Культура

“Обухівець”з ОБУХОВО: Сергій Бердяєв – наш “політичний українець”

1

Мужицька пісня

(Для земляків-українців)

Чорні ночі, Сірі дні.
Плачуть очі Не одні.
Бідні люди Їсти хтять.
Хорі груди В них болять.
Пусті – доля Та живіт.
Де ж та воля, Де ж той світ?
Аж до нуду Пан жере,
Шкуру з люду Скрізь дере.
Я ж не бидло, А мужик.
Остогидло! Хоч і звик.
Очортіло В довгій млі.
Засвітліло По землі.
День настане – Друга річ!
Як же пане, Підеш пріч,
Або з нами Ти навік –
Такий самий Чоловік?

читайте також: Обухів і його замки: 100 років тому ми знищили архітектурні перлини краю

На цій світлині – Сергій Бердяєв, брат всесвітньо відомого філософа Миколи Бердяєва. Наша вікіпедія називає його українцем, рідною мовою вказує російську. Російська навпаки, наполягає на його білінгвізмі. За окремими данини 100 із 500 творів він написав українською. Знав кільканадцять, чи не з десяток мов. Один з його 34 псевдонімів – Обуховець. Перекладав Франка, одгрібав від Франка. На відміну від молодшого на 14 років Миколи був українофілом, лівим, боровся з російським чорносотенством і супровідним йому антисемітизмом. За деякими даними народився саме в Обухові. Деякі російські джерела наполягають на терміні ОБУХОВО.

Все предки Николая Бердяева начинали службу в кавалергардском полку. Александр Михайлович, его отец, тоже был кавалергардом, но стремление к военной карьере у него было слабее, чем у славных предков, он рано вышел в отставку и поселился в своем имении в Обухове, – йдеться в одній з біографій його меншого брата-філософа.

І найцікавіше.

Первое детское воспоминание Николая Бердяева связано с его няней, Анной Ивановной Катаменковой, – он шел с ней по аллее сада в Обухове, на берегу Днепра, и было ему три или четыре года. Анна Ивановна, женщина горячо верующая, добрая и заботливая, бывшая крепостная деда Николая, выпестовала два поколения Бердяевых. Её, как и многих нянь в русских домах, считали не прислугой, а членом семьи, – додає він.

Про це та більше пише Микола Суховецький у статті “Поет, брат філософа”.

***

Сергій Олександрович Бердяєв народився 1860 року в м. Києві. Його дід і прадід по батьківській лінії належали до вищої військової аристократії. Батько якийсь час був предводителем дворянства. Мати – з роду князів Кудашевих (по батькові) та графів Шуазель-Гуфф’є (по матері). У будинку Бердяєвих частіше лунала французька мова, ніж російська. Іншими словами, то були дворяни не прості, а високосвітські.

Жили у фешенебельному районі Нивки. Сергія хрестили в одній із лаврських церков. Перші враження дитини – Київська лавра, Печерські пагорби й усе, що навколо цього. Але більшість дитячих та підліткових років хлопець провів у батьківських маєтках в Обухові та Паліївці біля Фастова. Десь там, у розмовах та іграх із сільськими дітьми, почалася для нього українська мова і Україна.

Отож — Сергій полюбляв «чернь». Можна було б подумати, що проти цього рішуче виступлять батьки, але ні. За своє «хохломанство» Сергій вип’є гірку чашу до дна з рук інших «наставників». А батьки сповідували повагу до вибору синів (так буде і в стосунках із Миколою). Почувши, що Сергій з прислугою без запинань розмовляє українською, його віддали навчатися до київської Колегії ім. Павла Ґалаґана, де можна було познайомитися з нащадками козацької старшини, добрими порадниками щодо українських проблем.

Дні народження Сергія та Миколи Бердяєвих розділяє 14 років. Брати не могли обертатися  в оточенні спільних друзів, знайомих, інтересів. Але дещо однакове таки було: обоє мали неврівноважені характери (материнський спадок), ставлення до свободи як найціннішого скарбу людини і, на вимоги батька, і один, і другий на початку дорослого життя робили спроби стати військовиками. Батько хоч і поважав синівські свободи, але кожному таки пропонував стати на військову стезю. Удасться – добре, не вдасться – така вже доля, а він виконав певні обов’язки перед Богом та імператором.

Отож, виконуючи батьківську волю, Сергій після колегії поїхав до Петербурзького морського корпусу й трохи в ньому помуштрувався. Відчувши, що це не його, рушив за кордон і вивчав у Брюсселі та Вюрцбурзі медичні науки. З дипломом лікаря повернувся до Києва, але медична практика не пішла. Заважали знання двох десятків мов і бажання писати. Тому, попрацювавши трохи чиновником із особливих доручень при поштово-телеграфному відомстві, С. Бердяєв у чині колезького секретаря вийшов у відставку й поринув у літературу та журналістику.

У 1881 р. його російськомовні вірші, підписані різними псевдонімами, друкують київські газети «Заря» і «Труд». Потім – інші газети та журнали. Серед 34 його псевдонімів є й «С. Обухівець». Ним він підписував українські вірші, пізніше – статті для газети «Рада» й інших українських видань. До 1888 року С. Бердяєв нагромадив у себе понад півтисячі віршів, більше сотні українською мовою. Серед російських значна частина – на українську тематику. А що мав феноменальні лінгвістичні здібності, то перекладав російською мовою з латини, новогрецької, французької, італійської, іспанської, португальської, англійської, німецької, шведської, норвезької, ірландської, угорської, польської, чеської, болгарської мов. Часто обирав для перекладу твори, у яких були згадки про рідний край, його історію.

У той час у київській пресі друкувала оповідання Олена Григорівна Гродська. С. Бердяєв одружується з нею. Під впливом дружини сам пише прозу. Найвдалішими спробами можна вважати «Разлуки нет. Оккультическая повесть», «Ханские дети. Цюрихская пасхальная быль», «За что? Пасхальная миниатюра», «Коли вона дізналася? Оповідання». Пише Сергій Олексадрович і рецензії на вистави українських корифеїв, театру Миколи Соловцова, публіцистичні статті, огляди європейської преси, науково-популярні нариси — і все це публікує у власних газетах та журналах.

У 1890-1893 роках подружжя Бердяєвих видавало журнал «По морю и суше». Наповнювало його політичною гостротою. Під тиском поліції мусили спродати журнал одеському перекупникові, котрий, у свою чергу, продав його одеській Громаді. В Одесі журнал без читабельної публіцистики, під рукою полохливих «громадівців», став ніяким. Михайло Коцюбинський, що гортав журнал, заходячи часом до одеської Громади, називав його «Помои и скуки». Випадок цей підкреслює, що журналістом С. Бердяєв був зовсім не лякливим і вмів друкованим словом сказати те, що хотів, без озирання на суворих владців.

За царювання Олександра ІІІ почалися єврейські погроми. Спочатку С. Бердяєв писав про «справу Дрейфуса», виступаючи на боці її фігуранта. Потім із такою ж пристрастю засуджував російських правих. Газета «Киевлянин», рупор київських чорносотенців, організувала проти нього похід, до якого одразу приєдналися жандарми. Бердяєви засновують газети «Киевская заря» і «Работник», проте їх одна за одною закривають. Редакторові Бердяєву погрожують, що посадять.

Жодна газета тоді не була певна у завтрашньому дні. Зате процвітав «Киевлянин». На одному з нинішніх російських сайтів можна прочитати таку характеристику його редактора Дмитра Піхна: «Видаючи «Киевлянин», Піхно ставив собі за мету сприяти русифікації Південно-Західного краю і обороняти інтереси руського народу, під яким він, як і інші праві, розумів росіян, українців і білорусів. В одній із статей «Киевлянина» головна мета газети була визначена так: «Органічно злити Київ та Південно-Західний край з широкою центральною Росією, змиваючи наносну польську культуру цього багатого краю потужною хвилею культури національно-російської».

Д. Піхно прославився ще тим, що послав цареві телеграму з вимогою скасувати маніфест 17 жовтня 1905 р. У газеті «Киевские отклики» за 27 листопада 1905 р. С. Бердяєв публікує «Відкритий лист до п. Піхна», у якому, зокрема, сказано: «Разом з вампірами російського народу, казнокрадами і придворною камарильєю Ви ще не втрачаєте надії укріпити ґрунт, що вислизає з-під ніг утискувачів народу». Він наголошує на тому, що «коли чернь,  раніше накручувана таємними підбурювачами, припинила розбої, Ви, п. Піхно, пишете в своїй газеті, що в тому натовпі зосталися «Бог і совість». Казати таке… може тільки великий чорносотенець, котрий давно продав дияволові власну совість». Метушилися жандарми, обер-жандарм Києва В. Новицький, якого Бердяєв називав «скаженим собакою», лютував. Адже це писав не який-небудь «інородець», а нащадок російських князів та французьких графів.

Утікаючи від судових звинувачень в антидержавній діяльності, Бердяєви на п’ять років перебираються до Москви. Там вони потрапляють під несамовиту критику московських шовіністів. Тих п’ять років тільки загострили нервову хворобу С. Бердяєва. Повернувшись 1912 року до Києва, він римує у блокноті: «Уже дожидаюсь я з острахом ночі, /Бо серце заснути ніяк не дає. /Заплющить хотів би утомлені очі, /Щоб тіло могло відпочити моє./ Вкраїно, святая та любая мати! /Од смерті зратуєш мене тільки ти. /Поможеш на працю свобідную стати, /І втрачену силу, і долю знайти».

Марними були сподівання. За недовгий термін (6 листопада 1914 р.) С. Бердяєв помер. Прожив 54 роки. Похований був на цвинтарі на Пріорці, пізніше цвинтар зрівняли із землею

Щодо його українських віршів. Ще в юності, починаючи їх писати, С. Бердяєв шукав способів  їх публікації. Як цього досягти, підказав родич по материнській лінії знаний згодом на всьому європейському просторі український соціаліст-утопіст Сергій Подолинський. Вірші необхідно посилати до Чернівців та Львова.

С. Бердяєв почав листуватися з Іваном Франком та Осипом Маковеєм. Перший включив його твори до упорядкованої ним збірки «Акорди. Антологія української лірики від смерті Шевченка» (Львів, 1903). О. Маковей носив твори С. Бердяєва до різних чернівецьких газет, приказуючи: «Сей широко освічений чоловік знає трошки чи не всі європейські мови».

Хвороба й переїзди автора спричинилися до того, що літературний доробок С. Бердяєва нині дуже розкиданий, не зібраний. Не все в тому доробку на достатньому художньому рівні. Але все одно, зібрати, описати, впорядкувати написане поетом, братом відомого філософа, є важливим завданням новітніх дослідників української літератури.

Десятки тисяч непересічних українців понесли свої життя і творчі спроможності до чужих олтарів. Чи багато знаємо зворотніх випадків?

Мусимо зважати й на те, що життя й творчість Сергія Бердяєва не вкладаються нині у схеми новітніх «собіратєлєй земель», які й досі «пудрять мізки» нашим «малоросам», розповідаючи про Україну як іноземну «інтригу», які відмовляють Україні в її самості. Продумано, грамотно видана книжка вибраного Сергія Бердяєва багато що пояснила б тим, хто справді хоче пізнати істину.

…З Миколи Бердяєва також не вийшло ні генерала, ні професора природознавства (саме на природничому факультеті навчався він у Київському університеті). Спочатку він вважав себе марксистом, за це відбував заслання на півночі імперії. Але диктатури більшовиків не визнав. На допиті у Дзержинського, відповідаючи на запитання – якою він бачить майбутню Росію, мужньо відповів: аристократичною республікою. На той час М. Бердяєв уже був автором книги «Філософія волі» (1911). В. Ленін особисто склав список відомих учених, яких треба посадити на пароплав, що його потім прозвали «філософським пароплавом», і депортувати до Європи. У тому списку значився і М. Бердяєв. За кордоном його слава філософа тільки зростала. Її світло затінило долю старшого брата.

…Але той брат, російський дворянин Сергій Олександрович Бердяєв, також був своєрідним філософом. В один із приїздів до Москви він написав цікавого вірша. Подам його наостанок:

Білокам‘яна 

На спомин Москви

Втікти з нуднійшої столиці,
Нема у світі гірш Москви,
Пріч –  з сього пекла і в‘язниці!
Не можна дихати грудям
Поміж дурною кацапнею,
Як раб, коло рабів ти сам
Тут одурієш вкупі з нею!
Лиш добровольці-шпигуни
Там завше із тобою рядом;
В мозку читати хтять вони,
Житє твоє зробити адом…
В літературі там донос
Панує та цвіте усюди;
А скільки горя, скільки сльоз
Правдиві й щирі знайдуть люди!..
Побачить волю в кайданах –
Ось «патріотці» що по серцю…
Свободним душам на острах
Вона бажа завдати перцю…
Та ще церкви будує –  се
За подлость небесам заплата.
І поміч нуждарям несе,
Бо грошей в неї є багато!
Та храм сей і піддержка та
Перед Христом не много варті.
Не праведність, а срамота,
Над бідністю пекельні жарти…
Зостатись я не можу тут, –
Содом сей і Гоморру кину:
Поки не грянув Божий суд,
Вернусь на чесну Україну!
1897 р.

Загрузка...