Загрузка...
Культура

Витачів – “вогні на пагорбах”, “зоря Витич” і борода Бердника

e675325ffdce80606d32d533f0712590_600x1000Цей і попередній тексти (про Дівич-гору) можуть не співпадати з надрукованим. Але, іншого я не знайшов. Минуло 2 роки, як-ніяк.

Більше про наші краєзнавчі студії читайте на:

Священні гори Подніпров’я

Курс лекцій: Культова топографія Середньої Наддніпрянщини

***

Витачів.

Знов  мене хмарини білі проводжають в путь,

Ніби чайки сизокрилі  над Дніпром пливуть…

 Мов колиска й серця світоч всіх слов’ян-братів

Постає мій дивний Витич з праглибин віків».

Лідія та Валерій Побідаші “Зоря Витич. Сторінками ненадрукованої книжки”

Наступний пункт нашого призначення – село Витачів неподалік Трипілля. Як це не парадоксально, але доля Витачева подібна до долі інших сіл Обухівського (і не лише цього) району Київщини. Йдеться про перебіг заселення тих чи інших територій поблизу Києва. В цьому відношенні цікаво, що більшість з них, зокрема Треполь, Халеп, Красін і той же Витачів – в історії спочатку відомий як Новгород-Святополчий, а потім Витичів з’являлися як придніпровські міста-форти.

Зараз це невеликі, втоплені в зелені пагорби над водою пасторальні села, котрі манять сільських романтиків – від екопоселенців до VIP-персон. На щастя, порізаний ярами і балками ландшафт не дозволяє бажаючим забудувати прибережну, зарослу лісами і чагарниками, дуже круту смугу.

«В літо 382-е  упочив князь Великий Київський Велімир, і сів на вітчому столі син його старійший, Данко, і сів у городі Витичеві, і правити почав Руссю й Деревами, і Сіверою й Лугами, і  Готами і усіма язиками, кої платили йому дань, і ходили в рать по Великому князеві, і славили його (Іван Білик, «Меч Арея)».

Творча уява відомого українського письменника закидає нас у княжий Витачів , що його після смерті батька обрав стольним городом Русі молодий Богданко, більш як на півтори тисячі  років назад.

Обухівський краєзнавець Ю. Домотенко в своїй книзі «1000-літній  Витачів » зазначає: «Дослідники старовини вважають, що Родень першостолиця нашого народу (не плутати з Роднею, котра існувала аж в XI-му ст. на р. Рось – прим. авт.) знаходилася десь у цій місцевості». Тут «виявлено пам’ятки всіх археологічних епох, які прожила людська цивілізація в Україні».

Натомість, більш як сто років до нього Лаврентій Похилевич в праці «Уезды Киевский и Радомысльский» писав:

«Вытачев, при Днепре, в 3 верстах ниже Халепья. Жителей обоего пола правосл. 2200, евр. 23, ревизских 714 душ, надел 2221 десятина, с платою выкупа в год 3240 руб. 15 коп. древнейшее поселение Киевской руси. ( Об нем говорит уже Константин Порфириродный (780 – 790 г.) при описании судоходства Руссов из Новагорода в Цареград. Руссы, говорит он,  обыкновенно перемъняли свои судна только у Кіева, и потом въ іюнъ мъсяцъ отходили въ лежащее внизъ по Днъпру и дающее имъ дань укръпленное мъсто Витетчевъ,  гдъ два дня, или три, ожидали всъхъ своихъ суденъ. ( Витачів  посідає почесне друге місце після стольного Києва за кількістю знайдених скарбів – купці, пливучи в Царгород, закопували частину своїх грошей, щоб, повертаючись, мати обігові кошти на торгівлю в Києві. Не всі, на жаль, повертались живими з тяжкої і небезпечної подорожі – прим. авт.). Послъ того отправлялись далъе внизъ по ръкъ. Город Вытичев несколько раз упоминается в летописях смутных времен деления Руси на Уделы. Напр. под 1095 годом говорится, что Святополк Изяславич на Вытичевом холме поселил жителей разоренного города Юрьева – нынешней Белой Церкви, и повелел жить здесь юрьевскому епископу Марину. Тогда при Вытичеве был брод, или переправа через Днепр, за которую дрались князья (ще одне друге місце після Києва: за результатами археологічних  розкопок та досліджень переважна більшість людських останків тих часів мала механічні ушкодження кісток, черепів, – рубані та колоті рани, що вказує на насильницьку смерть – прим. авт.): а на лугах находилось озеро Долобское. Под 1100 г., что с 10 по 30 августа в Вытачеве собрались русские князья и составили под председательством того же Святополка сейм, старавшийся распределить князьям уделы. Но как Святополк был скуп и жаден к приобретениям и возбудил против себя негодование удельных князей бесчеловечным  ослеплением Василька Ростиславича: то сейм не имел желанного успеха. Подле Вытачева, по летописям, стоял давно не существующий город  Святополч, который приурочивается некоторыми (Андриевский в статье «Юрьевъ на Роси», напечатанной в «Киевской Старине») к Стайкам. В настоящее время  из древностей Вытачевских остается только Городище над Днепром, опоясанное валом, вероятно, то самое, которое существовало во время путешествий Руссов (т.зв. «нижній город», частина «тверді», тієї самої, –  «північної 10 ст.» разом із залишками валу та сторожової вежі при в’їзді вже дощенту зруйнований сучасним приватним будівництвом – прим. авт.); да древние могилы, насыпанные неизвестно когда и кем еще прежде путешествий Руссов, коих насчитывают более сотни на полях Вытачевских.

На жаль,  автор цієї згадки припустився прикрої помилки: Константин VI (VII) Багрянородний жив  і правив у Візантії не в VIII, а значно пізніше – в середині X ст. Саме тоді він і створив цей своєрідний підручник для свого, як він думав, спадкоємця, сина Лева (ще не знаючи, що буде отруєний в 960 році іншим своїм сином, Романом)… Хоча приємно, що заснування Витичева вони відносять до VII-VIII віків.

Витачів, Витечів, Витечев, Вітічев, Витачев, Вітачов, Оувhтичі, – Уветичі, – Витчевh Холмh (давньо-руськ.), Витахолм, –  Вітагольм (варяг.), Вантіт, – Вабніт (араб.),  Витетчево (грек.), Вітаполіс, Витич… Один з популярних варіантів походження назви цієї місцевості пояснює, що Дніпро в цьому місці робить два закрути (лівий і правий), отже ця ділянка Правобережжя ніби «витикається» з ріки, зі своєї висоти пануючи над довкіллям на багато кілометрів.

«… Да древние могилы, насыпанные неизвестно когда и кем, коих насчитывают более сотни на полях Вытачевских».

На жаль, староруські книгосховища для нас недоступні: одні – знищені протягом цього тисячоліття (показовий приклад – нещодавня пожежа в відділі стародруків бібліотеки ім. Вернадського, яка спопелила безліч унікальних, воістину безцінних раритетів), другі – переписані на догоду тим чи іншим можновладцям, треті ж знаходяться за межами України. Цілком вірогідно, що саме в них (наприклад арабських, тих же візантійських чи  західноєвропейських)  Витачів  згадується значно раніше  950-х років.

Подібно до більшості придніпровських селищ «витачівський кластер» включає кілька, розділених віками топосів, серед котрих найбільш відомі вали Новгорода-Святополчого. Крім них біля села відкриті поселення  доби бронзи і скіфські некрополі, давньоруські городища і середньовічні культові споруди. Цей континіум, незалежно від можливої дискретності, свідчить про перманентну обжитість території різним людом.

Звичайно, Витачів не осердя перших аріїв, котрих свого часу, згідно з Ігорем Каганцем, привів на дніпровські береги епічний Рама. Втім, Витачів як і більшість прилеглої до Дніпра смуги занадто зручний для помешкання аби ним знехтувати. Відтак, люди тут жили, різні, відмінні.

Витачів як ніхто пережив представників різних археологічних культур, серед яких варто відзначити білогрудівську (XI — IX ст. до н. е), дніпро-донецьку (V-III тис. до н.е), та культури початку нашої ери: зарубинецьку і черняхівську та інші.

Згідно «Археологічної карти Київської губернії» В.Б. Антоновича біля села було біля 10 курганів.

Офіційно перший з них розкопав М.Є. Бранденбург ще в 1891 році. Як не дивно, він виявився вже пограбованим.

Славився Витачів й знахідками давніх скарбів монет. Зокрема, у 1858 році було знайдено скарб з 877 срібних арабських диргемів, які на той час виконували функцію міжнародних грошей, подібно тому, як у наш час у такій ролі виступає долар США. У 1875 р. знов виявлено великий скарб таких монет – близько 905 екземплярів. На думку багатьох сучасних істориків та нумізматів такі великі скарби диргемів можуть свідчити, що поблизу їх розташовувалися язичницькі святилища.

Сучасна сакральна топографія Витачева відрізняється від зазначених вище історичних зразків. На жаль, сьогодні ніхто не справляє треби на курганах обабіч села, не палить вогні на пагорбах понад Дніпром.

Епоха лишає по собі притаманні їй сліди, котрі сьогодні мають всі ознаки пізнього нью-ейджу, простіше кажучи – неокульта. Не останню роль у його формуванні зіграв видатний український письменник-фантаст і гуманіст Олесь Бердник, котрий певний час мешкав на березі Дніпра у Витачеві.

Крім чіткої громадянської позиції, котра в підсумку обумовила його статус дисидента, Бердник був засновником Української Духовної республіки – романтичної організації, чиї ідеї наполягають на первинності духа і звертають вістря людського прогресу вперед, до космічних обріїв.

Що стосується сучасних топонімів, їх умовно можна розділити на дві частини. Перша, – це Княжий шпиль, місце, знайоме більшості тих, хто відвідав Витачів. Саме на ній стоїть збудована Бердником капличка, де ще донедавна язичницькі календарі мирно уживалися з православними іконами.

Згідно з місцевою легендою, а їх тут, слід зазначити, нанизано на нитку часу як ніде, каплицю будували за ескізом Т. Шевченка. Той, в свою чергу, змалював її з старої козацької каплиці з хрестом обіруч. Збудована на зорі Незалежності (1991 рік) вона розміщена на місці, де 30 серпня 1100 року, припускають, відбувся з’їзд князів.

Хрестів, по суті два. Перший – на каплиці, семипроменевий, помножений на півмісяць, теж авторства Кобзаря, чиї зв’язки з тодішніми масонськими ложами до цих пір цікавлять істориків.

Другий металевий, стоїть на місці, де начебто його вкопав у 40-ві роки нашої ери апостол Андрій, прямуючи до гір київських, через що цей хрест претендує на звання «першого хреста на Русі». Звичайно, ця історія не більше ніж казка. Очевидно, що біографія апостола Андрія – першого учня Христа, що кинув рибалити заради поширення Вчення, містить занадто багато неоднозначних моментів, щоб ставитися серйозно до його можливості побувати протягом короткого часу у величезній кількості тодішніх країн.

Без машини, потяга, літака і охорони. З серйозною, не дипломатичною просвітницькою місією. Якби там не було, концентрація топосів на Княжому шпилі досить щільна. Одразу за каплицею, обабіч хреста знаходиться місце, котре вважають братською могилою загиблих під час навали орд Батия. За однією з версій – це місцеві мешканці, за іншою – новгородське ополчення.

Друге місце, котре не менше приваблює езотериків і любителів паранормального – гора Красуха, відома вогниками над вершиною. В принципі, нічого дивного тут немає, враховуючи, що саме на ній, вочевидь, палили свої вогнища вікінги, котрі і дали назву селу (від скандинавського «вітахелм» – вогонь на пагорбі). Пізніше на ній, в районі Молодецької балки горіли вогні Перунового капища, згодом – свічки православного скиту. Зараз їх запалюють на невеликому кладовищі, котре прийшло на зміну згаданим топосам.

Взагалі, Красуха і Княжий шпиль органічно вкладаються в концепцію так званих «парних гір», котрі поєднують «чоловіче» і «жіноче» начала. Подібних зразків в Україні немало, ті ж Бабин і Дідів шпиль поруч з Трахтемировом тощо.

«Одним з найзагадковіших місць Витачева є гора Красуха, на вершині якої ми зараз знаходимось. Тут, на язичницькому капищі бога Перуна день і ніч горів вогонь, котрий проводжав наших пращурів у далекі походи та першим зустрічав їх у рідному Краї» (з розповідей екскурсоводів туристичних маршрутів).

«А чим же вона така загадкова?» – спитали одного з них. «Хто його знає. Але і я, і мої колеги, і багато людей, що тут побували, стверджують: тут Щось відчувається, незвичне, незнайоме, але не лякаюче і тривожне, а навпаки – піднесено-заспокійливе, далеке і… рідне!  Дуже несподівані відчуття… Ви лише вслухайтесь в саму назву: не Лиса, не Відьмина, а – Красуха. Від неї віє чимось спокійним, теплим, затишним, воно звучить, як синонім ласкавого погідного ранку чи ясного сонячного дня  з далекого босоногого дитинства».

Дійсно, досить дивні події (що цікаво, – ніхто не пов’язує їх з негативним фоном, як, наприклад, сумнозвісну Молодецьку балку), з точки зору нас, сучасних людей і «біоенергетичних невігласів», регулярно відбуваються на Красусі і зараз. Пояснення різні – від найпростіших «то НЛО прилітає»,  до більш складних «це – одна з точок, через яку проходить інтенсивний енергетичний та інформаційний обмін між Землею та Всесвітом». Ось що писав у своїй книзі «Феномен України» Олекса Братко-Кутинський (мова йдеться про т.зв. друге [з семи відомих] чудес або загадок української землі): «З початку сімдесятих років в наукових колах та пресі обговорюється гіпотеза трьох московських авторів – Н. Гончарова, В. Морозова і В. Макарова – про закономірності життя нашої планети та її людності, пов’язані з структурою її силового поля. Земля, за гіпотезою згаданих авторів, має ікосаедро-додекаедричний силовий каркас, який проектується на її поверхні у вигляді мережі з величезних п’ятикутників та трикутників. Система силових полів цієї мережі визначає появу і розвиток різноманітних подій і процесів, що відбуваються на планеті, створюючи в певних вузлах системи найсприятливіші умови для розвитку живого. Автори гіпотези переконливо показують, що вузли системи є осередками поширення флори і фауни, культурних рослин, центрами світових максимумів і мінімумів атмосферного тиску, максимумів сонячної радіації. З лініями і вузлами системи збігаються геологічні структури, розміщення корисних копалин, польоти птахів, тощо. За цією мережею (в центрах її гігантських трикутників) розміщуються й усі відомі планетарні вогнища цивілізації, етногенезу, мовотворення.

Деякі дослідники стверджують, що Красуха – одна з найпотужніших позитивних енергетичних точок планети. Недарма ж людей сюди так притягує… Тут дійсно, душа заспокоюється і відпочиває, – звідси не хочеться йти!

«…Отже, ми знаходимось на Красусі, навпроти городища древнього Витичева. Гора піднімається над Дніпром на 84 метри. Нещодавній весняний зсув ґрунту виявив, що гора штучно нарощена (підсипана) ще нашими пращурами десь приблизно на 10 – 12 метрів над корінними породами. Це підтверджує припущення, що на її вершині колись розміщувалось древньоязичницьке капище Перуна. Згідно з первісними віруваннями наших предків, щоб Бог їх краще почув та був милостивим, треба було бути до нього якомога ближче (вище). На капищі цілодобово горів Перунів вогонь з дубових(саме їх найбільше полюбляв наш давній, перший Бог) полін. Звідси, до речі, і оте варязьке «Вітагольм». Якщо черговий волхв, або ж його помічник допускали згаснення  вогню, це було дуже поганим знаком. Винуватця негайно карали на горло, підносячи його в жертву Перунові, просячи в нього пощади та рятунку від біди. Вогонь же, з усіма урочистими обрядами запалювали знову… Потім тут був монаший скит. Монахи тут жили, тут і вмирали. Тут їх і ховали. Згодом поруч із ченцями стали «поселяти» своїх померлих родичів і витачівці. Так, поступово, тут з’явився цвинтар. Радянська влада монахів розігнала, скит – закрила… У Велику Вітчизняну війну на Красусі стояла зенітна батарея німецьких крупнокаліберних кулеметів «Ерлікон», знищена прямим попаданням радянської авіабомби (глибоку вирву від неї ви бачите і зараз). Трохи нижче по схилу Красуху оперізувала система окопів та ходів сполучення, рештки якої можна побачити ще й тепер.

Гора повільно зсувається як в сторону Дніпра, так і в бік старовинного шляху, дороги Вершини (Вершинокняжої), яка півколом обходить її підніжжя і раніше виводила на легендарний Золозний  (залізний) чумацький шлях. Ділянка цього шляху і нині проходить через  Витачів : зі сторони Халеп’я, по центральній вулиці села до Дніпра, а далі перед урочищем Городище повертає вправо, і через яр входить в Стайки» (з розповідей екскурсоводів туристичних маршрутів).

 «…987-й рік. Востаннє молились Володимирові дружинники на Перуновому капищі у Витичеві. Востаннє молився з ними і володар Русі. Чужими та незрозумілими  були ці поляни, древляни, сіверяни, як і їхні Перуни, Дажбоги, Стрибоги та Велеси для внука Ольги-Хельги та Ігоря-Інгвара. А чуже – його і руйнувати не шкода. Тож князеві думки вже були біля іншого бога, того, який вказував інший шлях, який обіцяв такий жаданий подарунок – царівну Анну, сестру імператорів Візантії – Василія II та Константина VIII.

…А давній кумир таки востаннє допоміг своєму народові! Похід був успішним, втрати незначні. А головне – Володимирові дістався довгоочікуваний приз… Наостанок древній ідол не зрадив своїх лукавих підданих, хоча знав, що після тріумфального повернення Володимира з Корсуня буде зірваний зі свого київського трону, волочений Боричевим Током шестериком баских князівських огирів, демонстративно битий князевими мужами «желєзієм», і викинутий, як сміття, в Дніпро».

Витичівське капище чекала сумна доля київського. Проте, як стверджує народна мудрість, святе місце не пустує. Мабуть, гора Витичівського капища й справді місце неординарне, адже предки свої храми абиде не ставили, –  згадаймо: «…і звелів Володимир будувати церкви і ставити їх на тих місцях, де колись стояли дерев’яні кумири», то й на Красусі з часом почав функціонувати «регіональний офіс» Київського Софійського монастиря.

Зараз немає ні капища, ні скиту. Лише невеликий цвинтар «прикрашає» верхівку непомітної для дослідників аномальної гори з поетичною назвою і маловідомою історією.

Загрузка...
Tags:

Comments: