без категорії

Брати Бердяєви: дві обдаровані постаті на Обухівській землі

Микола

Микола

Трохи старих думок.

***

У 1782 році в Обухові було 360 хат, в яких проживало 1320 мешканців, з них — 31 циган. В 1797 році указом імператора Павла I половина міста Обухова з прилеглими землями надавалася у приватне користування Київському цивільному губернаторові генерал-лейтенантові О. М. Бердяєву, а також його синам і внукам. Друга ж половина перейшла в Казну і називалася ранговою. Селяни однієї частини були кріпаками, другої — казенними.

Згодом в Обухівському маєтку, в родині відставного штаб-ротмістра О. М. Бердяєва і княгині Куташової провели дитинство поет Сергій Бердяєв і російський філософ Микола Бердяєв. Свою любов до Обухова Сергій Бердяєв виразив тим, що взяв собі літературний псевдонім — Обухівець.

1816 року князь О. М. Бердяєв, батько братів, звів у центрі Обухова Білокам’яну Свято-Воскресенську церкву, біля якої після смерті був похований. У гирлі річки Кобринки він збудував цегельний завод.

Небагато ми знаємо і про двох видатних братів, які зростали на Обухівщині, черпали тут свою наснагу, і нашим завданням буде дізнатися про їхні творчі шляхи, що пролягали через видатну Обухівську землю.

Неординарна постать Сергія Обухівця

Не так давно ми заново «відкрили» для себе великого філософа і мислителя Миколу Олександровича Бердяєва, що багато зробив для розвитку філософської думки. Його ім’я тепер стало відоме більшості мислячих людей.

Зараз же ми відкриваємо зовсім невідомого не лише читачам, але і багатьом літературознавцям його старшого брата Сергія Олександровича Бердяєва (1860—1914) і його дружину Олену Григорівну Бердяєву (1866 — ?). Перебуваючи в «тіні» Миколи, Сергій Бердяєв унаслідок тривалої і планомірної політики брехні, заборони і замовчування був несправедливо викреслений з пам’яті декількох поколінь (у радянський період було опубліковано лише один його вірш) і повертається до нас лише сьогодні. Походить з російської дворянської аристократичної сім’ї (батько — офіцер О. М. Бердяєв (1837—1916), мати — княгиня А. С. Кудашева (1838—1912), він свідомо порвав з цим середовищем і впродовж всього життя, переслідуваний поліцією і жандармами на Україні і шовіністами великоросів в Росії, що звинувачують його в «хохломанстві», у всіх галузях своєї діяльності відстоював інтереси України, пронизався бідами її багатостраждального народу.

Народився в Києві, провів своє дитинство у батьківському маєтку — в Обухові (свою, так би мовити, приналежність до Обухівського краю виявив у взятому псевдонімі, а їх у нього було близько 34 — Сергій «Обухівець»), вчився в Києві у Колегії Павла Галагана, у Петербурзі та за кордоном. За фахом був лікар та медичну справу покинув, з головою поринувши в літературу. Друкувався в російських журналах «Наблюдатель», «Русский архив» та українських періодичних виданнях кінця 19 — початку 20 століття (газети «Діло», «Буковина», «Громадська думка», «Рада», журнали «Зоря», «Літературно-науковий вісник» та ін.)

Про Сергія Бердяєва можна з впевненістю сказати, що він був великий поет, прозаїк, літературний критик, перекладач-поліглот, мистецтвознавець, театральний оглядач, журналіст, публіцист, популяризатор науки.

Проблематика Бердяєва — суспільно-політичні рухи в Росії кінця 19 — початку 20 ст., визвольні прагнення прогресивної інтелігенції, роль літератури і мистецтва у житті народу.

Автор публіцистичних статей, віршів, у кращих з яких — «Вночі», «Моїм синам», «До України» тощо — відбилися вболівання за долю народу, розвиток його культури. Твори громадянського звучання не позбавлені абстрактної патетики.

О. Маковей та І. Франко критично оцінювали твори Бердяєва, пройняті моралізаторсько-просвітянськими тенденціями.

Сергій Бердяєв був автором статей про творчість І. Карпенка-Карого (1900, 1903), М. Лисенка (1903), М. Метерлінка (1913) та ін.

Друкуватися рос. мовою почав у 1870-х рр., українською — у 1880-х рр. В його творчій спадщині — вірші, театральні огляди, публіцистика і науково-популярні нариси.

Було виявлено близько п’ятисот творів С. Бердяєва, проте його літературна спадщина значно більша, вона налічує близько тисячі творів. Прозаїчних творів — небагато, головне в творчості письменника — його вірші на російському і українською мовою (останніх виявлено майже сто). Друкуватися С. Бердяєв почав в середині 70-х рр., в 1881 році його російськомовні вірші починають друкувати київські газети «Зоря» і «Праця».

В давніх українських хрестоматіях можна побачити портрет українофіла Сергія Бердяєва в народному одязі. Його вірш, зрештою, широко відомий:

Молися, сину, за Вкраїну,

Молися, сину мій,

Щоб Бог підняв її з руїни,

Щоб дав Він волю їй.

Сергій Бердяєв — це настільки помітне явище в історії російської і української культур, що кожен напрям його всебічної діяльності заслуговує на окреме дослідження: окрім поезії і прози — цікаві театральні огляди і рецензії на спектаклі театру Н. Н. Соловцова і, особливо, українських театральних труп. Бердяєв-публіцист — це десятки статей з суспільно-політичної і культурної тематики.

Лінгвістичні здібності С. Бердяєва були феноменальні: він знав майже всі європейські мови. У нього безліч перекладів з російської мови на українську і, навпаки; є переклади з німецької, французької, англійської, ірландської, італійської, польської, чеської, угорської, болгарської, іспанської, шведської, норвезької, португальської, новогрецької, латинської мов.

Демократ і просто чесна людина С. Бердяєв не міг пройти повз антисемітські вакханалії 80-х років XIX ст. З моменту панування Олександра III перемогла реакція, яка супроводжувалася таким вибухом юдофобії, якого ще не знала Росія. Ненависть до єврейства проявлялася у всіх галузях суспільного життя —економічній, національній, релігійній і політичній. Україна палала пожежею — дика стихія розправ виливалася у середньовічних формах.

Саме до цього часу відносяться перші твори Сергія і Олени Бердяєвих (дружина поета теж була поетесою) на єврейську тематику в єврейському російськомовному журналі «Схід» (1884—1885 рр.). Звертаючись до земляків-українців, Бердяєв пише:

Брат-украинец веками,

За врага считал еврея,

Проявлял «святые» чувства,

Часто гневом пламенея.

Но теперь, во дни прогресса,

В каждом ближнем — человека

Свято чтить должны мы, люди

Девятнадцатого века…

А незабаром у великій елегії «1885-му року» Бердяєв писав:

…Я б унесся туда,

где добро и любовь

Прекратили раздоры людей,

Из-за низких страстей

Проливающих кровь,

Где бы стал моим братом еврей…

У 1890—1893 рр. подружжя Бердяєвих редагувало і видавало в Києві журнал «По морю і суші». За доносом одного чиновника-цензора на ім’я Афіноген журнал був закритий, і права на своє «улюблене дітище» Бердяєви вимушені були продати одеському видавцеві.

Талант Бердяєва як публіциста виявляється в повну силу. Ряд статей цього періоду присвячений викриттю реакційного друку і, перш за все, чорносотенно-монархічного «Киянина» і його редактора, главу київського відділення чорносотенного «Союзу російського народу» Д. І. Піхно.

Інший, не менш яскравий зразок публіцистики С. Бердяєва — викриття московської антисемітської зграї — його стаття в київській газеті «Рада» (1907, 18 березня) під назвою «Доки ж?» Стаття направлена проти погромної чорносотенної преси Москви і вона настільки актуальна, ніби написана зараз, а не майже 100 років тому…

«У Москві виходить, — пише Бердяєв, — не газета, а безсоромно демагогічна, розгнуздана бузувірська прокламація під заголовком «Віче». Співробітники цього органу «істинно російські» чорносотенці… сіють серед громадян племінну і релігійну ненависть, відкрито підбурюють темну масу до «жидівських» розбоїв і погромів передової інтелігенції…».

Влада, врешті-решт, вирішила розправитися з «підбурювачем спокою». У 1907 році проти Сергія Бердяєва була відкрита судова справа по звинуваченню в підриві засад державного ладу своїми публікаціями в газеті «Працівник».

Рятуючись від судового переслідування, Бердяєв із сім’єю переїжджає до Москви, де в надзвичайно важких умовах живе і працює п’ять років. У 1912 році сім’я повертається до Києва; хворий, розбитий фізично і морально С. Бердяєв працює в газеті «Київ», де друкує театральні рецензії. Помер він 6 листопада 1914 року, похований на Приоркському кладовищі, згодом знищеному. Зараз в Києві, на жаль, ніщо не нагадує про наших видатних земляків-братів Бердяєвих…

Микола Бердяєв — Філософ свободи

Микола Бердяєв вважається одним з найвидатніших філософів ХХ сторіччя. Його творчість відносять до релігійного екзистенціалізму – філософії існування, яка мала значний вплив на розвиток літератури та мистецтва. Більш того, він започаткував такий філософський напрямок, як персоналізм, який визнає особистість первинною творчою реальністю, а весь світ — проявом творчої активності «вищої особистості» — Бога.

Микола Олександрович Бердяєв народився 18 березня 1874 року в Обухові під Києвом. Бердяєв дуже любив Київ та особливо його своєрідну частину — Печерськ, яка тоді складалася суцільно з монастирів та військово-фортифікаційних споруд. «У душі своїй я завжди відчував образ Печерська. В мені змішалися чернечі та військові інстинкти і визначили характер мого духовного життя. У мене завжди були релігійні пошуки, і я завжди відчував у собі войовничість», — писав філософ у своїй автобіографії. Військові прагнення привели його до Київського кадетського корпусу, де він навчався у 1884—1894 роках. У 20 років він відмовився від кар’єри військового і вступив до Київського університету Святого Володимира на природниче відділення фізико-математичного факультету. Незабаром Микола Бердяєв перевівся на юридичний факультет. У 1898 році після арешту за участь у соціал-демократичному русі його відрахували з університету.

Одні й ті ж мотиви привели його і до революції, і до релігії, так вважав сам Микола Бердяєв.

Найвищою цінністю для Бердяєва була людина та її свобода. Але він наголошує на тому, що свобода – важке випробування, що легше залишитися у рабстві. Свобода первинна, вона відкриває можливості творчості та створення всього нового, чого ще не було у світі. Саме творчість людини є новим одкровенням, тим, що людина може дати Богу. Цікаве визначення, чи не так? Адже ми звикли вважати, що саме Бог дає людині натхнення творити, і наша робота є плодами його милості. Бердяєв вважав, що не тільки Бог потрібен людині, але й людина Богу. На противагу Ніцше, Бердяєв вважав, що демонізм, а не християнство, є мораль рабів. Бунтують проти Бога раби Божі, діти Божі люблять Бога. «Моє особисте переконання, що Бог присутній лише в свободі і діє через свободу», — зазначив філософ.

На ідейному роздоріжжі між релігією та атеїзмом молодий Микола Бердяєв хотів поєднати високі поривання до свободи з земними, соціальними прагненнями до щастя. Це привело його до марксизму.

Дійсно, хоча тоді Бердяєв зацікавився марксизмом, в якому його захопила ідея сили людини, її влади над природою, революціонером він ніколи не був. «Революційна утопія здавалась мені підміною духовного життя. Вони підміняють втраченого Бога», — писав філософ. — Свобода завжди більше говорила моєму серцю, ніж рівність».

Суперечності все життя поєднувалися в особі великого мислителя, прямо причетного до земних проблем своєї безумної епохи.

Він вийшов зі своїм вченням про свободу в епоху, коли нові форми поневолення людини скріплювалися тоталітарною ідеологією.

Політичні партії нового типу боролися за свободу і демократію в чисто корисливих цілях. Їм потрібна була свобода дій і демократія для захоплення влади. І російську насильну державність, і насильно-революційну боротьбу проти неї Бердяєв називає політичними ідолами, в жертву яким приносять вічні вартості: свободу, істину, і саму людину.

До самого Бердяєва духи зла ставилися поблажливо. Його двічі заарештовували до революції 1905, але високе покровительство генерал-губернатора перетворило його перебування в Лук’янівській в’язниці на звичайну пригоду з читанням лекцій. Двічі його арештовувало в Москві ЧК. Але до революціонера і навіть колишнього марксиста родом з аристократів поставились порівняно поштиво. Дзержинський розпорядився відвезти філософа додому автомобілем.

Революцію 1917 р. Бердяєв сприйняв спокійно, справедливо вважаючи, що як Росія, так і весь світ ідуть «не туди». Він давно вважав, що у відповідь на накопичене у світі зло революція спробує здійснити правду, але це обернеться ще більшим злом. Спаду в Бердяєва не було, навпаки, було творче піднесення. 1918 року він створює Вільну Академію духовної культури, де веде лекції та семінари. На його релігійно-філософські диспути приходили робітники, буржуа, солдати, інтелігенти, навіть більшовицькі чекісти й комісари. У наш час тотальної «ученості» такого потягу до духовної культури не спостерігається! Владу більшовиків Бердяєв критикує, але йому виділяють академічний пайок і навіть обирають у 1920 р. професором Московського університету, де на лекціях він критикує марксизм.

Після революції Бердяєв деякий час жив і досить успішно працював у нових умовах радянської влади. Зокрема, він був одним із засновників Всеросійської спілки письменників, обраний її віце-президентом. Взимку 1918—1919 років організував Вільну академію духовної культури, де читав лекції з філософії та богослов’я, був її головою до 1922 року.

В 1922 році на, так званому, «філософському кораблі», його з великою групою опозиційної російської інтеліґенції депортували на Захід. Вже потім стало зрозуміло, що всій групі просто поталанило, через 10 років їх знищили б.

Особисто Бердяєв дуже неохоче прийняв еміґрацію і важко переживав вигнання.

Та в цьому був Божий перст. Бердяєв написав за кордоном понад 40 книг. Його ім’я на Заході стало відомим, книги перекладалися різними мовами.

До 1924 року Микола Бердяєв жив у Берліні, де організував Релігійно-філософську академію, брав участь у створенні Російського наукового інституту, Російського студентського християнського руху. Потім філософ переїхав у містечко Кламар під Парижем. Там він тривалий час був редактором заснованого ним релігійно-філософського журналу «Путь» — провідного видання російської еміграції, очолював видавництво «YMCA-Press».

Почалася Друга світова війна. Емігрантів, які співпрацювали з гітлерівцями, Бердяєв зневажав. Гестапо на нього «позирало косо», але чіпати світову знаменитість не наважувалося. Стався конфуз: коли якась швейцарська газета помилково повідомила про арешт Бердяєва, до його садиби в Кламарі прибули два переляканих чини з гестапо — виявляється, хтось із гітлерівських бонз захоплювався творчістю філософа!

За Бердяєвим, тоталітарний комунізм є наслідком того, що християнство своєї місії не виконало, а, перекрутивши «російську ідею», своєї історичної місії не виконала Росія. І справді: налякати весь світ, пролити стільки крові й заморити голодом стільки мільйонів, перемогти в такій страшній війні й невдовзі після неї прорватися в Космос — і такий безславний кінець, шкурництво й деградація! Бердяєв ще 1937 року писав, що Росія до революції була країною не дуже буржуазною, але буржуазність настане після комунізму (!), коли релігійну енергію буде безславно витрачено, почнеться шкурництво… Ось воно й почалося!

Він сподівався, що після Другої світової війни в Росії почнеться оновлення, і навіть думав про повернення. Але, переживши страшну війну, Росія не змінилася. Псевдокомунізм упав лише через 45 років, та якби Бердяєв побачив, що виникло на його місці, він жахнувся б!..

За рік до смерті (24 березня 1948 року) Микола Олександрович обраний почесним доктором теології Кембриджського університету. Цей вчений ступінь був практично єдиною відзнакою одного з найосвіченіших людей нашого часу. На Заході Микола Бердяєв отримав визнання як головний виразник традиції російської релігійно-ідеалістичної філософії та ідеолог антикомунізму. Він дуже сумував за батьківщиною, йому до останніх днів снилися Дніпрові кручі, але зла за вимушену еміграцію не тримав. «Наша любов завжди повинна бути сильнішою нашої ненависті. Треба любити Росію та російський народ більше, ніж ненавидіти революцію та більшовиків», — говорив він.

На схилі життя у Франції Бердяєв ностальгічно називає Київ одним із найгарніших міст Європи, згадуючи Лавру й церкви Печерська, особняки й сади Липок, Хрещатик, Софію, єврейський Поділ, Дніпро, Царський сад і цвинтар біля Аскольдової могили, де поховано предків філософа…

Про свого старшого брата він згадує: «Сім’я брата мала велике значення в моєму житті, і в моїй душевній формації. Брат був людиною дуже обдарованою, хоча зовсім іншого напрямку, ніж я, дуже добрий, але нервово хворий і нещасний, не зумів реалізувати в житті своєї обдарованості».

Микола Олександрович Бердяєв помер 1948 р. у Франції, у своєму кабінеті, раптово, за роботою. Він так і не побачив Батьківщину.

Загрузка...
Tags: