ДМИТРОВИЧІ-КРЕНИЧІ / Культура

Деякі аспекти розвитку пізньосередньовічного села (на прикладі досліджень в с. Великі Дмитровичі на Київщині)

Однією з слабо досліджених проблем козацької доби є історико-культурні процеси на селі періоду кінця XVII – початку ХІХ ст. Цей час в історії України в політичному відношенні характеризується остаточною ліквідацією української автономії часів Гетьманщини та переходом до централізованого імперського управління. Зазвичай дослідження, що торкаються цього часу, відносяться до порівняно крупних центрів про які збереглися численні письмові джерела.

Поза увагою залишаються невеликі містечка та села, історію яких вивчають місцеві краєзнавці, чиї дослідження не завжди дають реальну картину історичних процесів. В даній статті на основі археологічних та історичних матеріалів будуть розглянуті деякі аспекти історичного розвитку одного з таких українських сіл на межі переходу від пізнього середньовіччя до нового часу.

У 2004 р. Велико-Дмитровецьким загоном Старокиївської експедиції за участю Г.Ю. Івакіна, І.А. Готуна та М.В. Квітницького проводилися пам’яткоохоронні роботи на багатошаровій пам’ятці в с. Великі Дмитровичі Обухівського району Київської області. Рятівні дослідження були зумовлені початком будівельних робіт на ділянці призначеній для відведення під будівництво церкви Іоанна Богослова. Пам’ятка була виявлена Київським обласним Центром з охорони пам’яток історії, археології та мистецтва під час погодження відводу під будівництво в межах означеної ділянки1.

Дослідження проводилися на мисоподібному останці узвишшя в центрі села. В ході рятівних робіт з’ясувалося, що пам’ятка складається із залишків багатошарового поселення трипільської культури (етап СІІ), середньодніпровської культури (ІІІ тис. до н.е.), доби ранніх слов’ян, Київської Русі (ХІІ ст.), козацького часу (XVII – поч. XVIIІ ст.) та цвинтаря рубежу XVII-XVIIІ – першої половини ХІХ ст. В 1912 р. на вказаному місці побудували дерев’яну школу, яку в 2003-2004 рр. через аварійний стан було розібрано. Площа цієї ділянки двічі зазнавала змін плануванням, внаслідок чого суттєво змінилась її топографія за рахунок терасувань, відтак основні збережені культурні залишки належать цвинтарю. Під час розкопок було розкрито 675 м2 площі – за приблизними оцінками ¼ частина цвинтаря та виявлено 81 поховання, з яких 55 було досліджено. Зафіксовано рів шириною 1,8 – 2 м та глибиною 0,9 – 1,1 м, що оточував цвинтар у XVII – XVIIІ ст. Культурний шар давніх поселень фіксувався у вигляді пере-відкладених плям чорнозему потужністю до 0,25 м на краю мисоподібного останця. Матеріали XVII – XVIIІ ст. з залишків культурного шару представлені знахідками фрагментів сіро-задимленої кераміки, залізним стременом і бронзовим браслетом (?) (Рис. 1/1 ).

Час існування дослідженої ділянки могильника встановлюється в межах кінця XVII – початку XVIII ст., другої половини XVIII ст. та кінця XVIII – першої половини ХІХ ст. Найбільш ранні комплекси складають невелику групу, це поховання № 1-3, та вірогідно № 5. В похованні № 1 було виявлено бронзову іконку „Великомучениця Параскева П’ятниця”, датовану рубежем XVII-XVIIІ ст. а в похованні № 3 бронзові сережки, що власне і дало підстави для визначення хронології могильного ряду. Іконка з мідного сплаву 44 х 42 мм, товщина 1,5 мм, виконана в техніці виливки за восковою моделлю. По центру зображена „Великомучениця Параскева П’ятниця” з восьми конечним хрестом у правій руці та розгорнутим свитком у лівій. У верхньому правому куті зображені Святий Єгорій на протилежному – Сергій (Рис. 1/2 ). Ідентичне зображення „Великомучениці Параскеви П’ятниці” відоме на іконці ХVІІ ст., що зберігається в зібраннях музею Давньоруської культури і мистецтва імені Андрія Рубльова у Москві. На думку О.В. Гнутової та Є.Я. Зотової у мідному виливі цей образ отримав широке розповсюдження з XVI ст.2. До другої половини XVIII ст. були віднесені поховання №№ 6, 8-14, 38-39, 43, 53, 56 та 59. До рубежу XVIII – ХІХ ст. належать комплекси №№ 22, 26, 31, 34, 40 та 42. В похованні № 26 була виявлена добре збережена плахтова тканина з вовни складного плетіння з додатковим елементом вишивки. До колекції вдалося взяти фрагменти розмірами близько 1,2х0,6м. Зберігся звернутий пояс шириною 5-6 см. (Плахта – нижня частина верхнього жіночого одягу типу спідниці). Частина дитячих поховань датується умовно, інші належать до першої половини ХІХ ст. Найпізніші поховання відносяться до 1849 р (№ 64) та середини ХІХ ст. (№ 62). Певної закономірності в розташуванні поховань не існувало, неповне рядове розташування простежене для кінця XVII – початку XVIII ст. Повний ряд та окремі могили, не пов’язані в рядовій системі, відносяться до другої половини XVIII та рубежу XVIII – ХІХ ст. Могили ХІХ ст. розташовані, як в рядовій системі, так і окремими комплексами, що інколи перекривали поховання попередніх епох, були впущені в рів XVII – XVIIІ ст. та знаходилися за його межами. Покійники орієнтовані на захід із незначними відхиленнями на південь (одне поховання на північ), кістки рук складені в районі живота або на правому та лівому передпліччях. В деяких похованнях у заповнені могильних ям над домовинами в області голови та тазу були виявлені хрестоподібно розташовані окремі деревні вуглинки розмірами 1-2 см. Кут орієнтації комплексів XVII – XVIII ст. був в межах 240-260°, комплексів ХІХ ст. – 225-250°. Суттєво також відрізняється між собою глибина могильних ям комплексів XVII – XVIIІ та ХІХ ст. Навіть з врахуванням нахилу площі мисоподібного останця і нерівномірної товщини зрізаної землі при його плануванні, було помітно, що поховання XVII – XVIIІ ст. здійснювалися до глибини 1,5м а могили кінця XVIIІ – ХІХ ст. мали глибину понад 2м. Привертає увагу досить поганий стан збереженості кістяків поховань другої половини XVIII – першої половини ХІХ ст., що пов’язано з серйозними захворюваннями виявленими при аналізі кісток та, очевидно, неякісним харчуванням і дефіцитом основних видів мікроелементів. Простежується також картина високої дитячої смертності: з 55 поховань 22 належать дітям віком до 3-х років.

Досліджена частина цвинтаря пов’язана зі збудованою в 1763 р.3 та зруйнованою в 40-х рр. ХХ ст. церквою Іоанна Хрестителя, місце-розташування якої, за свідченням місцевих жителів, було в 30-35м на захід від розкопу.

При перевірці розповідей місцевих жителів про існування в селі козацького замку за 0,4 км вище по схилу на ПдЗхЗх від розкопу та будинку сільської ради на узвишші останця був обстежений під-прямокутний майданчик розмірами близько 40×50 м, укріплений ескарпом висотою близько 1м, а також валом з напільного боку (зараз знівельований до висоти біля 0,6 м). На поверхні зібрані фрагменти посуду, уламок керамічної люльки і цвяхи XVII–XVIII ст. Зачисткою стінок сучасного заглиблення, розміром близько 1х1,3м, встановлено потужність культурного шару (0,5 – 0,6 м), виявлено маловиразні фрагменти кераміки доби раннього залізного віку, два шматки необробленого овруцького пірофіліту ХІ-ХІІІ ст. і значна кількість кераміки, вироби зі шкіри, скла та металу XVII – першої половини XVIII ст. Очевидно заглибленням та зачисткою була зачеплена частина житлової будівлі першої половини XVIII ст. Серед отриманого керамічного матеріалу середньовічного часу, за профілюючими частинами або вінцями виділяються такі групи посуду як – кухлі (2 фр.), миски (4 фр.), полумиски (2 фр.), покришки (5 фр.), горщики (1 екз. 35 фр.) (Рис. 1/4), глечики (1 екз. 2 фр.) (Рис. 1/5), мініатюрні посудинки (1 екз. 4 фр.) (Рис. 1/6), макітри (3 фр.) та сковорода (1 фр.). Також виділяються знахідки залишків шкіряного взуття, глиняної печини з відбитками тканини та 3 фрагменти віконних скелець (Рис. 1/3).

На основі отриманих археологічних даних з залученням легенди середини ХІХ ст. М.В. Квітницький, Г.Ю. Івакін та І.А. Готун висловили думку, що отримані матеріали свідчать про вірогідні процеси становлення та можливого місцеперебування місцевої козацької адміністрації з середини XVII ст. а згодом зміни та відмирання старої системи управління. Досліджені та виявлені комплекси були пов’язані з історичними процесами, які відбувалися в межах сільської округи при остаточній ліквідації залишків української державності часів Гетьманщини та переході до централізованого імперського управління.

Стосовно сіл Великих та Малих Дмитровичів, а також с. Вишеньки, яке існувало поруч, збереглися письмові документи, які дають змогу дещо переглянути та доповнити висновки археологів і разом з археологічними даними зробити максимально можливу історичну реконструкцію розвитку села в XVII – ХІХ ст.

Популярна у Великих та Малих Дмитровичах легенда, записана Л. Похилевичем в 1864 р. історію виникнення та назву села пояснює таким чином: „…Старики по преданию рассказывают, что на месте занимаемым ныне селом, когда-то покрытом густыми лесами, в давнее время жили разбойники или поляки, грабившие окрестности, что близ того места, где теперь Предтечевская церковь, находился замок, обнесенный высокою оградою, в коем разбойники имели свое пребывание, а в воротах содержали сменяемый караул. Вблизи устроен ими колодец, который и теперь существует и называется широким. При Хмельницком, на этот замок нечаянно напал отряд казаков, овладел замком, захватил в плен всех разбойников и взял несметное множество богатств. А чтобы не допустить на будущее время сбора разбойников в этом удобном для них месте: то оставлено было здесь сто казаков под начальством атамана называвшегося великим Дмитром. Это было причиною наименования села…”4.

Точна дата заснування цього сучасного населеного пункту невідома, проте можна з впевненістю стверджувати, що поява села ніяк не зв’язана з подіями Хмельниччини, польськими розбійниками і козаком Дмитром. Топонім „Дмитровичі” напевно пов’язаний з осадником села, як це було у випадку з назвою сучасного м. Обухова. Заснування поселення, яке дало розвиток сучасним Дмитровичам, вірогідно слід віднести до межі XV – XVI ст., хоча не виключена можливість і більш раннього часу, адже на території села відомо два пункти з матеріалами ХІІ-ХІІІ ст. Перша письмова згадка про населений пункт відноситься до 1638 р., коли села Дмитровичі і Вишеньки вже перебували у дідичному (спадковому) володінні Барбари Черкасовни Гуменицької, дружини київського гродського судді Теодора Гуменицького. У вересні 1638 р. відбулося розмежування сіл Вишеньки і Дмитровичі (дідицтво Барбари Гуменицької), села Бугаївки (дідицтво войського Київської землі Івана Нечая Грузевича) і села Гвоздова (володіння Київського Миколо-Пустинського монастиря, ігумен Ісайа Трохимович)5. Отже, на першу половину XVII ст. спостерігається існування не лише окремого села Дмитровичів, а „куща” (ключа) поселень, які повинні були об’єднуватися довкола шляхетського помістя.

Сестра судді Гуменицького була ігуменею Києво-Фролівського жіночого монастиря на Подолі. Очевидно не маючи прямих спадкоємців Гуменицькі заповіли цей ключ поселень монастирю. Певно, що саме через ці обставини, гетьман Богдан Хмельницький 22 грудня 1648 р. видав універсал про „послушенство” посполитих сіл Вишеньки, Великі і Малі Дмитровичі Київському Фролівському монастирю6. Згодом, монастир отримував акти аналогічного змісту від інших українських гетьманів. Юрій Хмельницький 7 лютого 1660 р. видав підтверджувальний універсал на села Яблуньку, Дмитровичі і Вишеньки7. 11 травня 1663 р. універсал на маєтності Дмитровичі і Вишеньки видав гетьман Павло Тетеря8. Тривалі війни XVII ст. спустошили монастирські угіддя: 29 квітня 1668 р. правобережний гетьман Петро Дорошенко видав Фролівському монастирю універсал на Дмитровичі і Яблуньку “села любо презъ войну надпустошенніе”9. Лівобережний гетьман Іван Самойлович 6 жовтня 1673 р. видав охоронний універсал на села Яблуньку, Вишеньки та Дмитровичі10.

Після “Руїни” село швидко залюднюється: на час підписання “Вічного миру” 1686 р., і остаточного приєднання межиріччя р. Ірпінь та Стугни до Московської держави, в с. Великі Дмитровичі вже існувала церква, двори священика і паламаря та 45 дворів посполитих. У тому ж 1686 р. в с. Малі Дмитровичі було 16 дворів посполитих11.

Іван Мазепа 10 лютого 1689 р. на прохання ігумені Фролівського монастиря Ангіліни видав підтверджувальний універсал на село Дмитровичі і селище Вишеньки в Київському ключі. Мешканці цих сіл були зобов’язвані нести повинності на користь монастиря12.

З кінця XVII ст. по 1786 р. села Великі і Малі Дмитровичі належали Фролівському монастиреві. За цей період відомі статистичні дані, які характеризують розвиток Дмитровичів у XVIIІ ст.

Кількість дворів у с. Великі Дмитровичі:13

Роки

Козаків

Монаст.

Духовенство

Посполитих

Разом

1723

1

2

58

61

1730

49

49

1756

88

88

1766

1

1

1

78

78

1781

2

підпомічники

1

1

85

89

У 1766 р. мешкало 643 чоловік – 311 осіб чоловічої статі та 332 особи жіночої статі. Основною господарською діяльністю залишалося хліборобство, четверо посполитих тримали бджіл. З ремісників було двоє ковалів, один швець, а один посполитий шинкував монастирське вино за десяту кварту.

Кількість дворів у с. Малі Дмитровичі:14

Роки

Монаст.

Духовенство

Посполитих

Разом

1723

1

33

34

1730

37

1756

57

1766

1

1

40

42

1781

1

1

61

63

У 1766 р. мешкало 145 осіб чоловічої статі та 136 особи жіночої статі. Існувала церква, при якій жило четверо школярів. В 1768 р. ігуменя Фролівського монастиря Феодора Смаржевська, побудувала кам’яну церкву Святого Миколая15, в 70-х рр. ХХ ст. ця церква була зруйнована. Звідти збереглася частина іконостасу з зображенням трьох святих.

Після секуляризаційної реформи 1786 р. мешканці сіл Великі і Малі Дмитровичі були переведені у стан “казених” селян. Згідно “Книги Київського намісництва 1787 р.” в с. Великі Дмитровичі жило 336 душ, а в с. Малі Дмитровичі 181 душа “казенных людей”16.

Для XIX ст. відомі статистичні та ілюстративні матеріали не лише щодо населення села, а й стосовно класифікації земель, рельєфу, водойм, ґрунтів, сільськогосподарських культур, диких та домашніх тварин, особливостей домобудівництва, раціону харчування, традиційного одягу та взуття17. В 1866 р. Дмитровичі стали центром казенної Великодмитровицької волості18.

Отже, розглянувши отримані археологічні та письмові джерела можна простежити деякі етапи розвитку цього пізньосередньовічного села правобережної Київщини в XVII – ХІХ ст.

Засновані, очевидно, в XV – XVI ст. поселення Дмитровичі та Вишеньки до першої половини XVIІ ст. стають об’єднаним ключем селищ. В найбільш розвиненому з них – Великих Дмитровичах будується укріплене родове помістя, успадковане дружиною Київського гродського судді Барбарою Гуменицькою. Визвольна війна середини XVIІ ст. та наступні десятиліття „Руїни” ставлять цей ключ поселень на межу зникнення. Новий власник (Фролівський монастир) опікуючись своїми володіннями намагався зупинити цей процес та створити сприятливі умови для розвитку сіл в результаті чого з’являється серія гетьманських універсалів покликаних для створення таких умов. “Державне” монастирське положення на кінець XVIІ ст. позитивно відбивається для Дмитровичів, на той час споруджується, очевидно, дерев’яна церква поблизу колишнього шляхетського родового помістя, що підтверджується знахідками поховань рубежу XVIІ – XVIІІ ст. Межі селища розширюються, на першу половину XVIІІ ст. припиняється життєдіяльність в межах місце-розташування шляхетського замку та оточуючого його поселення і укріплення втрачає значення керівного центру села. Тоді ж зникають навколишні поселення типу Вишеньок19 та починає формуватися наближена до сучасної структура села Великих та Малих Дмитровичів. Опікуючись своїми угіддями Фролівський монастир продовжує розвивати село: будуються камяні церкви на місці дерев’яних та створюються школи при них. Підзаконні акти другої половини XVIІ ст. дають змогу збільшити кількість населення за рахунок переселенців20. Секуляризація монастирських земель 1786 р. та повне одержавлення підштовхнули розвиток села. На 1864 р. Л. Похилевич серед категорій населення називає 93 душі козаків обох статей21, що як най яскравіше характеризує останній період існування цього суспільного стану. Разом з тим дослідження могильника показує для другої половини XVIІІ – початку ХІХ ст. низький рівень харчування, важкі хвороби22 та високу дитячу смертність серед населення.

Література:

1 Квітницький М.В., Івакін Г.Ю., Готун І.А. Нова пам’ятка в с. Великі Дмитровичі // Археологічні відкриття в Україні 2003-2004 рр. Київ 2005. (В друці).

2 Гнутова О.В., Зотова Е.Я. Кресты иконы складни (Медное художественное литье XI – начала XX века из собрания центрального музея Древнерусской культуры и искусства имени Андрея Рублева). Москва. 2000. – С. 65.

3Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. К., 1864.

4 Там само. – С. 38.

5 Книга Київського підкоморського суду (1584-1644) / Відп. ред. В.В.Німчук. – К., 1991. – С. 173 – 175.

6 Універсали Богдана Хмельницького. 1648 – 1657./ Упорядники І. Крип’якевич, І. Бутич. – К., 1998. – С. 85. – № 19.

7 Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657 – 1687). / Упорядники Бутич І., Ринсевич В., Тесленко І. – Київ-Львів, 2004. – С. 147. – № 94.

8 Там само. – С. 225. – № 162.

9 Там само. – С. 406 – 407. – № 269.

10 Там само. – С. 677. – № 474.

11 Шамрай С. Київська сотня на Гетьманщині в XVII – XVIII вв. (історико-географічна і економічна характеристика) // Київські збірники історії й археології, побуту й мистецтва. – Т. 1. – К., 1930. – С. 262 – 263.

12 Універсали Івана Мазепи. 1687 – 1709. / Упорядник І. Бутич. – Київ-Львів, 2002. – С. 163 – 164. – № 112.

13 Шамрай С. Вказ. праця. – С. 262; Описи Київського намісництва 70 – 80 років XVIII ст. – К., 1989. – С. 92.

14 Там само. – С. 263; С. 92.

15 Похилевич Л. Вказ. праця. – С. 39.

16 Описи Київського намісництва70-80 років XVIII ст. – К., 1989. – С. 247.

17Медико-топографическое описание государственных имуществ // Де ля Флиз Д.П. Альбом в 2 т. К.,1999. – Т.2. – С. 252 – 253, 276.

18Обухівщина-96. Адміністративно-історичний довідник / Автори і упорядники Ю.К.Домотенко і В.С.Попов. Обухів, 1996. – С. 32.

19 Залишки середньовічного поселення XVIІ – XVIІІ ст. разом з керамікою трипільської культури були виявлені експедицією „Великий Київ” в 1947 р. в урочищі „Вишеньки” на полі за с. Малі Дмитровичі.

20 Похилевич Л. Вказ. праця. – С. 38.

21 Там само. – С. 38.

22 За визначенням співробітника відділу антропології ІА НАН України О.Д. Козак деякі кістяки з поховань другої половини XVIІІ – початку ХІХ ст. містять ознаки вродженого сифілісу, легеневого туберкульозу та фронтиту. Вірогідно, що поховання з венеричними хворобами можуть належати переселенцям та їхнім дітям.

фото взяте з 1ua.com.ua

Comments: