення Переяславської ради  про возз’єднання України з Росією. Але тільки за Андрусівським перемир’ям  1667 року місто знову ввійшло до складу Російської держави, що було закріплено  і «Трактатом про вічний мир» 1686 року. Місто поступово стало відроджуватися.

Найбільше значення мало тут селітроварне виробництво, що належало Києво-Печерському монастиреві, де працювало понад 50 найманих робітників.  В 1690 році київський митрополит передав Трипілля з навколишніми селами  Софійському монастиреві. Відтоді місто протягом усього XVIII століття перебувало  в його руках і почало швидко заселятися. Татарський набіг 1695 року призвів до  спустошення цієї місцевості, але в 1700—1723 рр. в місті знову швидко зростає  населення, будуються хати, церква, 3 школи, шпиталі.

Основну масу населення  становили «піддані», тобто закріпачені селяни. 1723 року їх було 197 дворів (в т. ч. тяглих  лише 70), 1729 року — 144, 1756 року — 154, 1766 року — 114 і 15 бездвірних хат.  Зменшення кількості жителів в окремі періоди пояснюється великим визиском людей  у прикордонній смузі, де будувалися укріплення, частковим виселенням їх, а також  втечами у більш спокійні місця4. 1786 року селян Трипілля переведено до  розряду державних. На той час. тут було 230 господарств.

b76d7b8bd69aecc890cd7daa5fb7af6e-1
Трипілля очима швейцарця Йогана Генріха Мюнца, 1781 рік

Піддані, яких у 1766 році налічувалось 944 душі, користувалися близько  500 десятинами. За це вони від кожного двору відбували 4, а іноді й 5 днів  панщини на тиждень.  Матеріали ревізії 1766 року не збереглися повністю, але ті, що лишилися, дають  підставу стверджувати, що господарство Трипілля набирало  торговельно-промислового характеру. Майже половина всіх дворів займалися ремеслом і промислами.

Тут були шевці, гончарі, ткачі, бондарі, кравці, а також ті, хто ходив на Дон по  рибу, на Січ по сіль, мірошники, пасічники. Кілька сімей жили виключно із  заробітків.  Вигідне географічне положення міста сприяло тому, що ремесла, промисли  і торгівля й надалі відігравали важливу роль. Із 2008 жителів, що проживали тут  1854 року, значна частина не займалися землеробством. У 1855 році в Трипіллі  став до ладу чавуноливарний і механічний завод.

c5e31cbbd45f1ed19a8ee31011bb9bc7-1
Трипілля, карта Шуберта (1868-1877)

За реформою 1861 року 1055 жителі одержали на викуп 3656 десятин землі, за  які щорічно мали сплачувати 4741 крб. 79 коп. Отже, в час проведення реформи  багато селян були приречені на малоземелля.  У пореформений період місцеві жителі швидко втягувалися у товарно-грошові  відносини. З розвитком пароплавства на Дніпрі Трипілля стало важливою  пристанню, через яку збували товарний хліб в інші місця.

В 1862 році тут було  відправлено 73 тис. пудів хліба.  У другій половині XIX ст. в Трипіллі і далі розвивалася промисловість. На  чавуноливарному і механічному заводі, де працювало 22 постійні робітники,  випустили продукції більш як на 20 тис. крб., а в 1900 році — вже на 50 тис. крб.

Кількість постійних робітників тоді досягла вже 45 чоловік. Крім цих підприємств,  у Трипіллі в 1900 році була лісопильня, де працювали 13 робітників, 2 водяні млини,  26 вітряків, 8 кузень. Розвиток економіки сприяв швидкому зростанню населення.  Якщо в 1884 році у Трипіллі було 2592 жителі, то на початок XX ст.— 5711. В епоху  імперіалізму посилюється класове розшарування серед селян, більшість яких  (80 проц.) стали малоземельними.

1912 року з 1049 господарств 218 мали менше 1  десятини землі, 303 — до 2 десятин, 316— до 3 десятин. Лише заможні мали велику  рогату худобу і коней, а 268 господарств, переважно з числа малоземельних, не мали  її зовсім. Значна частина селян та міщан діставали собі засоби до існування  сезонною роботою на пристані, у поміщицьких економіях, на місцевих підприємствах,  на Григорівському цукрозаводі або йшли на заробітки в інші місця. Ремесла й кустарні промисли займали теж помітне місце: 50 господарств займалися ткацтвом,  20 — шевством, 15 — бондарством, 5 — ковальством, 2 — шорництвом.

В період революції 1905—1907 рр. в Трипіллі розповсюджувалися листівки,  в яких соціал-демократи закликали до боротьби проти царизму, а вихідець із села  Халеп’я П. І. Іванча разом з місцевим селянином М. Ф. Лавриненком вели усну  агітацію, за що були заарештовані й заслані в Сибір. Того року понад 200 трипільських  селян, які возили дрова на цукрозавод у Григорівку, влаштували страйк, вимагаючи  підвищити оплату праці. Коли власті намагалися заарештувати організаторів  страйку М. Оленича і П. Кравченка, селяни, озброївшись кілками та вилами,  прогнали стражників. Військова команда, що прибула з Обухова, відкрила вогонь по  селянах, кількох з них було поранено, в т. ч. й М. Оленича. «Зачинщиків» схопили  й віддали до суду.

Та виступи тривали. У травні 1907 року місцеві селяни,  зібравшись на волосний сход, ухвалили не платити податків на утримання справника  і стражників.  Напередодні першої світової війни в Трипіллі діяла земська лікарня на 10 ліжок  з одним лікарем, чотирма фельдшерами та однією акушеркою.

Деякі зрушення сталися в культурному житті містечка. Ще в 1765 році при  церкві св. Миколи існувала школа грамоти, з 1843 року працювала парафіяльна  школа, в якій навчалося 30 дітей. У 1880 році відкрили однокласне училище,  перетворене 1902 року на двокласне. На початку XX ст. в селі були дві приватні школи;  у зв’язку з бажанням купців та торговців відкрили приватне комерційне училище.

З початком світової війни посівна площа скоротилася майже на третину,  зменшилося поголів’я худоби, особливо — коней. Серед населення зростало  незадоволення урядом. З Києва приїздили робітники, які розповсюджували антивоєнні  листівки. Від них уперше в Трипіллі дізнались про Лютневу революцію 1917 року.

У березні та на початку квітня в містечку пройшли демонстрації і мітинги.  Трудящі чекали великих змін, та їх не сталося.  Після перемоги Жовтневого збройного повстання в Петрограді і повалення  Тимчасового уряду трудящим Трипілля довелося вести вперту боротьбу проти  Центральної ради, яка захопила владу. 26 січня 1918 року створено ревком, який розгорнув  активну боротьбу за зміцнення влади Рад і здійснення соціалістичних перетворень.

На початку березня 1918 року Трипілля захопили кайзерівські війська.  Трудящі піднялися на боротьбу проти окупантів та їх прислужників —  українських націоналістів. Вони не давали вивозити хліб, худобу. 23 березня 1918 року  сюди прибув загін гайдамаків. Протягом трьох днів вони лютували, вдаючись  до обшуків і грабежів. Ватажок карателів доносив начальству, що в Трипіллі він  відібрав 37 рушниць, кулемет, заарештував кількох «бунтарів» та їх керівника-більшовика.

ba8d78b1423b22ee669dbca5338e6c14
Георгій Киянченко, художник з Обухова. “Трипільська трагедія”. Ймовірно, йдеться про страту полонених комсомольців о. Зеленим.

Після вигнання німецьких інтервентів у листопаді 1918 року почалося повстання  проти петлюрівської Директорії, яка захопила владу. У Трипіллі повстанці вбили  вартових петлюрівців, захопили зброю і запаси продовольства.  На окружному з’їзді селян у Григорівці на початку січня 1919 року було обрано  ревком на чолі з П. Я. Христичем. Ревком незабаром переїхав у Трипілля. При  ньому був сформований збройний загін. Але під тиском переважаючих сил  петлюрівців ревком разом із загоном відступив до Ржищева. У Трипіллі почав  верховодити Зелений, ватажок куркульської банди, яка перетворила село в своє лігво.

Бандити не пропускали вантажів, особливо з хлібом, які перевозили Дніпром до  Києва, по-звірячому розправлялися з радянськими і партійними працівниками.  25 березня 1919 року Раднарком УРСР надіслав повітовим виконкомам телеграму  про те, що за виступ проти робітничо-селянської влади «грабіжник і насильник  Зелений оголошується поза законом». Проти банди були направлені Особливий загін  Трипільського напрямку і кілька кораблів Дніпровської військової флотилії. На  початку травня вони звільнили Трипілля від бандитів.

04cc7c12d9633cbfc1157b51750456c2
Кадр із фільму “Трипільська трагедія”, 1926

Сільські ревкоми волості зміцнили активістами з бідноти й батраків. Газети  сповіщали, що внаслідок роботи ревкомів «сільська молодь охоче йде в Червону  Армію. Та в червні бандитським зграям вдалося знову захопити Трипілля. Почалася  розправа над селянами, які активно боролися за владу Рад.  Проти банди Зеленого 26 червня 1919 року з Києва вирушив 2-й караульний  полк, куди влився загін київських комсомольців. Вони розпочали успішні наступальні дії, примусивши банду Зеленого, яка налічувала до 2 тис. чоловік, залишити  Обухів і ряд навколишніх сіл. Після запеклих боїв радянські війська 3 липня  звільнили й Трипілля, де розташувались на відпочинок. Вночі бандити раптово  напали на них. Мужньо билися червоноармійці і юні патріоти. Багато з них загинуло в нерівному бою, в т. ч. вожак київських комсомольців Михайло Ратманський, юна  героїня кулеметниця Таня Орликова. Над полоненими, серед яких більшість було  поранених, бандити вчинили жорстоку розправу. Епопея героїчної боротьби і  загибелі від рук бандитів радянських воїнів увійшла в історію під назвою  «Трипільської трагедії».

Гаврило Лавріненко в околицях Трипілля. Поч. 1930-х рр.
Гаврило Лавріненко в околицях Трипілля. Поч. 1930-х рр.

За рішенням уряду Радянської України в 1938 році на честь загиблих героїв у Трипіллі було встановлено обеліск.  Уряд Радянської України вжив рішучих заходів до організації розгрому банди.  Уповноваженим Ради Оборони республіки по боротьбі з бандитизмом у  Трипільському районі було призначено М. О. Скрипника.  2-й караульний полк, який зазнав великих втрат під Трипіллям, відвели до Києва для поповнення, а сюди послано дивізію під командуванням  Я. О. Яковлева, до якої київська партійна організація  мобілізувала комуністів. Після запеклого бою 23 липня  1919 року частини Червоної Армії, підтримані  Дніпровською військовою флотилією на чолі з А. В. Полупановим,  розгромили банду Зеленого, звільнили Трипілля і весь  навколишній район.

Андрій Полупанов, командувач червоної Дніпровської флотилії, яка гарматним і кулеметним вогнем обстрілювала Трипілля, Халеп’я, Плюти та інші села.
Андрій Полупанов, командувач червоної Дніпровської флотилії, яка гарматним і кулеметним вогнем обстрілювала Трипілля, Халеп’я, Плюти та інші села.

2 вересня 1919 року до Трипілля увірвалися денікінці.  Спираючись на куркулів, колишніх петлюрівських офіцерів, вони відновлювали старі порядки, грабували  населення, вивозили хліб, продукти. Денікінці силою мобілізовували селян для «походу на Москву», але ті  розбігалися по лісах. В середині грудня частини 44-ї радянської стрілецької дивізії визволили Трипілля від денікінців. 29 грудня тут вже діяв ревком під головуванням  К. Заброди, який розпочав активну роботу щодо зміцнення  Радянської влади.

Весною 1920 року сільревком провів вибори земельної  комісії, яка разом з активом села стала готуватися до переділу лишків куркульської землі. Але на початку  травня у село вдерлися білополяки, а з ними — й  петлюрівці. Бандити чинили розправу над активом села,  грабували населення. 10 червня частини Червоної Армії  вибили білополяків з Трипілля.  Наступного дня після визволення почав працювати волревком на чолі з І. Павлюковським. Головою сільради став робітник Київського трамвайного парку І. Мосюренко. 15 серпня було створено сількомнезам, 23 серпня - волкомнезам.

Червоній Армії селяни волості відправили 1770 пудів хліба, 112 голів рогатої худоби. Сім’ям червоноармійців та сиротам організували допомогу. Радянське будівництво на селі здійснювалося в умовах запеклої боротьби з куркулями. Бандити підпалювали продовольчі склади і вбивали бійців продзагонів, грабували і вбивали трудове населення. 2 жовтня бандити вбили голову сільревкому І. Мосюренка, члена ревкому Т. Кравченка.

При нападі на село вночі 19 листопада від рук бандитів загинули голова волревкому I. Павлюковський, голова волкомнезаму С. Лукашенко та інші. Але незабаром з бандами було покінчено. Душею соціалістичних перетворень стали комуністи, які 1920 року об’єдналися в партосередок. У 1923 році молодь села створила комсомольську організацію.

В 1923 році Трипілля увійшло до складу Обухівського району Київської губернії. На той час тут проживало 5265 чоловік. 16 вересня 1924 року незаможники села і демобілізовані червоноармійці вирішили організувати комуну «Ясний промінь», обрали її раду в складі Г. Т. Бойка (голова), І. Д. Глобенка і Г. Т. Трохименка. Невдовзі комуна об’єднала 36 господарств і мала до 100 га землі та сад. В 1925 році, через малоземелля, комуні виділили землю на Одещині і вона переїхала туди.

У відбудовний період велика увага приділялася поліпшенню охорони здоров’я, розвитку освіти. Так, на 1923 рік у Трипіллі діяла лікарня на 25 ліжок, пологовий будинок. Того ж року почала працювати семирічна трудова школа, працювали школи ліквідації неписьменності.

У 1929 році в селі створено ТСОЗ ім. 18 березня, який об’єднав 56 дворів і мав 91 га землі, а в 1930 році організувалася перша сільськогосподарська артіль ім. Г. І. Петровського, вона об’єднувала 687 господарств, тобто половину всіх, що були на селі. Артіль обробляла 619 га землі, мала двигун, млин, молотарку, 2 косарки, 54 коней, 36 пар волів. В 1934 році з неї виділилася артіль «Комсомол». Нова артіль налічувала близько 700 сімей.

У 1932 році партійна організація, яка мала в своїх рядах 20 членів і кандидатів партії, з допомогою комсомольців організувала соціалістичне змагання. Колгоспники артілі ім. Петровського змагалися з Обухівським колгоспом «9 Січня». Серед працівників ферм першість завоювала свинарка С. Харитонова.

Трипільці Нестор і Євдокія Хорі ховають свою донечку Мотю. У 1933 році у Несторової сестри Наталки вимерла вся сім’я: вона, її чоловік Єлисей і четверо дітей. Київська область. – Біла Церква: Білоцерківська книжкова фабрика, 2008. – С. 585.
Трипільці Нестор і Євдокія Хорі ховають свою донечку Мотю. У 1933 році у Несторової сестри Наталки вимерла вся сім’я: вона, її чоловік Єлисей і четверо дітей. Київська область. – Біла Церква: Білоцерківська книжкова фабрика, 2008. – С. 585.

1936 року Григорівська МТС допомогла організувати МТС у Трипіллі, яка обслуговувала навколишні господарства. Весною 1941 року вона мала 45 тракторів, 12 комбайнів, обробляла 16 тис. га колгоспної землі. В сільській лікарні напередодні Великої Вітчизняної війни працювало понад 25 лікарів та середнього медперсоналу.

Значного рівня розвитку в Трипіллі досягли освіта і культура. В 1936 році семирічна школа була перетворена в середню, а в 1940 році для неї збудували двоповерхове приміщення. 1934 року звели будинок культури із залом на 450 місць, кімнатами для бібліотеки, читальні. Тут працювали хоровий, музичний та драматичний гуртки. У перші дні Великої Вітчизняної війни понад 250 чоловік з села поповнили лави Червоної Армії. Їхнє місце на виробництві зайняли жінки і підлітки. З наближенням фронту вся сільськогосподарська техніка, худоба були евакуйовані на Схід.

Зерно з колгоспних амбарів здали державі і роздали колгоспникам. З комуністів, комсомольців та активістів села створили винищувальний загін для боротьби 3 диверсантами і шпигунами, командиром якого став голова колгоспу ім. Петровського комуніст Г. Гайдаєнко. Сюди ж перебазувався і винищувальний батальйон з Обухова. А 31 липня тут зосередилися винищувальні загони Васильківського, Узинського районів.

Після запеклих боїв 30 липня гітлерівці підійшли до Трипілля. Оборону тут тримали частини 7-ї механізованої дивізії, підтримувані кораблями Пінсько-Дніпровської військової флотилії. В ніч на 2 серпня ворог вдерся на околицю села, але вогнем кораблів був відігнаний. Мужність і виняткову стійкість проявив коректувальний пост на чолі з старшим лейтенантом А. В. Діденком. Оточений гітлерівцями, він по радіо керував вогнем корабельної артилерії. Лише 19 серпня 1941 року гітлерівцям вдалося оволодіти селом. Першого ж дня вони розстріляли кількох дітей і стариків, спалили багато будинків. Окупанти грабували майно жителів села, насильно вивозили молодь на каторжні роботи до Німеччини, висадили в повітря пам’ятник героям громадянської війни.

Проти ворога розгорталася всенародна боротьба, нею керували комуністи. Підпільники керували всією підпільною роботою в Трипіллі. Патріоти розповсюджували листівки, повідомлення Рад інформбюро про події на фронтах, вселяли в радянських людей непохитну віру в перемогу Червоної Армії. Колишній головний бухгалтер Трипільської МТС М. П. Сорока в грудні 1941 року вступив у Київську підпільну партійну організацію «Смерть німецьким окупантам!». Працюючи в підпільній друкарні, він щодня випускав по 200—250 листівок. 5 січня 1943 року він, як і інші його товариші, був заарештований і закатований у гестапо.

Біля Трипілля, у заплавах Дніпра, весною 1943 року розташувалася база партизанського загону, яким командував В. І. Бараков. 30 травня партизани на чолі із своїм командиром раптово атакували жандармський відділок у селі, закидали його гранатами й звільнили заарештованих1. Розлючені окупанти вдалися до масових арештів місцевих жителів, а в ніч на 1 липня 1943 року в проваллі Розкопана, біля Трипілля, більшість патріотів розстріляли.

8 листопада 1943 року після кількаденних боїв частини 206-ї стрілецької дивізії 27-ї армії 1-го Українського фронту, які успішно форсували Дніпро, визволили Трипілля від фашистських загарбників. Близько 200 трипільців брали активну участь у бойових діях на фронтах Великої Вітчизняної війни.

Після визволення в колишньому будинку культури розмістився прифронтовий госпіталь. Трудящі села подавали велику допомогу пораненим воїнам, збирали і відправляли посилки на фронт. Активно підтримали вони заклик колгоспників Обухова зібрати кошти на будівництво ескадрильї бойових літаків і внесли у фонд Червоної Армії понад 30 тис. карбованців.

Тяжкою видалася перша післявоєнна весна 1944 року. Землю доводилося орати коровами, копати лопатами, сіяти вручну, бо техніки не було. Але ентузіазм і трудове піднесення радянських людей перемогли. Менш як за три роки були повністю відроджені всі колгоспи і культурно-освітні заклади, що працювали до війни.

В 1950 році колгоспи ім. Петровського та «Комсомолу» об’єдналися в колгосп ім. Кірова. В 1959 році колгоспники обрали головою правління Героя Соціалістичної Праці І. С. Бельдія. У червні 1962 року трипільський колгосп об’єднався з колгоспом села Українки. Об’єднаний колгосп «Дружба» (з 1964 року — «Придніпровський»), до якого у лютому 1966 року було приєднано також господарство села Щербанівки поступово зміцнювався.

Олексій Захарчук. Біля Трипілля. 1961 Папір, пастель. 29х41
Олексій Захарчук. Біля Трипілля. 1961 Папір, пастель. 29х41

Колгосп «Придніпровський» тепер має 39 тракторів, 21 комбайн, 37 автомашин. У господарстві є млин, 2 пилорами, майстерні для ремонту сільськогосподарських машин та інвентаря. Майже всі виробничі процеси електрифіковані й механізовані. На основі зростання матеріально-технічної бази колгосп добився помітних успіхів у вирощуванні зернових і технічних культур та піднесенні громадського тваринництва. В 1969 році колгосп зібрав урожай зернових по 25,5 цнт з га, пшениці — 28,3 цнт, цукрових буряків — 296 цнт. На 100 га угідь м’яса одержано 81 цнт, а молока 412,6 цнт.

У господарстві працюють 22 спеціаліста з вищою і середньою спеціальною освітою, а на посаді головного бухгалтера — кандидат економічних наук І. Ф. Беба.

Олексій Захарчук. Трипілля. Земснаряд працює. 1964 Папір, пастель. 60,5х69
Олексій Захарчук. Трипілля. Земснаряд працює. 1964 Папір, пастель. 60,5х69

Понад 120 рибалок працюють у риболовецькому колгоспі «Пролетарська правда», який в останні роки придбав моторні судна, нові капронові сіті. В 1968 році він здав державі — близько 2 тис. цнт риби.

7812a2269ce84c800381bd31d2b93fb5
Футбольна збірна команда "Енергетик". Фото кінця 60-х років зроблене на стадіоні біля електростанції, який, наразі, знаходиться на глибині 10-15 метрів під водою. Фото з архіву Музею Трипільської ТЕС.

Змінився вигляд Трипілля. Вулиці його прикрашають нові будинки, проїжджу частину заасфальтовано, обабіч посаджено дерева. З 1959 року через річку Красну споруджено великий міст, що зв’язав верхню і нижню частини Трипілля. З 1969 року через село проходить залізнична лінія Кагарлик — Трипільська ДРЕС.

На фундаменті, зруйнованого фашистами пам’ятника героям-борцям за владу Рад, у 1956 році побудовано обеліск висотою 26,2 метра. Площа перед ним стала місцем масових зустрічей молоді. Тут 26-го жовтня 1958 року відбулася зустріч трьох поколінь, присвячена 40-річчю Ленінського комсомолу, яку відкрив перший секретар Київського обкому КП України П. Ю. Шелест. Виступали старі комуністи,  комсомольці, передовики праці, піонери.

космонавт Тітов на будівництві Трипільсьої ТЕС
космонавт Тітов на будівництві Трипільсьої ТЕС

З 1958 року в Трипіллі діє постійна виставка з історії комсомолу Київщини. Експонати виставки красномовно розповідають про героїчні бойові та трудові подвиги комсомольців за роки Радянської влади. Кожен рік село відвідує майже 20 тисяч екскурсантів та членів делегацій молоді зарубіжних країн. Значно поліпшено обслуговування населення. В селі працюють 7 магазинів, 2 їдальні, є ощадна каса, відділення зв’язку, АТС.

Багато уваги приділяється охороні здоров’я. В 1963 році збудовано приміщення лікарні на 75 ліжок, нову амбулаторію. У 1970 році тут працювало 9 лікарів і понад 50 чоловік середнього медперсоналу. У трьох школах працюють 70 вчителів, серед них 5 відмінників народної освіти.

Вадіс Олександр Анатолійович (* вересень, 1906 Трипілля, Київська губернія — † 1968) — радянський генерал НКВС, 1954 року позбавлений звання. Нагороджений двома орденами Червоного Прапора, двома орденами Леніна, двома орденами Червоної Зірки, двома орденами Вітчизняної війни 1 ступеня, орденами Кутузова 1 та 2 ступеня, чотирма польськими, трьома монгольськими та одним китайським орденом, 5 радянськими медалями, почесними знаками «Почесний працівник ВЧК-ГПУ» — 1938, «Заслужений працівник НКВС»
Вадіс Олександр Анатолійович (* вересень, 1906 Трипілля, Київська губернія — † 1968) — радянський генерал НКВС, 1954 року позбавлений звання. 

За післявоєнні роки 700 юнаків і дівчат здобули середню освіту. Велику культурно-освітню роботу провадять клуби “ сільський і колгоспний, в яких, крім виступів гуртківців художньої самодіяльності, три-чотири рази на тиждень демонструються кінофільми. Сільська бібліотека нараховує понад 18 тис. книжок, має 840 постійних читачів. Вона є однією з кращих бібліотек району. Докорінні соціальні й культурні перетворення, що сталися в селі, здобуті під керівництвом первинних партійних організацій, які у 1970 році об’єднували до 80 комуністів. Вони невтомно борються за втілення у життя рішень партії і уряду щодо дальшого поліпшення матеріального добробуту й культурного рівня трудящих.

Пліч-о-пліч з комуністами крокують комсомольці. Важливу роль у громадському й культурному житті Трипілля відіграє сільська Рада, в складі якої 40 депутатів, які заслужили шану й повагу трудящих своєю наполегливою працею. 7 постійних комісій сільської Ради займаються питаннями, пов’язаними з виробництвом, поліпшенням побуту населення, охорони здоров’я, освіти, створенням умов для культурного відпочинку населення.

Земснаряд намиває грунт для спорудження Трипільської ДРЕС.

Земснаряд намиває грунт для спорудження Трипільської ДРЕС.

З Трипілля вийшли кандидати наук — П. К. Горбенко, М. І. Дзюбенко, заслужені артисти УРСР О. К. Заброда, С. Л. Олексенко. У селі живе й працює письменниця Л. В. Ткаченко. Розвиваючи економіку села, підвищуючи культуру, трудівники Трипілля множать революційні й трудові традиції старших поколінь, роблять свій гідний внесок у будівництво комунізму.

С. Н. ОМЕЛЬЧЕНКО, В. І. ШЕЛУДЧЕНКО, історія міст і сіл УРСР, 1971 рік.