Григорівка - село і завод, пролетарське жабеня на березі Красної

29/01/2017

Григорівка — село, центр сільської Ради, розташоване на обох берегах річки  Красної, за 7 км від районного центру. Через село проходить автомагістраль Київ—Дніпропетровськ. До найближчої залізничної станції Кагарлик — ЗО км, до пристані  Трипілля на Дніпрі — 8 км. Населення — 1977 чоловік. Сільраді підпорядковано  населені пункти Гусачівку та Матяшівку.

Територія, де міститься сучасна Григорівка, заселена здавна. Про це свідчать  знайдені тут римські монети II ст. н. е. та три кургани часів Київської Русі на  околицях Матяшівки.

Уперше назва села згадується в історичних документах 1450 року, коли  литовський князь Свидригайло передав це поселення феодалові Самінову. 1506 року  міщанин Григорович, який володів тут маетностями, продав їх Київсько-Микільському  монастиреві. В середині XVI ст. Григорівкою, а також Гусачівкою й Матяшівкою,  заволодів шляхтич Березовський. Згодом Григорівка стала власністю  Білоцерківського старости Мнішка, на якого селяни щотижнево відробляли 1— 2-денну панщину  від кожного господарства.

Селяни активно виступали проти зростаючого феодального гніту. На початку  визвольної війни 1648—1654 рр. вони разом з козаками напали на польську фортецю  в с. Долині, що поблизу Григорівки, де стояв великий польський гарнізон. Замок  був зруйнований, забрано гармати і всі припаси.

Невдовзі після визвольної війни Б. Хмельницький передав Григорівку разом  з навколишніми селами Києво-Печерському монастиреві. За Андрусівським перемир’ям 1667 року село залишилося за шляхетською  Польщею. Пізніше польський король віддав Григорівку та навколишні села уніатській  митрополії, але селяни не визнавали влади уніатів і виступали проти неї.

Так,  1686 року при укладанні «Вічного миру» між Росією і Польщею жителі сіл Григорівки, Гусачівки та Матяшівки одностайно зажадали бути в складі Російської держави.

Під час перебування російських військ на Правобережній Україні універсалом гетьмана Скоропадського Григорівка була приєднана до Трипільського маєтку  Київської православної митрополії. Коли після невдалого Прутського походу  1711 року російські війська були виведені з Правобережжя, польський уряд не  визнав права митрополії на село. Суперечки про дальшу долю Григорівки тривали  майже до возз’єднання Правобережної України з Росією.

У 80-х роках XVIII ст.  селом заволодів К. Браницький, який 1791 року продав його магнатові Ф. Мілевському.  Боротьба за володіння селом негативно позначилася на його розвитку. На час  возз’єднання там було лише 39 селянських дворів. Новий господар ще більше  погіршив становище селян, відібравши кращі землі, якими вони користувалися, під  потреби свого фольварку.

Місцеві селяни брали активну участь в антифеодальних рухах. 1768 року  створений жителем Григорівки П. Петрицьким загін нападав на польську шляхту.  Спійманих шляхтичів повстанці відправляли до Фастова, де над ними чинив суд  М. Швачка. Пізніше П. Петрицький потрапив до рук ворога. Він був  страчений у Кодні лютою смертю — четвертуванням.

До самої реформи 1861 року Григорівка належала польським поміщикам Мілевським, Комаровичам, Модзалевським і входила до Гусачівської волості  Київського повіту Київської губернії.

У першій половині XIX ст. поміщицький маєток мав 1198 десятин орної землі.  Тут інтенсивно розвивалося товарне землеробство, зростали посіви хліба, значна  частина якого йшла на продаж, а частина перероблялася на винокурних заводах  Гусачівки й Матяшівки, що належали родичам григорівських поміщиків. Великі  площі землі були відведені під посіви цукрових буряків; їх переробляли на цукровому  заводі, збудованому 1845 року поміщиками Ф. Мілевським і М. Комаровичем.

SONY DSC
Корпус, зведений у 1911 році. Нині від нього залишилась одна стіна - решту розібрали на цеглу. А обладнання порізали.

Через  два роки підприємство розширили. В сезон 1860/61 року виробництво цукру досягло  32 078 пудів. На заводі працювало 450 робітників, переважно кріпаків. Крім  цукроварні, поміщикам належали цегельний завод і водяний млин.  Чим далі все більш посилювався кріпосницький гніт. На 1840 рік панщина  досягла формально трьох днів на тиждень, але розмір «уроку» був такий, що селянину  доводилося виконувати його протягом усього тижня.

Так, упродовж дня кріпак  своїм тяглом і плугом мав зорати півдесятини лану або засіяти 3 десятини ріллі, чи  перевезти на тік, що знаходився за 4 верстви, 3 копи озимого хліба тощо. Крім того, селяни відбували безліч інших обтяжливих повинностей. Кріпосники примушували відробляти панщину не лише дорослих, а й малолітніх дітей. Хлопчики мали під  час польових робіт поганяти в полі волів, коней, пасти худобу, виловлювати п’явки, доглядати панський сад та городи, збирати лікарські рослини. Поміщики та  управителі маєтку за найменшу провину нещадно катували кріпаків.

Надмірна експлуатація й знущання викликали глибоке обурення селян, яке  проявлялося у різних формах. 1826 року, не витримавши знущань економа Паргунського, селяни А. Борисенко, Н. Демиденко та М. Шийко спіймали його й добре  відшмагали. Вони відпустили ката тоді, як він поклявся більше не бити селян і  відмовитися від посади економа. Селяни, які працювали в тяжких умовах на  цукрозаводі, 1852 року підпалили його. Хто не витримував сваволі, тікав. У 50-х роках  лише з Гусачівки втекло до Бессарабії 5 сімей.

За реформою 1861 року 77 селянських дворів (474 чоловіка) одержали від  поміщика за викуп лише 475 десятин землі, за яку вони мали сплатити 22 516 крб.5 Земля  була наділена нерівномірно. Найбільший наділ становив 4 десятини польової  і 1 десятину присадибної землі. Більшість селян викупила половинний польовий  наділ або лише присадибну ділянку. В поміщика й церкви залишилося понад 600  десятин кращої землі.

У пореформений період селяни терпіли від безземелля й малоземелля. На  1912 рік з 226 селянських господарств 41 — повністю позбулося землі, 26 — мали невеличкі клаптики польової землі, а всього 10 десятин, 38 — належало менше двох  десятин кожному, 54 — менше трьох, 35 — менше чотирьох десятин. Тим часом два  заможні господарства володіли 48 десятинами землі. Біднякам також не вистачало худоби. Так, з числа безземельних господарств 14 не мали її взагалі. Безземельні селяни були дешевою робочою силою для місцевих поміщиків і цукрозаводчиків.

Наприкінці XIX ст. за обсягом виробництва Григорівський цукрозавод вийшов  на одне з перших місць серед цукрових підприємств України. В останніх роках  XIX ст. тут працювало 2113 чоловік, у т. ч. — 185 жінок. Крім того, в Григорівці  діяли слюсарна майстерня при цукрозаводі, де було 25 робітників, водяний, млин, три вітряки, дві кузні.

Умови життя й праці робітників були тяжкими. В приміщеннях бракувало  вентиляції, ніхто не дбав про техніку безпеки. Робочий день тривав 12 годин, а в робітників, зайнятих надвірними роботами (кагатуванням буряків, підвезенням  палива тощо),— весь світловий день. За тяжку й виснажливу працю чоловіки одержували  щомісячно 9—10, а жінки — 5—6 крб. Лише висококваліфікованим робітникам-майстрам підприємці платили 25—30 крб.

Особливо жорстокої експлуатації зазнавали прийшлі сезонні, т. зв. контрактові робітники, яких щорічно бувало понад  250 чоловік, переважно з Чернігівщини та Гомельщини. Жити їм доводилося в  низьких, сирих і холодних бараках, вхід до яких йшов безпосередньо з  заводу. Навіть фабричний інспектор змушений констатувати жахливі умови праці  робітників.

Перший страйк на заводі стався 21—22 жовтня 1875 року на знак протесту проти  грубого поводження з робітниками управителя заводу, на якого вони подали  скаргу мировому посередникові.  Особливо активізувалася боротьба робітників у роки першої російської революції. У жовтні 1905 року вони оголосили страйк, вимагаючи запровадження 8-годинного робочого дня та підвищення зарплати. Для придушення страйку з Києва  був викликаний загін козаків, який у квартирах робітників провів обшук. Страйк  припинився через чотири дні, коли адміністрація пообіцяла встановити 8-годинний робочий день, залишивши зарплату без змін.

Активні учасники виступу, зокрема  члени страйкового комітету, зазнали переслідувань. їм довелося залишити роботу  і виїхати з Григорівки. Проте боротьба робітників продовжувалася. У жовтні  1907 року спалахнув новий страйк, у якому взяло участь 1500 робітників із загальної кількості 1675. Страйкарі, крім підвищення зарплати на 50 проц., вимагали також  поліпшення побутових умов та медичного обслуговування, участі своїх  представників при розв’язанні питань прийому й звільнення з роботи тощо. Виступ тривав  майже 10 днів. Страйк придушили заводські охоронники й жандарми, що прибули  3 Києва. Організаторів і найбільш активних учасників виступу було заарештовано,  4 — віддано до суду, 7 — звільнено з роботи, 4 чоловік вислано в інше місце  проживання. Проте адміністрація змушена була задовольнити майже всі вимоги  робітників.

У 1908 році робітник Сак-Головко, який повернувся на завод після  заслання, намагався організувати ще один страйк, але про це довідалися власті.  Сак-Головко знову був заарештований. Революційну боротьбу робітників активно підтримували селяни. Весною 1905 року жителі Григорівки відмовилися працювати на ланах поміщика Малиновського. Тоді ж стався страйк сільськогосподарських робітників Гусачівки, де була  спалена економія, яку орендував заводчик Зайцев. Боротьба селян тривала й після  поразки революції 1905—1907 рр.

Так, 29 жовтня 1910 року гусачівці відмовилися  вивозити цукрові буряки з поля на завод, поки не будуть підвищені розцінки.  Викликані стражники нічого вдіяти не змогли; буряки залишилися на полі. Медичне обслуговування населення було незадовільним. Невеличка лікарня  при заводі на 3 ліжка, де працювали лікар і фельдшер, не могла забезпечити  медичною допомогою робітників і жителів села, в якому на кінець XIX ст. мешкало вже  3260 чоловік.

Більшість населення Григорівки була неписьменною. Тільки 16 лютого 1860 року  в селі почала діяти однокласна церковно-парафіяльна школа. 1901 року засновано двокласне народне училище, де навчалося всього 42 учні. Училище перебувало на  утриманні цукрозаводу.

Звістка про Лютневу буржуазно-демократичну революцію викликала серед  робітників і селян загальне піднесення. Зібравшись на сход 26 березня 1917 року, вони  вирішили на ознаменування цієї події спорудити народний будинок. Але сподівання робітників і селян на краще життя були марними. Трудящі  невдовзі переконалися, що Тимчасовий уряд служить інтересам поміщиків та  капіталістів. У селі зростали революційні настрої. І як тільки стало відомо про перемогу  Жовтневого збройного повстання, ленінські декрети про мир і землю, трудівники  Григорівки взялися за ліквідацію старих порядків і поділ панської землі. Вони  захопили маєток і землі поміщика Малиновського, який утік. Слідом за ним виїхав  і Зайцев, мріючи знову повернутися. Покидаючи село, він вимагав від робітників  берегти завод «як своє життя».

ContentImageHandler

кажуть, це приміщення колишньої садиби останнього поміщика Григорівка пана Малиновського

Після І Всеукраїнського з’їзду Рад у селі розгорнулася підготовка до створення місцевого органу Радянської влади. На спільних робітничо-селянських зборах, що  відбулися в середині лютого 1918 року, за ініціативою передових робітників створено  ревком, до якого увійшли робітники Й. Є. Глуховський, С. М. Дзюба, П. Г. Феденко,  Я. Д. Шевченко, Є. Й. Яценко та селяни — Н. І. Кучма і О. Ф. Леус. Ревком  зосередив у своїх руках всю повноту влади на селі. Водночас було сформовано  невеликий збройний загін, який мав влитися до лав Червоного козацтва України.

З окупацією села німецько-австрійськими військами на початку березня  1918 року ревком перейшов у підпілля. Під його керівництвом почалася підготовка  до збройної боротьби проти окупантів та їх буржуазно-націоналістичних прихвоснів. Та в травні ворогові вдалося заарештувати членів ревкому Я. Д. Шевченка (він  же й голова завкому), П. Г. Феденка та Й. Є. Глуховського, яких відправили до  Обухова, де після нелюдських катувань Я. Д. Шевченко помер. Інші члени ревкому,  що залишилися на волі, продовжували діяти. Велику допомогу їм подав голова  підпільного повітового ревкому П. Д. Христич, який прибув до рідного села. Одразу  ж активізувалася підготовка загального повстання проти окупантів та гетьманців.

Але на початку вересня П. Д. Христича схопили вороги. Боротьбу продовжували  Й. Є. Глуховський, О. М. Дзюба, М. І. Наконечний, С. М. Яценко та інші. Був  складений план повстання, в якому мали взяти участь селяни багатьох навколишніх  сіл. Перший удар вирішено було завдати по сильному загону гетьманців, що засів  на цукрозаводі. Загін налічував 120 чоловік, мав 10 кулеметів. У ніч на 22  листопада повстанці, яких було близько 600 чоловік, атакували гетьманський гарнізон.  Під час запеклого бою, що тривав до ранку, ворожий гарнізон був майже повністю  знищений. Над заводом замайорів червоний прапор.

Проте відновленню Радянської влади перешкодила Директорія, якій удалося  захопити владу. За дорученням Київського обласного партійного комітету для підготовки повстання проти Директорії наприкінці грудня 1918 року після звільнення  з тюрми прибув до Григорівки П. Д. Христич. На початку січня 1919 року в Григорівці відбувся селянський з’їзд, у якому взяло участь близько 40 представників

6 південних волостей повіту. З’їзд схвалив резолюцію про невизнання влади  Директорії і закликав трудящих піднятися на збройну боротьбу. На з’їзді був створений  ревком, до складу якого ввійшли П. Д. Христич (голова), С. М. Дзюба, 3. Ф. Рябчун,  П. Г. Фзденко та С. М. Яценко. Через тиждень відбувся другий селянський з’їзд,  зібралося до 80 делегатів. Його учасники обрали повітовий ревком у складі  П. Д. Христича, Й. Є. Глуховського, С. М. Дзюби, Н. І. Кучми, П. Г. Феденка та  С. М. Яценка. Новий орган розгорнув активну діяльність, готуючись до загального  повстання. Незабаром сили повстанців зросли вже до 3 тис. чоловік. Вони  розгромили кілька загонів військ Директорії, визволили багато сіл, у т. ч. й Григорівку. Велику допомогу повстанцям подав Київський обласний підпільний партійний  комітет, який виділив 200 тис. крб. та запасні частини до  гармат. Частина повстанських сил розгорнула наступ на  Васильків, який на деякий час було визволено.

Під  Києвом більшість бійців загону влилася до складу  1-ї Української радянської дивізії і в її складі билася  проти ворогів на різних фронтах громадянської війни.  Після визволення села від петлюрівців григорівські  селяни скликали 19 травня 1919 року збори, на яких  ухвалили резолюцію про готовність підтримати Радянську  владу і прийняли привітання російському народові, де  писали: "Ми, селяни села Григорівки, усвідомлюємо, що  тільки Робітничо-Селянський уряд відстоює інтереси  трудового народу, і лише він допоможе вивести нас з нинішнього становища на світлий шлях рівності та братства, і  ми, селяни, всіляко підтримуємо Робітничо-Селянський уряд".

3 перших днів після вигнання петлюрівців ревком  розгорнув роботу щодо зміцнення Радянської влади, наділення селян землею.  Активну допомогу в здійсненні соціалістичних перетворень надавав партійний  осередок цукрового заводу, який на червень 1919 року об’єднував 5 комуністів, та  комітет бідноти. 1500 селян Григорівки, Гусачівки й Матяшівки одержали 1168  десятин колишньої поміщицької землі, а також реманент. Найкращий поміщицький  будинок у Григорівці було віддано під дитячий будинок для сиріт, батьки яких  загинули в боротьбі за владу Рад. Інші—чотири приміщення відвели під житло  наймитам, які раніше працювали в поміщицькій економії, та безхатнім селянам.

Будувати нове життя доводилося в складних умовах. Банда Зеленого  неодноразово нападала на Григорівку, грабувала населення, вивозила з заводу цукор. Бандити спалили головний склад заводу. Великої шкоди завдала й денікінська  армія. З кінця серпня по грудень 1919 року білогвардійці перебували в селі. За  цей час вони вщент пограбували цукрозавод. Збитки, завдані бандитами й  білогвардійцями, становили 1270 тис. крб. Ще не встигли трудящі ліквідувати наслідки  денікінської навали, а вже у квітні 1920 року до села вдерлися білополяки. На  початку червня їх було вигнано з Григорівки.

В день визволення на сільському сході затвердили новий склад ревкому, а на  початку серпня запрацював комнезам. Розуміючи тяжке продовольче становище  країни, селяни прийняли рішення завершити продрозверстку протягом тижня.

Партійна організація повним складом пішла на боротьбу з Денікіним. Партосередок відновив свою роботу в 1923 році. На початку наступного року він  об’єднував 5 комуністів. Комсомольська організація була заснована в грудні 1920 року  при цукрозаводі. В ній налічувалося тоді 16 чоловік. Першим своїм вожаком  комсомольці обрали молодого робітника М. Й. Яценка. Через два роки кількість  членів РКСМ зросла до 60 чоловік. Тоді ж було створено три комсомольські осередки:  на цукрозаводі, в Григорівці і Гусачівці.

Завершення громадянської війни відкрило широкі можливості для відбудови  розореного господарства й розгортання соціалістичного будівництва. Сільська рада,  обрана 1921 року, та комнезам провели облік майна колишнього поміщицького маєтку.

Першим кроком на шіляху до колективної праці була  трудова-сільськогосподарська артіль, заснована в грудні 1921 року селянами хутора Лучки, розташованого  на околиці Григорівки. До складу артілі увійшло 9 сімей. У 1923 році вона  об’єднувала вже 36 сімей і мала в своєму користуванні 154 десятини землі, 10 коней,.  20 волів, 18 корів, 6 плугів, 8 культиваторів та інший сільськогосподарський  інвентар. Було збудовано ряд виробничих приміщень. Того ж року виникло бурякове кредитне товариство. Воно надавало реманент і посівний матеріал селянам  Григорівки та навколишніх сіл, які забезпечували цукрозавод сировиною.

Успішно здійснювалася відбудова цукроварні. За ініціативою робітників ремонт устаткування проводився безперервно і вдень, і вночі. Восени 1920 року  підприємство відновило роботу. Рік у рік зростало виробництво. За сезон 1927/28 року  завод дав країні 370 тис. пудів цукру. Багато було зроблено для розвитку освіти й культури. Ще в 1919 році розпочала  роботу загальна трудова школа, в якій 1925 року навчалося понад 160 учнів,  працювало 6 учителів. 1926 року її перетворили в семирічну.

Успішно ліквідовували  неписьменність. Ще 1921 року сільрада облікувала всіх неписьменних віком від  18 до 40 років, яких виявилося 112 чоловік. Для їх навчання було створено групи ними керували члени Ради, вчителі, культармійці. За 1922/23 навчальний рік усі  неписьменні навчилися грамоти.

В селі проводилася велика культосвітня робота. При цукрозаводі працював  робітничий клуб, а в ньому — бібліотека, аматорський театр. У клубі збиралися  учасники літературного гуртка. Вони часто виступали перед жителями Григорівки й Гусачівки. 1923 року за адміністративною реформою Григорівка ввійшла до складу Германівського району Київського округу.

Позитивний досвід роботи перших кооперативних об’єднань наочно переконав селян у перевагах колективних форм господарювання. Партійна організація цукрозаводу, що налічувала 70 комуністів, на чолі з учасником громадянської війни  Г. А. Бульбатенком спільно з комсомольцями й активом чимало зробили щодо роз’яснення ленінського кооперативного плану. 1927—1928 рр. виникають ТСОЗ’и ім. Ілліча та ім. Г. І. Петровського, на базі яких на початку 1930 року створено  колгосп ім. Ілліча. Велику допомогу селянам в оволодінні передовою агротехнікою  подав цукрозавод, при якому було створено агробазу.

Важливу роль у зміцненні молодого артільного грсподарства відіграла Григорівська кінно-тракторна станція, створена 1929 року. В січні 1932 року на її базі  організовано Григорівську МТС, яка розташовувалася в Обухові. В оволодінні технікою перед вели комсомольці. Першими трактористами стали Т. Б. Богданов, Т. Н.  Кабанець, П. І. Кучма,; П. М. Марченко, У. І. Середа, А. Ф. Федосієв,Я. Д. Штанько.  Серед дівчат — комсомолки А. Н. Кабанець, В. Є. Шпак, Є. В. Штанько.

За короткий строк артільне господарство досягло значних успіхів. Зростала  урожайність на колгоспних полях, У передвоєнні роки збирали з кожного гектара  до 25 цнт зернових і 280—300 цнт цукрових буряків, а окремі ланки — по 400— 450 цнт. Розвивалося тваринництво. Поголів’я великої рогатої худоби досягло  300 голів; було збудовано корівники й свинарники.

Добре працював цукрозавод,колектив якого систематично виконував й  перевиконував виробничі плани. Після введення в дію нового устаткування, збільшення  енергоозброєності продуктивність заводу весь час зростала. В останній  передвоєнний сезон цукроваріння переробка цукрових буряків за добу становила 9841 цнт  проти 7928 цнт у 1913/14 році.

Зростало й забудовувалося село, що налічувало в 1939 році 1876 жителів;  поліпшувався його благоустрій. Великий крок уперед зробила охорона здоров’я.  В 1937 році для лікарні побудовано нове світле приміщення, в якому, крім  стаціонару, розташувалася амбулаторія. В лікарні працювало 10 медпрацівників.  Високого рівня досягли освіта й культура. 1935 року школу перетворено на  десятирічну. В передвоєнний час середню освіту здобуло 120 юнаків і дівчат.

Велику культосвітню роботу проводили два клуби — заводський та сільський,  де працювали гуртки художньої самодіяльності, зокрема хорові та драматичний. На  сцені заводського клубу, ще будучи ученицею, почала виступати JI. М. Лісна,  згодом заслужена артистка УРСР. З 1927 року в Григорівці вже працював перший  у районі радіовузол, почали демонструватися кінофільми.  Добре була поставлена оборонно-масова та спортивна робота. Силами сільських і заводських комсомольців споруджено стадіон та спортивний майданчик. Спортсмени Григорівки систематично брали участь у районних і обласних змаганнях.

Після віроломного нападу фашистської Німеччини на СРСР на цукровому заводі  відбувся багатолюдний мітинг робітників, колгоспників і службовців, учасники якого  дали слово мужньо захищати Батьківщину. В липні 1941 року фронт наблизився  до Григорівки. Протягом багатьох днів з’єднання 26-ї армії героїчно стримували  безперервні атаки гітлерівців. У зв’язку з загрозою окупації села було вжито  заходів щодо евакуації матеріальних цінностей, громадської худоби.

31 липня 1941 року гітлерівці захопили Григорівку. Жорстокий окупаційний  режим, запроваджений загарбниками, терор і насильство не злякали радянських  людей. Патріоти, насамперед комуністи й комсомольці, які залишилися на  окупованій території, розгорнули боротьбу проти ворога. В грудні 1941 року виникли  перші невеликі підпільні групи, очолювані комуністами Н. П. Сподаренком,  Т. Б. Богдановим, А. Н. Киселем, Р. І. Літинським та О. Т. Яценком. До них  входили комсомольці Ф. П. Нечай, К. С. Голубович, П. І. Лисак, М. С. Качаєнко та  інші. У квітні 1942 року більшість підпільників влилася в партизанський загін  В. І. Варакова. Підпільну роботу продовжували патріоти, що залишилися в селі.

Вони розповсюджували написані від руки листівки, розповідали населенню про  становище на фронтах. У середині 1942 року з допомогою зрадника гестапівці  натрапили на слід підпільників. Були схоплені й розстріляні Т. Б. Богданов, К. С.  Голубович, А. Н. Кисіль, Ф. П. Нечай, Ф. О. Пустовий, І.І. Терещенко, Г. С. Штанько, Г. Ф. Штепа, Г. Д. Яценко, О. Т. Яценко та інші. До рук ворога потрапили  також дві дівчини — партизанські розвідниці, прізвища яких ще не встановлено.

Незважаючи на звірячі катування, розвідниці мовчали. Фашисти розстріляли їх  на очах зігнаних до місця страти жителів Григорівки й Гусачівки. Діяльність  мужніх патріотів Григорівки високо оцінила Батьківщина. Велику групу  підпільників удостоєно урядових нагород.

Мужньо захищали григорівці Радянську Батьківщину і на фронтах Вітчизняної війни. Понад 300 чоловік билися з ворогом, багато з них загинули смертю хоробрих.  За мужність і відвагу, виявлені в боротьбі проти гітлерівців, близько 100 воїнів  нагороджено орденами й медалями. Кавалером п’яти орденів став майор Б. Є. Борисюк.  Кілька бойових нагород одержав майор Ф. Г.Дзюба, якого після війни за героїчний  труд удостоєно високого звання Героя Соціалістичної Праці. Десять бойових  відзнак за ратні подвиги прикрасили груди старшини М. С. Очеретяного.

За форсування Дністра й Прута високе звання Героя Радянського Союзу присвоєно уродженцеві Григорівки розвідникові С. Ф. Борисюку. Нині він живе й працює у Волгограді. За бойові подвиги, виняткову хоробрість у боях уродженцеві Матяшівки В. П.  Коношу посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. В районі Солошиного  на Полтавщині він 28 вересня 1943 року один з перших форсував Дніпро.

Щасливим і радісним для григорівців став день 8 листопада 1943 року, коли  війська 1-го Українського фронту визволили село від фашистів. Але ворогові  вдалося тимчасово закріпитися на рубежі річки Красної, де запеклі бої тривали до  лютого 1944 року.  Коли фронт відкотився від села, трудящі дружно взялися за відбудову  зруйнованого господарства. Перша весна після визволення була особливо важкою. Сіяти  доводилося переважно вручну, насіння приносили колгоспники зі своїх мізерних  запасів, на сільськогосподарських роботах через брак тягла використовувалися  корови, не вистачало робочої сили.

Організуючою й спрямовуючою силою у відбудові й дальшому розвитку  економіки та культури села виступали комуністи колгоспу і цукрозаводу. На початку 1945 року сільська парторганізація налічувала 15 комуністів.  Велику роботу проводила сільська Рада, яка чимало уваги приділяла  господарському й культурному життю села. В лютому 1947 року розглядалися питання про  хід ремонту сільськогосподарського реманенту й підготовку колгоспу до весняних  польових робіт, було прийнято рішення про забезпечення всім потрібним дітей-сиріт,  а 110 учнів — гарячими сніданками. На засіданнях виконкому розроблялися заходи,  спрямовані на поліпшення культурно-масової роботи тощо.

З року в рік підвищувалася врожайність, зростало поголів’я худоби. Колгосп  ім. Ілліча був одним з передових у районі. У 1950 році він по всіх показниках досяг довоєнного рівня. За самовіддану працю й успіхи в розвитку сільськогосподарського  виробництва групу колгоспників у 1949 році нагороджено орденами й медалями,  вт. ч. ланкову С. К. Борисенко — орденом Трудового Червоного Прапора.

Нових рубежів досяг колектив цукрозаводу. В 1950/51 році виробництво  цукру становило вже 107 162 цнт. Довоєнний рівень виробництва було значно  перевищено.  Водночас з відбудовою сільського господарства і цукрового заводу  здійснювалися великі роботи щодо відновлення роботи закладів охорони здоров’я, освіти й  культури. До січня 1944 року було відремонтовано шкільне приміщення. Це дало змогу  розпочати нормальний навчальний процес. Відбудовано заводський клуб.  В 1950 році відбулося об’єднання колгоспів ім. Ілліча (Григорівка), «Перемога»  (Гусачівка) та ім. С. М. Кірова (Матяшівка). Нове господарство названо «Ленінський  шлях». Укрупнення позитивно позначилося на дальшому розвиткові економіки колгоспу, сприяло поліпшенню добробуту його трудівників. За колгоспом закріплено  4033 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 2638 га орної землі. Основний  господарський напрям колгоспу — зерно-буряковий. Розвинене також тваринництво.  Більшість виробничих процесів механізовано. Господарство має 35 тракторів, ЗО  комбайнів і 17 вантажних автомашин.

Завдяки самовідданій праці колгоспників над здійсненням рішень партії і уряду  щодо піднесення сільського господарства, невпинному зростанню механізації  виробництва та впровадженню передової агротехніки з кожним роком поліпшувалися  виробничі показники. Добрі результати дало запровадження в 1966 році  госпрозрахунку й диференційованої оплати праці. Колгосп «Ленінський шлях» став одним  з кращих в області.

На колгоспних ланах вирощуються сталі високі врожаї. За 1966—1970 рр.  середній урожай зернових становив 28,2 цнт з га, у т. ч. озимої пшениці — 31,8 цнт,  кукурудзи на зерно — 48,3 цнт. Розвивається високопродуктивне тваринництво.  Успішно виконуються соціалістичні зобов’язання, систематично перевищуються  планові завдання продажу державі товарної продукції. Так, при п’ятирічному плані  продажу зерна 50 тис. цнт колгосп продав 66,6 тис. цнт, кукурудзи в зерні —  34,4 тис. цнт проти 30,5 тис. цнт за планом. Майже в 2,4 рази більше реалізовано  державі м’яса та в два рази — яєць. Значно перевершено план продажу овочів  і цукрових буряків, урожайність яких у 1970 році становила 416 цнт з га.

Господарство одержало 1,5 млн. крб. прибутку.  Зміцнення економіки колгоспу дозволило розгорнути будівництво капітальних  господарських приміщень. За 1960—1970 рр. споруджено 13 об’єктів, у т. ч. 9 тваринницьких ферм, кормопереробний цех, дві майстерні, гараж. Збудовано тракторні містечка в бригаді № 1 і № 2,  дослідний механізований кормоцех у бригаді  № 3. До всіх ферм прокладено під’їзні  шляхи.  Зростає достаток, поліпшується побут трудівників колгоспних ланів.

Оплата людино-дня  збільшується кожний рік, і досягла вона в  1970 році 4 крб. проти 1,5 крб. у 1956 році.  У розвиток рідного колгоспу вагомий вклад  вносять передовики виробництва. За  самовіддану працю нагороджено: орденом Леніна —  бригадира тракторної бригади, делегата XV з’їзду BJIKCM П. Й. Дзюбу та ланкову колгоспу  Г. І. Яценко; орденом Жовтневої Революції —  одного із засновників колгоспу, тракториста  Й. П. Дзюбу і голову колгоспу В. С. Грушового; орденом Трудового Червоного  Прапора — свинарку колгоспу Н. Р. Ляш; орденом «Знак Пошани» — тракториста,  делегата III Всесоюзного з’їзду колгоспників С. В. Охріменка.

Велику роль в організації колгоспного виробництва, мобілізації колгоспників  на боротьбіу за дальше неухильне піднесення артільного господарства відіграє  партійна організація, що налічує 45 комуністів, більшість яких зайнята  безпосередньо у сфері виробництва. Вони йдуть у перших лавах передовиків виробництва,  показують зразки комуністичного ставлення до праці. Партійна організація разом з  комсомольською, що об’єднує 38 юнаків і дівчат, та правлінням колгоспу розробила  конкретний план втілення у життя заходів, накреслених XXIV з’їздом КПРС і  XXIV з’їздом КП України.

Добрі показники має Григорівський відгодівельний пункт Міністерства харчової промисловості УРСР, створений ще 1933 року. Раціонально використовуючи відходи цукрового виробництва, тут щорічно відгодовують 2—3 тис. голів рогатої худоби.  За приростом живої ваги господарство вже кілька років посідає перше місце серед  відгодівельних пунктів Київського цукротресту й неодноразово одержувало перехідний червоний прапор міністерства. Господарство — учасник Виставки передового  досвіду в народному господарстві УРСР 1968—1970 років.

За повоєнні роки набагато зросла потужність цукрового заводу. Нове  устаткування дало змогу значно удосконалити виробництво й поліпшити його економічні  показники. Якщо в сезон 1958/59 року завод виробив 217 900 цнт цукру, то  1968/69 року країна одержала вже 250600 цнт. Восьмий п’ятирічний план  підприємство виконало на 118,9 проц. і виробило продукції на суму 36,2 млн. крб.  Значно поліпшилися умови праці та побут робітників. При заводі працює велика  їдальня, зведено 2 двоповерхові житлові будинки з паровим опаленням і газовими установками та інші об’єкти. Упорядковано робітниче селище «Солонці». Робітники та інженерно-технічний персонал докладають великих зусиль для  дальшого розвитку виробництва, зокрема, дбають про збільшення виходу цукру,  зниження собівартості виробництва, підвищення якості продукції.

На заводі широко  розгорнувся рух за звання ударників і колективів комуністичної праці. Його вже  вибороли 15 виробничих бригад та 4 цехи. Добру славу завоювали виробничники — ударники комуністичної праці С. С. Борисюк, В. Г. Деревинський, І. Т. Леус та  багато інших. За високі трудові показники й багаторічну бездоганну працю велику групу робітників та інженерно-технічних працівників удостоєно урядових нагород, зокрема орденом Леніна відзначено апаратника комуніста А. І. Івченка, орденом  Трудового Червоного Прапора — апаратницю Г. М. Романенко.

Крім цукрового заводу в Григорівці працюють інкубаторна станція, цех Обухівського райхарчокомбінату, відділення Обухівської автоколони.  За післявоєнний час Григорівка невпізнанно змінилася. Тут здійснюється велике житлове будівництво. Понад 100 добротних будинків-котеджів спорудили  колгоспники. В ювілейному ленінському році став до ладу новий клуб з  стаціонарною широкоекранною кіноустановкою.

Повсякденна увага приділяється благоустрою села та поліпшенню культурно-побутового обслуговування населення. У Григорівці є побутова майстерня, п’ять продуктових і промтоварних магазинів. Підприємства, бригади колгоспу та  установи обслуговують дві автоматичні телефонні станції.  Медичну допомогу працівникам села подають дільнична лікарня на 40 ліжок,  де працює 10 лікарів та ЗО працівників середнього медперсоналу, поліклініка,  пологовий будинок, амбулаторія, аптека. В 4 дитячих садках при цукрозаводі  й колгоспі виховуються 220 дітей.

Великі досягнення григорівців і в галузі освіти. 1957 року перебудовано й значно  розширено приміщення середньої школи. В ній навчається близько 600 учнів і працює 30 учителів. Серед них 6 відмінників народної освіти. Школа має добре обладнані  кабінети — фізичний, хімічний та виробничого навчання. Лише в післявоєнні роки  середня школа випустила 570 юнаків і дівчат, з них 330 закінчили вузи й працюють  у різних галузях народного господарства, науки, культури. Випускники школи  О. Т. Великохатько, Д. В. Закревський, М. І. Клименко і В. А. Щербак — кандидати наук.

Культурно-освітні запити трудівників села задовольняють два клуби —  сільський і заводський, де працюють два драматичні, два хорові гуртки, секція  художньої гімнастики, духовий оркестр, у яких беруть участь до 150 чоловік. При  заводському клубі створено музей революційної, бойової та трудової слави заводу.  Населення обслуговують дві бібліотеки — сільська й заводська з книжковим фондом  12 тис. примірників.

У Григорівці народилися С. Т. Орловський — доктор хімічних наук  професор, 3. Д. Христич — кандидат технічних наук, І. О. Іващенко — заслужений  діяч мистецтв УРСР, П. М. Кучма — генерал-лейтенант.  Багатогранне, змістовне життя трудівників Григорівки, які своєю натхненною  працею вносять вагомий вклад у загальнонародну справу комуністичного  будівництва.

автор: П. Л. СТОЛЯР, джерело: Історія міст СРСР, Київська область, 1971 рік.