Загрузка...
Культура

Історична топоніміка Обухова

gjgjgДодаю свій старий нарис про рідне місто.

***

Для початку визначимо предмет нарису. Згідно з класичним означенням, топонімія (інакше топоніміка, топономастика) — галузь ономастики, що вивчає місцеві назви (топоніми). Нас цікавлять вони і розташування втрачених протягом тривалого часу історичних об’єктів.

На жаль, інформації обмаль, оскільки крім Ю. К. Домотенка ентузіастів цієї справи майже немає. Тому більшість взято з його «біблії обухівського краєзнавця» – історичної розвідки «Обухів» (2007 рік).

Контент-аналіз твору дозволив вичленити окремі назви і географічне розташування зараз неіснуючих об’єктів. Ми подамо їх у хронологічному порядку – від найдревніших, до відносно нових.

Відтак:

1) Згідно з Ю.К.Домотенком, в історичних джерелах 14-го століття знаходяться старі назви нашої території –Лукавиця, Юршин, Кухмістрівщина. Перша стосується назви річки, дві другі – похідні від імен тодішніх власників-феодалів. Як відомо, Лукавиця залишилася назвою однієї з частин Обухова дотепер. Але, вірогідно, знаходилася вона не там. Пояснимо чому. Наша гіпотеза полягає в тому, що тодішня Лукавиця – це сучасна Кобринка (хоча в 19 столітті ці назви стосуються вже різних річок) – колись повноводна річка, котра ділила Обухівську долину на дві частини – східну (Веприн) і західну (Лукавиця). Як відомо, величезний лісний масив, що тягнеться на межі Обухова в бік Першого травня до цих пір повниться дикими кабанами. Їхня надмірна кількість тоді дозволила дати місцевості назву. Кабан – сакральний символ кельтського світу. Чому півень, а не він на гербі нашого міста?

2) Приблизно в 1570 році місцевість приймає назву Обухів і з тих пір її не змінює. В той час на цих територіях жив лише один мужик на прізвище Обух. Він і дав назву краю. Поволі старі топоніми набирають нових ознак: Лукавицю стали називати Малий Обухівець, Старий Обухів; Веприн – Великий Обухів, Новий Обухів. За кілька століть один з них канув в лету, а інший змінив місце дислокації на прямо протилежне. Так тривало досить довго, адже річки завжди були зручним орієнтиром, від великих на кшталт Дніпра, Збруча тощо, до дрібних. Наша Лукавиця-Кобринка саме з таких.

3) Приблизно в 19 столітті ситуація міняється, а з нею і поділ селища на дві частини. Згідно з існувавшим тоді розподілом праці, селяни діляться на два умовних типи: казенні і поміщицькі. Йдеться про відробіток, податки і тому подібні тогочасні речі. Якби там не було, північна частина Обухова називається Бардієвкою, а південна – Кип’ячою. Зараз це райони Школа-Піщана і Центр-Автостанція, відповідно.

4) Своєю назвою Бардіївка завдячує царському уряднику Бердяєву. Маєток цей у 1797 році імператор Павло І подарував прадідові братів Бердяєвих, генерал-аншефові, губернатору Миколі Михайловичу Бердяєву. Для нас він представляє чималий інтерес, оскільки 18 березня 1874 року в ньому народився  всесвітньо відомий мислитель 20-го століття Микола Олександрович Бердяєв. І хоча він не мав жодного відношення до української культури, факт залишається фактом – саме Обухів був місцем народження філософа. Не Київ, як стверджують тамтешні шовіністи. Значний інтерес представляє його брат Сергій – на відміну від меншого – лівий есер і українофіл на псевдо «Обухівець». Він не лише знав українську, але і писав та перекладав нею. А той факт, що критикував його сам Франко, свідчить про помітність постаті в літературних колах.

На жаль, від тогочасної бердяївської архітектури нічого не залишилося. Лише обриси місць, де колись стояв маєток. Попередньо можна сказати що:

Садиба родини Бердяєвих – знаходилася на території сучасного молокозаводу. Збудований в кілька поверхів маєток містив ознаки «бароккової» архітектури. Всередині двору знаходилася так звана «домова» церква ім. Пресвятої Трійці;

Парк родини Бердяєвих – величезне обійстя на кшталт Олександрівки у Білій Церкві знаходилося в районі сучасного стадіону, хоча за площею, звичайно ж, переважало його;

Храм Всіх Святих та Казанської ікони Божої матері – найдавніший з історично зафіксованих обухівський храм. Згідно з кліровими відомостями, споруджений в 1778 році, хоча за деякими дотичними даними він значно старший. Церква була тимчасовою і «теплою». На вигляд – звичайна хата з церковним куполом. Знаходилася, вірогідно, біля більшої Свято-Михайлівської церкви в казенній частині Обухова (зараз район вулиці 8 березня). На відміну від інших церков ніколи не горіла. Дожила до богоборчих 30-х, де і згинувала в вогні атеїстичного вандалізму;

Воскресенсько-Миколаївський собор – точна дата будівництва невідома, проте станом на 1786 рік він вже існував. В 1809 з вини прихожанки храм згорів. В 1823 році коштами обухівської громади і місцевого поміщика, генерал-лейтенанта Миколи Михайловича Бердяєва збудували нову церкву. Цього разу відповідно до тогочасного законодавства – кам’яну. Точніше з цегли. За переказом, Бердяєва поховали біля неї. Існувала церква, як і інші обухівські – два століття. Знаходилася: 1-й варіант – там, де зараз ресторан «Зелена гора» («Бардіївка» — вотчина Бердяєвих); посеред базарної площі, в сучасному «Центрі» (район 8-го березня).

Свято-Михайлівська церква – збудована в 1752 році. В 1834 теж згоріла. Від тогочасного вигляду лишився лише малюнок 1814 року. В 1852 її відбудували знову. Знаходилася вона посеред все тієї ж базарної площі, обіруч меншого храму Всіх Святих.

Насправді, яка саме з церков (Воскресенсько-Миколаївська чи Свято-Михайлівська) однозначно була на базарній площі зараз не скаже ніхто. Інформація місцевих краєзнавців дає різні відповіді на це питання.

Нам здається логічним розміщення першої церкви в районі об’їзної дороги навпроти 5-ї школи, оскільки будували її «всім миром», плюс гроші і цегла — тогочасного власника тих територій генерала Бердяєва.

Друга знаходилася в державній частині Обухова, котрою тоді була територія сучасного Старого Міста. Тому її логічно розмістити поблизу існуючого зараз однойменного храму, на місці заморожених будівель по вул. 8 березня. Акурат перед Кобринкою.

Якби там не було, жодна з них не пережила комсомольського вандалізму. Що могли зруйнували, залишки розтягнули на свої потреби хазяйновиті обухівські селяни.

Синагоги. Враховуючи, що до революції мінімум третина населення Обухова були євреї і торгівля крамом трималася на них, нічого дивного в цьому не було. Як і в тому, що після погромів вони покинули містечко (це тодішній офіційний статус) і Обухів перетворився на звичайне забите село. Так ось, синагог нібито було дві – одна стояла в районі захаращеного зараз кінотеатру в Центрі; інша – десь на Кип’ячій, де на той час дислокувалася найбільша єврейська громада. Як і церкви, синагоги, на жаль, не збереглися.

Базар. Загалом, окрасою міста (початок 20-го століття) був ринковий майдан. Містився він в районі вулиці 8 березня і був значним за розмірами: від кінотеатру до заморожених будов з одного боку і від РАГСу до військомату – з іншого. По периметру стояли єврейські крамниці.

З Фабричиного узвозу (зараз Франка) до нього йшли гончарі, котрих в певні періоди обухівської історії було до 15% всього населення міста;

З Попової гори (підйом з Автостанції) спускалися донизу кабанники, котрі складали іншу промислову і торгову верству обухівчан;

Замість РАГСу стояли дві кузні, вони першими зустрічали гостей з півдня: Черняхова, Кагарлика тощо. Місце військкомату займали щільні плодово-овочеві ряди, продукція котрих не вимагала маркування «без ГМО».

Часи традиційного промислу канули в лету. Разом з ними загубилися їх носії – єврейські торгівці, українські ремісники і тваринники. Практично всі, присутні на території Обухівщини промисли зникли як види діяльності. Ті, що залишилися, лише слабка тінь колись могутнього творчого потенціалу. Хобі, за котрим коротають довгі зимові вечори. Вони не приносять шматка хліба і не виступають сенсом життя. А тому їхня вартість не сакральна, лише компенсаторна. Ручна праця компенсує відчуження, котрим нас фарширують мов курку телевізор, інтернет й інші зомботворчі фактори. Але зараз не про це.

Остання в нашому переліку, овіяна переказами, Педина. Подейкують, що назвою вона завдячує козаку Педину, котрий прийшов до її підніжжя після зруйнування Січі Катериною. Більш як сто років до нього (1660-і?) на горі стояла козацька фортеця. Щоправда, в який бік — не зрозуміло, оскільки степ залишався за спиною, а їжачитися в бік лісистої долини не було жодного тактичного сенсу. Крім того, археологія не надала доказів у вигляді залишків мурів або навіть простих викопних артефактів.

Якби там не було, козака поховали на ній. Пізніше хрест був знищений чи просто зник і новий з’явився вже в 90-х. З нього починається новий етап обухівських легенд з їх одвічним «Хто?», «Коли?» і «Чому»?

Загрузка...
Tags:

Comments: