Загрузка...
КРАСНЕ-ДОЛИНА / Культура

Праведна дорога додому

1Талановитий письменник Григорій Косинка став однією з перших жертв розстріляного українського Відродження. Недоспіваною піснею зосталися його книжки, адже він тільки входив у велику літературу. Недолюбленою зосталася його палка любов до рідного краю, перейшовши у спадок нащадкам, які, скільки й житиме Україна, згадуватимуть про нього словами ще одного нашого земляка-патріота, видатного поета сучасності Андрія Малишка:

Не приймав ти підлості ні трохи,

Прогримів, немов весняний грім.

І стоїть засмучена епоха

Над безсмертним іменем твоїм.

У шістдесяті й дев’яності роки, як і в тридцяті, бентежного XX століття серед постатей-символів українського Відродження був і Григорій Косинка – палкий патріот, пристрасний, чесний письменник. Життя його на тридцять п’ятому році обірвала жорстока система, у прокрустове ложе якої він не підійшов за розміром. У його вразливій душі нуртувала селянська ідея землі і волі, якою на революційній хвилі громадянської війни, нав’язаної українському народові московськими більшовиками, перейняті були його земляки-гречкосії.

Через Косинчине серце перейшов увесь селянський біль, залишивши на сторінках його творів письмена закривавленої селянської правди, які не можна читати байдуже, бо вони про те, як, через що і куди йшло збунтоване покоління спадкових хліборобів і свідомих українців нашого краю на світанку нової доби.

Григорій Михайлович Косинка (Стрілець) народився 29 листопада 1899 року на Київщині, на благодатній землі вікодавньої Трипільщини, у невеличкому селі біля містечка Трипілля, ім’я якому — Щербанівка, що притулилося своїми мальовничими пагорбами до красуні Красної та її притоки Мохни; в одній з тих убогих селянських хат, які «мов п’явки, вп’ялися в мокру землю і стоять такі зажурені, зажурені та дощем-негодою побиті». Печать зажури на родину майбутнього письменника накладали невиводні злидні. Батько його, Михайло Григорович Стрілець, одного разу, втративши всяку надію вижити, вдався до мандрів. Півроку з дружиною Наталкою Романівною та малим Грицьком і ще меншими двома дітьми поневірявся аж коло Байкалу та Амуру.

До тяжкої праці Григорій звик ще з малих літ. Семирічним хлоп’ям пас у людей худобу, дві зими працював з батьком на Григорівській цукроварні, а також ходив на заробітки у панські економії Гусачівки й Григорівки.

Саме тому Шевченкове слово було для Гриця духовним наставником: з «Кобзарем» його познайомив дід Роман Васильович Онищенко, материн батько, що жив у сусідньому із Щербанівкою селі Красному. Він навчив його чарівній науці читання і дві зими посилав хлопця до Краснянської земської школи.

Крім любові до Кобзаревих поезій, дід Роман, а також мати, прищеплю-вали Грицеві шану до народної пісні. «Я тихо наспівую собі за прядкою, коли бачу – Гриць мій прислухається, – згадувала Наталка Романівна. – Я тоді голосніше почну співати, а він аж усміхнеться. Бувало, не спить дитина, на лікоть рученя поставить, голівку схилить і слухає, як з вулиці спів долинає…».

«А як любив Грицько квіти! – згадує мати. – Зірве, було, роздивиться пильненько, заплющить очі – пахощі вбирає. То бережно збере й подає мені на втіху, а сам питає: «Розкажіть, мамо, як квітка зветься і чому синя, а та червона?»

Закоханість у казкову природу отчого краю Григорій Косинка в майбут-ньому засвідчить тим, що від назви квіток – червоних косинців – візьме собі псевдонім – Косинка.

У 1968 році дев’яностолітня тоді вже Наталка Романівна про поневіряння її сім’ї по чужих світах письменникові Микиті Шумилу розповідала таке: «Михайло, чоловік мій, подався на Херсонщину на заробітки, а я з дітьми сама: удень людям городи полю, а вночі коло каганчика вишиваю дівчатам сорочки. Очі сліпнуть, слізьми запливають. Людям вишиваю, а в самої сорочка розлазиться, бо все ж — дітям. Спідницю із старої свити пошила, з овечого сукна, – стирчить на мені, мов луб’я. Гриць за няньку, малих доглядає, а зимою в школу бігає. Справили йому одежинку, чобітки. Учитель підхвалює: добру пам’ять має, якби таки далі вчити. Якби ж то! Піде за батьком на Херсонщину, єдина йому дорога — на заробітки.

Нестатки так пригнітили нас, що Михайло, чоловік мій, каже: «Люди ви-їжджають на вільні землі, поїдьмо й ми». Куди? Н-і-і! Не поїду. Нізащо. Не покину свого села. Я з туги вмру в дорозі. Де ти бачив! А він щодня своєї: «Переселяймося. На Далекому Сході – воля, розхазяйнуємося. Люди ж знають, коли зриваються з ґрунтів і їдуть у такий далекий світ».

«Які ґрунти?!» А він: «А тут загинемо, злидні задушать. Несила мені сім’ю обезпечити». І таки домігся. Продали ми свою четвертину, склали на воза манаттячко, сіла я з трьома дітьми на підводу. Вся вулиця зійшлася, і ми плачемо, і люди плачуть.

Далеко-далеко ми заїхали. Там тільки ліс, та каміння, та пісок, та вода. Багато води: вода й вода! Коло Байкалу були і на Амурі. Земля там не родюча, непривітна. Як усмокталася мені туга в серце — не можу. Вертаймося та вертаймося – одно товчу. З того далекого краю таким мені здалося милим та любим наше село! Вдень увижається, а вночі сниться Щербанівка, сняться наші люди, хата, городець. Бачу, й Михайло смутний ходить. А діти тільки й щебечуть про своє село, про домівку. Гриць за дідом Романам скучає, за бабунею, за дядьком Калістратом (письменником Анищенком) – рідним братом моїм. Тужила я так і не переставала і таки поставила на своєму: вернулися.

Михайло знову подався на Херсонщину на заробітки, а я з дітьми сама. Прийде він з тієї Херсонщини восени пізно, заробить там злиднів торбу, але раді, що хоч живий. Діти обсядуть його, поприлипають, а він розказує, як поневірявся по тих краях, скільки того люду бідного по заробітках – не тільки в нас лихо.

«Року 1908-го батьки спродали господарство — хату й землю – і всі ми рушили на той далекий та суворий Амур – виїздили були з України навіки, -згадував пізніше Косинка. – Додому ми приїхали, мов ті старці з убогого ярмарку. Батько запік себе в найми, мати шитвом почала заробляти собі паляниці, а я пішов по весні полоти буряки – двоє літ зряду полов… Восени знову в економії, чи то коло машини, чи за погонича коло волів або за плугом десь стримиш – аби не лінувався робити…»

«А то, – пригадувала Наталка Романівна, – охляла була я, обезсиліла й занедужала. Вранці підвестися не можу, стогну, а треба вставати, іти на роботу. Гриць довго дивиться на мене, а тоді підбіжить, притулиться: «Мамо, не вставайте, полежте сьогодні». «Треба, синку, їсти нічого, увечері, може, принесу чогось. «Він так скривиться: «А ми, – каже, – поголодуємо»… І голодували. Було всього.

Якби хто знав… якби хто знав…»

Прадід його, Павло Стрілець, був чумаком, дід Григорій – кріпаком, батько Михайло – батраком, а сам він навесні 1914 року, покинувши сухий вишняк коло батьківської хати, розпочав самостійне трудове життя з чищення черевиків чиновникам на вулиці Володимирській, біля Золотих воріт у Києві.

Чотирнадцятилітнім підлітком Григорій Стрілець працював також писа-рчуком у Трипільській волосній управі. Сусіднє з Щербанівкою Трипілля справило на нього особливе враження. Містечко із старожитнім духом давнини та й ще ні з чим незрівнянними мальовничостями крутобережного пра-вобіччя і помереженого витоками й озерами лівобіччя Дніпра полонило вразливого хлопця. Над усе ж – ландшафтна трипільська перлина, літописна красуня Дівич-гора над Дніпром. Згодом про цю легендарну гору Косинка захоплено писав під час листування з видатним новелістом Василем Стефаником, давши підставу Стефаникові в одному з листів назвати молодого автора «Косинкою з Дівич-гори», що викликало в Григорія неприховану гордість, і вже наступні листи до Стефаника він підписував: «Ваш син з Дівич-гори».

Вчорашній сільський наймит не розгубився у великому місті в свої п’ят-надцять літ: виконував різні роботи, яких тут вистачало, і одночасно відвідував вечірні гімназіальні курси, екстерном склав іспити за шість класів гімназії. Свої публіцистичні спроби-нариси і статті носив у періодичні видання. Кілька з них було надруковано, зокрема «Лист з села» (29 квітня 1919 р.), на-рис-памфлет, створений на добре знаному автором матеріалі: «В наших селах (Обухівська, Трипільська, Германівська і ін. волості) живе переважно голота. Бідні, затуркані, голодні… А кругом пани: на собаку кинеш, а пана вцілиш! Гербель, Сапак, Зайцев…».

А 4 травня 1919 року газета лівих соціал-революціонерів (боротьбистів) «Боротьба» надрукувала перше оповідання – новелу-спомин дитячих літ «На буряки», підписане псевдонімом «Косинка». З нагоди публікації першого художнього твору Григорій Стрілець сфотографувався в одному з київських фотоательє 10 травня 1919 року. (Фото поміщене в ілюстративній частині цієї книжки).

Тяжка робота досить швидко, в 1919 році, звела Григорієвого батька в могилу, і турботи про сім’ю лягли на його плечі, як на старшого.

Коловерть визвольних змагань, що закрутилася на Київщині під час ре-волюційних потрясінь, підхопила і Григорія Стрільця. Із зброєю в руках воював він на фронтах громадянської війни, нав’язаної українському народові московськими більшовиками. «Літературна хрестоматія» (К. «Час». 1925 р.), помістивши коротку біографічну довідку про Косинку (Стрільця), констатувала: «Служив у армії рядовим козаком, брав участь у боях…», не сказавши з певних міркувань, в яких військах він «козакував» і на чийому боці. А воював він в армії УНР і в загонах повсталих селян Київщини під проводом отамана Зеленого. У розмові з працівниками Обухівського музею дружина письменника Тамара Михайлівна Мороз-Стрілець підтвердила: одного разу Григорій натякнув їй «під великим секретом», що він служив у Зеленого. Кажуть навіть, що влітку 1919 року він супроводжував Данила Зеленого в Кам’янець-Подільський на зустріч із Симоном Петлюрою, і що там обидва військові начальники радили Григорієві Стрільцю виїхати за кордон, але він не погодився залишити батьківщину. Якщо це справді так було, то передчуття Петлюри і Зеленого справдилися: під час репресивного комуністичного терору участь Косинки в Українських визвольних змаганнях обернулася гіркими наслідком для нього. Після поразки зелених загонів на терені Київського повіту, в кінці літа 1919 року, Григорій Стрілець із своєї Трипільщини повернувся до Києва, і тут (за розпливчастою інформацією тієї ж «Літературної хрестоматії») «по-дурному сидів місяців зо три в тюрмі…». Вочевидь, сидів він таки не «по-дурному», але до ревтрибуналу того разу не дійшло.

Пізнавши гіркоту втрат і розчарувань в ході визвольних потуг, Григорій Косинка із селюцькою впертістю і працездатністю повністю поринув у творчість. Перше п’ятиліття 20-х років стало для молодого автора плодовитим: від оповідання до оповідання талант його міцнів і розкрилювався. Сюжетами новел ставали події і реалії, бачені й пережиті ним на його Трипільщині. Топографічна «прив’язка» перипетій цих новел була адресно точною: Трипілля, Щербанівка, Красне, Долина, Григорівка… Косинка до найдрібніших дрібниць знав побут цих сіл, особливо Щербанівки і Красного. «У мене дідова жилка, – казав він, – якимось магнітом тягне мене до землі, на якій народився. Так, як діда Романа: де він, бувало, не ходить, вернеться у село і полегшено зітхне: «Як у ньому не важко, але немає у світі нічого кращого від нашого Красного». Магнетизм рідної землі тримав у своєму полі й Григорія, як і його діда Романа.

У плідний період з 1920-го по 1926-й рік періодичні видання, журнали, видавництва «Гроно», «Слово», «Нова громада», «Червоний шлях», «Книго-спілка», ДВУ видали: «Під брамою собору», «Момент», «За земельку», збірки «На золотих богів», «Новелі та оповідання» («Сорочка», «Голова ході», «Зелена ряса», «Постріл», «За ворітьми», «Товариш Гавриш», «Мати», «Анкета», «В житах») – твори, що зробили Косинку найпопулярнішим автором новітньої української новелістики.

Щербанівського селюка-злидаря Григорія Стрільця зробили письменником материнська пісня, Шевченків «Кобзар», до читання якого заохотив його дід Роман, прислужилася і дядькова наука – письменника Калістрата Анищенка і, звичайно ж, дитячі та юнацькі враження від злиденного життя земляків у Щербанівці, Красному, Долині, Гусачівці, Григорівці, Трипіллі – там, де йому самому доводилося важко трудитися. (Його поневіряння в панських економіях зображено в новелі «На буряки», про тяжку працю на Григорівській цукроварні розповідається в памфлеті «Лист з села»).

Косинка згадував, що писав свої перші твори «за два-три вечори, не маючи жодного уявлення про техніку прози, стиль – все це прийшло пізніше». Але вже перша збірка оповідань «На золотих богів», що побачила світ 1922 року, засвідчила – в українську літературу прийшов талановитий і чесний письменник. Один з критиків у рецензії на збірку зауважував, «що читач не розбере – за кого, власне, автор – за революцію, чи проти неї, чи споглядає, як стороння людина». Так-таки так: молодий прозаїк підходив до зображення дійсності не з класових, а з гуманістичних позицій, йдучи насамперед за правдою самого життя. І це вже тоді насторожувало «пролетарську» критику.

Основна тематика творів Косинки – українське село, основний образ – український селянин. В ємких, насичених людськими пристрастями оповіданнях він виступав виразником дум і борінь, що клекотали навколо «святої земельки» за право володіти нею і бути на ній самими собою. Більшовикам же потрібно було спролетаризувати, зденаціоналізувати українське селянство, зробити його люмпеном, повністю залежним від комуністичного режиму. Політика розпалювання класової боротьби на селі приводила до фізичного нищення спадкових хліборобських родів і громад, а потім – і до кромішнього геноциду голодом. Сваволення комуністичних колонізаторів в українському селі Косинка не сприймав жодною фіброю душі, але, не маючи змоги до відвертого опору, тамував свій відчай творами, пройнятими болем безвиході, глухого кута, в який загнано було його народ.

Одночасно з літературною діяльністю Косинка вів активне громадське життя: працював у редакціях газет і журналів, у видавництві та на кінофаб-риці, обіймав певний час посаду директора республіканського радіокомітету. Він хотів усюди приносити користь людям, бачити наслідки зусиль патріотів українського Відродження, щиро вірив у те, що от-от настануть кращі часи для його народу. Але дійсність дедалі частіше розвіювала щирі надії письменника.

Нестерпного болю завдало йому те, що відбувалося на селі. Ревно вико-нуючи обов’язки годувальника, він часто бував у своїй Щербанівці, де його мати, Наталка Романівна, перебивалася на безхліб’ї з п’ятьма молодшими за нього братами і сестрами. Село ледь животіло, і це гнітило Григорія найбільше. Скільки разів, обвішавшись продовольчими клунками, доводилося добиратися йому бездоріжжям, пароплавом по Дніпру з Києва до Щербанівки! Трепетні спогади про ці подвижницькі приїзди залишила найменша Григорієва сестра Хросина.

Ходіння по лезу ножа гостро відчувалося у творах, написаних Косинкою на початку 30-х років. Офіційна «пролетарська» критика перейшла до відвертого цькування письменника. На нищівно сувору оцінку наразився весь доробок «куркульського ідеолога». Розгромні виступи ортодоксальних критиків – В.Коряка, С.Щупака, І.Кулика, Б.Коваленка та іже з ними піддавали остракізму твори, поділені ними на «дезертирську» («Постріл», «В житах», «Десять»), «куркульсько-бандитську» («Темна ніч», «За ворітьми», «Політика»,  «Циркуль», «Анархісти») та «інтервентську» («Мати») тематики. Критика ця більше скидалася на лайку або на відверті доноси, рахунок яким поклала надрукована 1931 року в журналі «Критика» рецензія О.Полторацького на оповідання «Змовини», в якій рецензент безцеремонно заявляв: «Усе оповідання «Змовини» є «мандат» куркульського агента в радянській літературі. Розбитий в лобовій атаці, він навчився приховувати свої куркульські ідейки під езоповою мовою.

Зле буде, якщо з цього пасажу зі «Змовинами» ми не наберемо собі до-свіду для глибшої аналізи класово ворожих творів. Приховані способи, куркульську езопову мову повинні ми неухильно викривати для остаточної перемоги пролетарської ідеології на літературному фронті».

З цього тиску і відвертого шельмування було зрозуміло, що є намір при-брати Григорія Косинку з «літературного фронту» насильно, що він потрапив до «чорних списків» і розправа неминуча.

Арештовано Косинку 4 листопада 1934 року за звинуваченням у прина-лежності до організації, що готувала терористичні акти проти керівників партії і Радвлади. Цинічної фальсифікації вирок виїзної Військової колегії Верховного Суду Союзу PCP у справі терористів-білогвардійців від 15 грудня 1934 року був безапеляційним: «Суд встановив, що обвинувачені прибули в СРСР через Польщу, а частина – й через Румунію, маючи завдання вчиняти на території УРСР терористичні акти. При затриманні у більшості обвинувачених забрано револьвери і ручні гранати. Керуючись постановою ЦВК Союзу PCP від 01. 12. 1934 p., виїзна сесія Військової колегії присудила… Григорія Косинку-Стрільця… розстріляти». Вирок виконаний того ж дня у Києві.

Здавалося б, до чого тут білогвардійщина? Можна допустити, що основним звинуваченням Косинці (не записаним у слідчих протоколах) інкримінувалася його участь зі зброєю в руках під час громадянської війни у загонах повсталих селян Київщини під проводом отамана Зеленого, що боролися проти німецьких кайзерівців, українських гетьманців, московських більшовиків і московських білогвардійців. Бо ж і сам отаман Зелений був смертельно поранений під Каневом у бою саме з білогвардійськими козаками. Українські патріоти – «білогвардійці»: чи ж не відвертий глум?! Адже більшовицькі обвинувачі-єдинонеділимівці, які судили Косинку, добре знали, що він так само ненавидів білогвардійщину, як увесь азіатський шовінізм Російської імперії, в який одяг він не рядився б, – у білий чи червоний, – тож і помстилися йому своїм азіатським способом.

19 жовтня 1957 року тією ж колегією вирок «… в отношении Косинки-Стрелец Г.М. отменен… и дело за отсутствием преступления прекращено. Косинка-Стрелец реабилитирован посмертно». Реабілітовано в тому ж таки дусі великоруської азіатчини.

Талановитий письменник Григорій Косинка став однією з перших жертв розстріляного українського Відродження. Недоспіваною піснею зосталися його книжки, адже він тільки входив у велику літературу. Недолюбленою зосталася його палка любов до рідного краю, перейшовши у спадок нащадкам, які, скільки й житиме Україна, згадуватимуть про нього словами ще одного нашого земляка-патріота, видатного поета сучасності Андрія Малишка:

Не приймав ти підлості ні трохи,

Прогримів, немов весняний грім.

І стоїть засмучена епоха

Над безсмертним іменем твоїм.

Четверо десятиліть нав’язливими владними зусиллями піддавалося забуттю ім’я Косинки на його батьківщині. Клеймо небезпечного «ворога народу» застрашливим жупелом висіло над його рідними і земляками: рідних прозивали «троцькістами», сільчан-щербанівців «зеленівцями». Люди мовчали, але добре пам’ятали, за що його було розп’ято на Голгофі розіп’ятої України.

Починаючи з 1969-го року, 70-ліття Г.М.Косинки, студійці літстудії імені А.С.Малишка при районній газеті «Зоря Жовтня» (нині «Обухівський край») започаткували проведення в листопаді днів щорічних літературно-мистецьких декадників, присвячених життю і творчості письменника-земляка. Традиція ця поклала початок відновленню Косинчиної дороги із забуття додому.

Притоптування цієї дороги активізувалося на початку 70-х років щойно минулого століття, коли головою літстудії став журналіст обухівської газети, письменник Василь Чухліб. Тоді ж у літстудію зачастив з’являтися молодий новобранець із Щербанівки, родич Косинки по материній лінії Михайло Горловий. Письменники Василь Чухліб, Петро Швець з тодішнім щербанівсь-ким бібліотекарем Михайлом Горловим обходили всі Косинчині стежки в селі і його довкіллі: здобутки їхньої пошукової роботи публікувалися на сторінках районки. Вінцем цих пошуків стало їхнє знайомство у Києві з дружиною Косинки Тамарою Михайлівною Мороз-Стрілець.

Знайомство, що переросло в щиру приязнь і дружбу, стало чи не найсп-риятливішим чинником для Косинчиного повернення на батьківщину: завдяки настійним старанням Тамари Михайлівни він повертався на свою Обухівщину остаточно і назавжди. Щоправда, на початку ще чинився цьому жорстокий опір «збільшовиченої» влади. Неприкрито проявився він 28 листопада 1979 року під час відкриття пам’ятника письменникові у його рідній Щербанівці: коли там на ювілейні урочистості зібралося багато людей (із села, райцентру, столиці), то їм довелося чекати зранку аж до сутінків, поки з Києва дали дозвіл на відкриття, розпорядившись при цьому зірвати на скрижалі пам’ятника літери металевого карбування «Григорій Косинка».

Поступово подібні рецидиви зникали: зрештою, зникла й сама система, що їх породжувала, а Косинка все ближче і ближче праведною дорогою на-ближався до батьківських порогів. Тамара Михайлівна так заприязнилася з чоловіковими земляками, що вирішила всі реліквії, зв’язані з пам’яттю про Косинку, передати Обухівському районному краєзнавчому музею. Так опинився незабаром на батьківщині домашній архів письменника-земляка: привезла його Тамара Михайлівна з Києва в музей разом із постійним помічником Михайлом Горловим. Тодішній директор музею, а згодом народний депутат України Володимир Кулінич і наукові співробітники Олена Артюшенко та Богдан Мишко на основі архіву створили музейну експозицію про життя і творчість видатного новеліста сучасності. В центрі експозиції помістили скульптурне погруддя Григорія Косинки, виконане літстудійцем, членом Спілок художників і письменників України Михайлом Горловим.

Раритетами експозиції стали рукописи, автографи, особисті речі пись-менника, прижиттєві видання його творів, копії графічних робіт Косинчиного побратима, народного художника України Василя Касіяна з посвятами Косинці, серед них — портрет класика української новелістики Василя Стефаника, якому Григорій Косинка у 1927 році писав: «Радісно мені було читати Вашого листа, такий він сердечний та батьківський лист той. Ви, як-то годиться батькам, перехвалили свого сина – Косинку – з Дівич-гори…»

На Косинчиній дорозі додому віху за віхою ставили літстудійці: ідею за-снування місцевої літературної премії імені Г.М.Косинки, запропоновану Обухівською організацією Народного Руху України, охоче підтримала літстудія при газеті «Обухівський край». Звання першого лауреата цієї премії було удостоєно літстудійця, педагога-краєзнавця Михайла Карасьова за книжку «Бандит» Зелений». Зараз Михайло відомий в Україні літературний критик.

Зацікавлення Косинчиним поверненням на батьківщину не зменшується в його краю і нині, хоч зараз уже письменник-патріот перебуває серед земляків як свій серед своїх. Це потверджують і меморіальні свідчення його присутності на Обухівщині: 28 листопада 1979 року в Щербанівці відкрито пам’ятник Г.М.Косинці; 1992 року засновано місцеву літературну премію імені Г.М.Косинки; у 1994 році створено клас-музей Косинки у Краснянській загальноосвітній школі, в якій він навчався; 28 листопада 1999 року встановлено меморіальний знак у Щербанівці на місці, де знаходилася хата, в якій проходило дитинство письменника, а 18 грудня того ж року відкрито пам’ятник Г.М.Косинці в селі Красному на території місцевої школи, скульптори М.Горловий та О.Фурман; 1999 року створене літературно-мистецьке об’єднання імені Г.М.Косинки в місті Українці; 14 лютого 2000 року Кабінетом Міністрів України Краснянській загальноосвітній школі присвоєно ім’я Г.М.Косинки; у 2001 році Київська облдержадміністрація заснувала літературну премію імені Г.М.Косинки; 29 листопада 2002 року з ініціативи Київської обласної письменницької організації та облдержадміністрації на приміщенні Обухівської районної бібліотеки встановлено меморіальну дошку на честь яскравого представника українського «розстріляного Відродження»; у 2003 році лауреатом обласної літературної премії імені Г.М.Косинки став обухівець, голова літературно-мистецької студії імені А.С.Малишка, письменник Василь Трубай; 2004 року видано книгу «Син з Дівич-гори» (Косинка і Обухівщина); у 2009 році Обухівській районній бібліотеці Урядом України присвоєне ім’я Г.М.Косинки і того ж року редакції газет «Обухівський краї». У 2010 році лауреатом обласної літературної премії імені Г.М.Косинки стала письменниця з Козина Ольга Довгоп’ят, у 2013 році – обухівський письменник Михайло Карасьов.

29 листопада 2014 року було відзначено 115-у річницю від дня народження видатного письменника-земляка, чистої совісті української літератури Григорія Михайловича Косинки (Стрільця).

автор: Юрій Домотенко, джерело: Українська літературна газета, лютий, 2015 року

Загрузка...
Tags:

Comments: