Громада

Біженці чи “бЄшенци” в Обухові або чи варто полювати на “відьом сепаратизму”?

9b3de2aaae87b8185b7bc16337fc58f0_735x418Згідно з офіційними даними на території Обухова і району перебувають, як мінімум, кількасот біженців з окупованого Донбасу. Для нас вони “інші”, а Інші, як казав Сартр – це пекло. В будь-якому розрішенні і краплині відмінності – від політичних погдядів до сексуальної орієнтації, від історичних ідеалів до побутових звичок.

Інший завжди поганий. Його існування сумнівне і не дуже продуктивне. Він заважає «нормальним людям», як панки і хіпоблуди заважали в 90-х «ровним пацанам». По суті, ставлення до «іншого» мало відрізняєтьсся від позиції гопника, позиції більшості і сили. Очевидно, що заперечення Іншого це перший крок до одного з різновидів расизму. Не так давно в Обухові питали «чо ти так разговариваешь», «чо в ухе сережка», «когда ты в последний раз стригся» і тд.

Дискурс змінився і політизувався через край. Зараз нікого не цікавить твоя зовнішність, культурний бекграунд і все частіше – орієнтація. Це свідчить про зміну суспільниї трендів і надшвидкісний розвиток толерантності як одного з стовпів новітньої політичної нації – річки, яка вийшла за межі етнічного націоналізму.

За великим рахунком всіх цікавлять лише дві життєві позиції – ти за нас чи за них? Під ними ми розуміємо багатоликих прихильників «русского мира», а відтак, опонентів «українського проекту».

Їхня позиція для нас оживше метафізичне зло. Ми бризкаємо слиною на монітори комп’ютерів і екрани телевізорів. Ми не розуміємо, як жили з цими людьми в одній країні і для чого. Ми вважаємо Донбас – Україною, але він потрібен нам без них.

Ми живемо ним, цією війною. Щоранку вмикаємо свої дівайси і лягаємо лише після останніх новин з фронту. Ми стали політичними фахівцями і нерідко відчуваємо ситуацію краще за так званих «політолохів».

Нещодавно ми зрозуміли, що Донбас це не лище стрічки «УНІАНу» і брехня Лисенка з прес-центру АТО. Це не лише труни сусідів і розпач поразки там, де хотілося перемогти.

Донбас зсунувся і прийшов до нас. Біженці наповнили наші міста іншим, поки невидимим змістом. Їх культура відрізняється від нашої, хоча більшість не відрізнить російськомовного мешканця Обухова від «донецького». Лише з часом фіксуєш особливості поведінки, певні ужимки, непритаманні нам, як «корінним», так і «місцевим».

Більшість не в курсі, але, в Обухівщині мешкає біля 10% росіян. Ця цифра збігається з середньою по Київській області. Не так давно практично ціле обухівське покоління важжало, що «феня» статусніша за українську мову, а більшість до цих пір користується  говіркою, яку називають «обухівським язиком». Під час розбудови Обухівської промзони до тоді ще селища Обухів прибула значна кількість вихідців з Донбасу. Ще більше їх осіло в Українці. За 20-30 років вони перестали голосувати за КПУ, а пізніше – «регіоналів». Політично асимільовані в третьому поколінні вони зберегли свою мову і заразили нею значну частину однолітків. Всі, хто вчився в 90-х знає, про що йдеться.

Сьогодні Донбас знову прийшов до нас. Цього разу у вигляді нещасних, пошарпаних долею людей, допомогти яким для нас повинно бути за честь. Втім, все виявилося значно складніше. Причина сумнівів доволі проста: гіпотеза про те, що проукраїнські налаштовані мешканці Донбасу виїхали на материк, а «сепари» до Росії не знайшла підтвердження.

Раз по раз виникають коли обгрунтовані, коли ні, чутки про сутички з невдячними переселенцями, які привезли з собою один з різновидів ненависного «триколору». Ніхто не знає, наскільки вони люблять Україну і чи люблять, взагалі. Одні вважають, що вони – наші, трохи правильної агітації і путінська «полуда» спаде; ще хтось бачить в них завжди прихованих сепаратистів. Тим більше, що «детектора брехні» ніхто не проходив.

Істина, як завжди, посередині. Нам цікаво, скільки з тих, хто зараз в Обухові ходили  на так званий «референдум»? Я думаю, більшість. Скільки підтримало утворення «народних республік»? Те саме. Що з ними робити? Голки під нігті і допитувати чи вести лагідну розмову і переконувати стати українцями, хоча би політично? Чи маємо ми сили переконувати когось в ситуації, коли правда лише одна і вона наша? Чи можна просто дати по морді, користуючися чисельною перевагою в рідному краї?

Гуманізм чи расизм? Ліве чи праве? Вони ще  «наші» чи вже ні? Для чого тратити сили на тих, хто приніс війну, а потім втік від неї? Скільки з них волали «Путин введи войска»?

Обухівські ветерани АТО на своїй сторінці у Facebook попереджають про появу алко-сепарів, які під впливом «зеленого змія» пропагують свої погляди.

В місті, яке поховало трьох своїх синів це неприхована розкіш. Не зважаючи на толерантність городян, очевидно, що говорити в ньому можна лише в межах пануючого державного дискурсу. Будь-які сумніви в українській державі автоматично розцінюються як epic fail і повинні бути покарані. Хто має ходити назирці за осмілівшими «русо-фашисто» – Самооборона, Правий Сектор, міліція чи СБУ – питання інше. Головне не дати гідрі розростися. Не повторити історію середини 90-х з її «школа на школу», «район на район».

Ми не закликамо «стукати» на сусідів і влаштовувати «ніч довгих ножів».

Говоріть – де можете, бийте – де треба.

Це класична ситуація, коли «третій – зайвий». Боюся наступити на звинувачення у ксенофобії, але, згадайте ті ж 90-і: шприци по під’їздам, водка на дитячих майданчиках, поножовщина по дворах, малолітні проститиція і тд. Плюйте в мене скільки хочете, але до  урбанізації Обухів такого не знав.

Зараз ми маємо шанс увійти до річки другий раз. Тому включайте громадянську свідомість і полюйте на «відьом сепартизму» разом з нами. Українська інквізиція справа шляхетна і, однозначно, богоугодна. При цьому не забувайте про власні недоліки, побутові і кармічні.

В протилежному разі чим ми кращі.

Загрузка...