Загрузка...
Культура

Мій Домотенко

1Вперше я побачив його кількадесят років тому, акурат після Чорнобиля. Він розповідав нам, другокласникам школи імені Малишка про злодіяння отамана Зеленого – «вбивці» і «бандита». Згідно з тодішньою офіційною позицією, а іншу озвучувати було зась, отаман зіпсував собі карму примусовими вправляннями у плаванні прийшлих з Подола комсомольців-«освободітєлєй».

Буквально за кілька років державна історична доктрина дала правий крен і затонула в омутах новонародженого патріотичного дискурсу. Отаман став місцевим Робін Гудом, а Юрій Корнійович одним з фундаторів новітніх націоналістичних міфів про нього.

Після цього я неодноразово бував в музеї, де намагався зрисувати з Домотенка деталі тих чи інших, цікавих мені краєзнавчих етюдів. Він дав нам з О. Хмельовським архівні матеріали (фото і рукописи) першотравенського поета Миколи Васильківського. Попри симулятивні намагання нам вдалося (а чи ні, пам’ять замовчує) видати збірку його наївних, але надзвичайно щирих у своїй пасторальності, вІршів.

Пізніше я кілька разів намагався з’ясувати походження т.зв. «козацького хреста», чиї залишки роками гнили під мурами Обухівської біблотеки. Версії, котрі мені згодовував вже немолодий преміум-краєзнавець Обухівщини різнилися, як очі у косоокої молодиці. Лише наприкінці своїх пошуків і його життєвого шляху я склав до купи вициганену інформацію і спромігся на бодай умоглядну мозаїку цієї детективної історії.

domotenko

Домотенко дуже  нервувався, коли я називав Зеленого комуністом. Себе ж він характеризував як «голого націоналіста». Прибулець з Черкащини, він як ніхто до нього (крім, можливо, незаслужено забутого Панченка) долучився до становлення і розвитку обухівського краєзнавства.

Одного разу я спитав у нього про ступінь володіння гончарним кругом. І одразу знітився, коли він промовисто подивився на свої відсутні пальці. Травма, котру він зазнав за невідомих мені обставин, втім, не заважала вправно, не побоюся епітету – професійно малювати і ліпити з глини.

Журналіст, історик, художник і гончар. Він зумів відтворити частину характерних для корінних обухівчан промислів, малярство і гончарство, зокрема. Він знав останніх обухівських цеховиків і краще за будь-кого з місцевих медитував на історичний перебіг у процесі перетворення села в селище, а по тому і місто.

IMG_20170322_103022

Після нього залишився музей, котрий, хто зна, чи переживе апетити чиновників з РДА. І більше десятка часто спірних в своїх інтерпретаціях, книжок – спадок, котрий важко недооцінити з огляду на з’їдений під час їх укладання пил архівний пил.

Він не залишив спадкоємців своєї справи, лише ідею, котра продовжує витати над Обухівською долиною у вигляді надломленого останніми роками життя і здоров’ям, Дедала.

Він був енциклопедичним втіленням закутої у статус київського передмістя і тим самим частково змарнованої обухівської історії.

Я сердився на нього, коли мусив сам бігати, узнавати чому “Краєвид” будує “свічки” на місці старого церковного кладовища. І не встиг зняти відео-ролик про життя обухівських євреїв, про котрих більше за нього  не знав ніхто.

Він не був моїм вчителем, але інтерес до історії міста, з  котрим мене пов’язує лише факт народження, вочевидь, прищепив.

В день, коли він відійшов, пав дощ. На другий, під час поховання – теж. Кажуть, це природа плаче за кращими з нас. За іншою версією, душа тужить за втраченим життям.

Так чи інакше, подібні до нього будуть. Рівні – навряд чи. 

Загрузка...
Tags: , , , , , , , , , , , , , , ,

Comments: