ГЕРМАНІВКА-МАТЯШІВКА / Культура

Краєзнавчо-археологічні дослідження зони історичного ареалу с. Германівка на Київщині

Автор: Квітницький М.В.

Краеведческо-археологические исследования зоны исторического ареала с. Германовка на Киевщине. Статья посвящена реконструкции основных этапов развития населенного пункта на основании письменных и археологических источников. Подчеркивается, что история средневековых Украинских земель касается не только общих политических нюансов, но и в первую очередь охватывает массу населенных пунктов и является отображением их истории. В качестве примера возможного использования данных письменных источников и археологических находок для реконструкций исторического развития средневековых земель приводится коллективная монография посвященная археологической карте Фастовского района.

 ***

В 2008 р. Постугнянською експедицією Інституту археології НАН України, були проведені науково-рятівні дослідження в с. Германівка Обухівського району Київської області. Необхідність рятівних розкопок була зумовлена планованим будівництвом громадянами України Волковою М.Л. і Кшановською Г.І. приватного будинку в межах багатошарової пам’ятки з фортифікаційними ознаками, що включає культурні шари доби бронзи – козацьких часів.

Пам’ятка розташована в центрі села на лівому березі р. Красна, з південно-західного боку пам’ятку обмежує вул. Михайлюка. Топографічно займає мисоподібний виступ утворений вигином русла р. Красної (Рис. 1).

1

Розмір ділянки з інтенсивним розповсюдженням підйомного матеріалу становить пляму розміром приблизно 400×200 м, витягнуто по осі південь-північ. З західного боку розташовані будівлі сільської комори, з південного центральна вулиця. За усним повідомленням колишнього голови села А.М. Шафаренка та зображеннями з фотографій місцевості кінця ХІХ ст., тут розташовувалися залишки цегляних мурів. Сліди їхньої наявності також були підтверджені археологічною розвідкою 2002 р. Крім цього в 2002 р. був зафіксований внутрішній вал висотою 2 м а в 2008 р. сліди валу та рову були виявлені в західній частині пам’ятки.

Культурний шар складений чорноземом потужністю 0,4-0,45 м. Материк – лесовидний суглинок жовтих відтінків та відклади річкового мулу сіро-коричневих відтінків (Рис. 2).

2

В ході робіт було вивчено 76 м2 площі, розкоп закладено на місці розмітки фундаменту планованого будинку в близько 50-ти м від сучасного берега р. Красна (Рис. 3).

3

Дослідження площі та об’єкту в розкопі №І дозволили зібрати колекцію матеріалів таких історико-культурних горизонтів, як середньодніпровська культура шнурової кераміки доби бронзи, Київської Русі ХІІ‑ХІІІ ст., литовсько-польського періоду XIV–XV ст., ХVІ–ХVІІІ ст. та ХІХ‑ХХ ст. Оскільки під час досліджень з’ясувалося, що розкоп фактично майже повністю накрив заглиблений об’єкт – конюшню 20-30-х рр. ХХ ст. то чіткої стратиграфії культурних горизонтів не простежено. В розрізі південно-східної бровки та, на близько, ⅔ площі розкопу фіксувалися потужні прошарки змішаного мулу.

Найдавніший етап заселення досліджуваної ділянки пов’язаний з середньодніпровською культурою шнурової кераміки. Було виявлено два дрібні орнаментовані відбитками мотузки фрагменти ліпної кераміки та вісім неорнаментованих стінок і денце ліпних посудин котрі можуть бути співвіднесені з добою бронзового віку. Глиняне тісто одних фрагментів добре відмучене, інших з додаванням жорстви, випал коричневих відтінків. З означеної культурою також пов’язана знахідка уламку обушка кам’яної шліфованої сокирки з просвердленим отвором. Закінчення обушку підпрямокутної форми 32,5×28мм. Діаметр отвору близько 19мм. Довжина уламку 51 мм. Крім цього з розкопу походить знахідка двох кременів зі слідами використання (Рис. 4/1-2).

4

Наступний період представлений дев’ятьма уламками глиняних гончарних посудин, що датуються давньоруським часом. Глиняне тісто цих фрагментів з помірною домішкою піску, випал різних відтінків. З них визначаючим є знахідка вінця зі слабо наміченим валиком по внутрішньому краю та денцем з отвором посередині, котрі можуть бути датовані ХІІ‑ХІІІ ст. (Рис. 5/1).

5

Презентабельну, і основну, частину колекції знахідок з розкопу І становить кераміка та індивідуальні знахідки литовсько-польського і козацького часу.

Так до знахідок другої половини XІV‑XV ст. відносяться уламки горщиків та глека з масивними грибовидними та підтрикутними слабо відігнутими вінцями. Один фрагмент по краю додатково прикрашений продовгуватими защипами. Глиняне тісто з додаванням піску, випал біло-жовтого та сіро-коричневого відтінків (Рис. 5/2).

Кераміка XVІ – першої половини XVІІ ст. представлена гончарними посудинами з масивними видовженими манжетовидними вінцями а також вінцями орнаментованими защипами і пружками з защипами по краю (Рис. 6).

6

Вінця посудин XVІІ – початку XVІІІ ст. оформлені вираженим та згладженим манжетом по краю. Частина фрагментів з внутрішнього боку оздоблена темно-зеленою та жовто-зеленою поливою (Рис. 7). Глиняне тісто горщиків XVІ–XVІІІ ст. зі значним додаванням піску, поверхня уламків на дотик шерехата і досить жорстка. Випал різних відтінків бурнато-білого, сірого димленого, червоного та коричневого кольорів.

7

Серед середньовічного посуду виділяється декілька груп; це кухлі, глеки, горщики, миски, тарелі, покришки, макітри та невеликі «мініатюрні» горщики. На окремих денцях гончарних посудин простежується технологічний прийом зрізування ниткою, що застосовувався під час зняття готового виробу з гончарного кола. За прийомами оздоблення посуд можна розбити на декілька груп. До однієї належать уламки горщиків та мисок прикрашених мальованим орнаментом червоною та коричневою фарбами (Рис. 8/1). Інша група представлена горщиками XVІІІ ст. прикрашених по плічку штампованим орнаментом (Рис. 8/2).

8

Частина стінок сіро та чорно задимленого посуду прикрашена композиціями з лощених ліній. Цікавою групою є розписні полив’яні миски, один фрагмент містив орнамент технікою графітто, що характерно для кримського та турецького посуду XІV–XVІІ ст. і очевидно свідчить про імпортне походження зразка (Рис. 9). З поміж іншого відзначимо значну колекцію ручок та знахідки уламків кахель.

Рис. 9.

Фрагменти кахель представляють декілька видів цих виробів: коробчасті XVII‑XVIII ст. зі штампованим рослинним і геометричним орнаментом, коробчаста з поливою XVII‑XVIII ст. та нішеподібна прорізна з поливою XV‑XVI ст. (Рис. 10).

Рис. 10.

Індивідуальні знахідки середньовічного та нового часу з площі розкопу досить різноманітні. До найраніших у часі належить залізний наконечник стріли та свинцевий монетний важок, котрі можуть бути датовані ХІV–ХVІІ ст. (Рис. 4/3; 11/1). Нумізматичні знахідки представлені полушкою «¼ копійки» 1720-х рр. Петра І, дєнгою «½ копійки» 1731 р. Анни Іоанівни та півкопійкою 1899 р. Миколи ІІ (Рис. 11/2-4). Дєнга 1731 р. викликає значний інтерес тим, що містить сліди перекарбування з копійки Петра І, по краю монети, з обох сторін, можна розібрати верхні краї літер легенд, що карбувалися на монетах згаданого імператора.

11

З розкопу також походять уламки люльок для паління і обточені стінки гончарних посудин XVІІ–XVІІІ ст. (Рис. 12/1-7). Щодо призначення обточених стінок гончарних посудин котрі мають круглу або наближену до симетричної форми, то можемо припускати їх використання в якості основи для матерчатих ґудзиків. Хоча варто зазначити, що існує думка про використання цих виробів в якості лічильних або гральних фішок. Цікавою також є знахідка склопастової бісерної намистини фіолетового кольору (Рис. 12/8).

12

До виробів з гутного скла відносяться денце чарки, стінка квадратної пляшки та уламки віконниць (Рис. 13).

13

При вивченні південно-східної та західної частини розкопу було з’ясовано, що розкопом накрита берегова частина русла р. Красної, що протікала тут певний відрізок часу, вірогідно в XVІІІ‑ХІХ ст. З прошарків мулу та розмитого лесовидного суглинку походили фрагменти ліпної та гончарної кераміки доби бронзи і XV‑XVIII ст.

Археологічні пам’ятки Германівки знайшли своє відображення ще наприкінці ХVІІІ ст. Так в описах Київського намісництва згадуються давньоруські оборонні вали:

…Из Полской области вьходят два вала: 2. К местечку Обухову и мимо оного до горы, состоящей понад рекою Стугною. Высота ему – два аршина. 3. От Германовского Пропуска так же до Стугны. Высота ему – сажен. 4. Да из сего вала идет вал до местечка Стаяк. Высота ему два аршина…” [Описание Киевской… 1989, с. 169, 171].

Л.І. Похилевич в “Сказаниях о населенных местностях…” в 1864 р. згадує городище і багато давніх могил з грудами людських кісток в них [Похилевич 2005, с. 57]. Городища біля сіл Красне та Германівка також відображені В.Б. Антоновичем в археологічній карті Київської губернії [Антонович 1898, с. 26, 27].

Перші наукові археологічні дослідження в околицях с. Германівки проводилися експедицією по вивченню “Змієвих валів” в 1979 р. під керівництвом М.П. Кучери. Ним було перевірено інформацію В.Б. Антоновича про існування двох городищ чотирикутної форми в 0,5 і 1,5 верстах від с. Красне І в напрямку с. Долина. В протилежному боці від с. Красне біля с. Гусачівки були обстежені невиразні укріплення невідомого часу, що на думку дослідника могли належати періоду вітчизняної війни. В Германівці, на північно-східній околиці, М.П. Кучера виявив укріплене валами та ескарпом городище з площадкою розміром 120×80 м. При шурфуванні культурно-інтерпретаційних знахідок виявлено не було, тому висловилося припущення, що означена пам’ятка відноситься до скіфського часу. Біля городища, на терасі правого берега р. Красна виявлено селище з небагаточисельними знахідками кераміки ХІ‑ХІІІ ст. і підгірцівської культури [Кучера 1979/24, с. 29, 30].

Наступним хто обстежував околиці села була експедиція київського педагогічного інституту ім. Горького (НПУ ім. Драгоманова) під керівництвом Н.М. Кравченко, О.В. Петраускаса та Р.Г. Шишкіна в 1985-86 рр. Ними було обстежено городище та виявлено фрагменти ліпної і гончарної кераміки, котру вони датували пізньосередньовічним часом. Крім цього експедицією, на північний-захід від села, було обстежено курган, який місцевими жителями називався Самусева чи Сулимова могила [Кравченко, Петраускас, Шишкін 1985-86/134, с. 17, 28].

Ґрунтовні розвідки в межах території села, у складі Канівської експедиції по розвідці правого берега Канівського водосховища, були проведені В.К. Козюбою в 1994 р. Автор детально обстежив та описав городище. Пам’ятка займає мис, орієнтований на північний-захід – південний-схід, висота мису 20‑25 м над рівнем заплави річки. Зі сходу до південного-заходу мис обмежений потужними ярами-балками, з північно-східного боку верхньою частиною ставка, розташованого в с. Красна Слобідка. Городище витягнуто овальної форми 115×60 м. На 3‑4 м нижче від рівня площадки знаходиться ескарп, що оточує городище з усіх боків. Після ретельного опису валів та інших конструктивних особливостей, В.К. Козюба відмітив, що на городищі (в ХІХ ст. – Авт.) проводилися земляні роботи під керівництвом місцевої поміщиці Л.І. Лушпи. Під час шурфування виявлено матеріали доби бронзи та ХІІ‑ХІІІ ст. Автор відзначив, що перший дослідник городища М.П. Кучера матеріалів тут не виявив і вважав, що городище можливо відноситься до скіфського часу, а Н.М. Кравченко, О.В. Петраускас та Р.Г. Шишкін в 1985-86 р. виявили неорнаментовані стінки гончарного посуду, що помилково були прийняті за пізньосередньовічні. Крім цього В.К. Козюба слушно зауважив, що нема ніяких підстав вважати це городище літописним Красном, як це робить Л.Е. Махновець. Згадувані у Антоновича городища в Германівській Слобідці та Германівці одна і таж пам’ятка, що знаходиться поміж селами.

Провівши розвідки по обох берегах р. Красної та оточуючих плато, ним було зафіксовано 11 пам’яток археології ‑ 3 поселення та 8 курганів. Було обстежено поселення на південно-східній околиці села по вул. Шевченка № 84‑130 в урочищі Лушпівщина. Пам’ятка займає виступ першої надзаплавної тераси утворений вигином правого берега р. Красна. Культурний шар містить знахідки скіфського часу V‑ІV ст. до н.е., періоду ранніх слов’ян VІІІ‑ІХ ст. та давньоруського ХІ‑ХІІ ст. Пункт під городами, площа зі знахідками складає близько 250×40 м.

Поселення ІІ знаходиться в південно-східній частині села, на береговій терасі, південніше через р. Красна, біля ферми в урочищі Замість. Зібрані матеріали ІІ тис. до н.е., площа пам’ятки 70×30 м.

Поселення ІІІ розташоване також в південно-східній частині села на краю плато високого правого берега р. Красна. В 200 м на південь від ферми, на площі 100×50 м зібрано кераміку ІІ тис. до н.е. та V‑ІV ст. до н.е. Пам’ятка під лісом в урочищі Замістянський чи Корбутовий ліс.

Також дослідником було оглянуто залишки двох гілок Змієвих валів і зазначено, що при огляді деяких берегових ділянок, зайнятих під городи (по вул. Леніна), на північний-схід та захід від ферми, на лівому березі річки було виявлено пізньосередньовічну кераміку [Петрашенко, Козюба, Таєвська 1994/17, с. 4-11].

В 1995 р. в межах Германівки працювала експедиція відділу охорони пам’яток історії, археології та мистецтва управління культури Київської облдержадміністрації. В ході розвідувальних робіт було обстежено вісім курганів виявлених експедицією НПУ ім. М. Драгоманова та розвідкою В.К. Козюби. Додатково було виявлено ще 5 курганів з яких три були досліджені.

Курган 1 розташований в 3‑3,1 км на ПдПдЗх від госпдвору села, у 0,75 км на захід від дороги Германівка – Сущани, висота 1,7 м, діаметр 40 м.

Курган 2 розташований в 1,8 км на ПдПдЗх від села в 0,1 км на захід від дороги Германівка – Сущани, висота 2 м, діаметр 50м. (розкопаний – Авт.).

Курган 3 розташований в 0,6 км на північний-захід від перехрестя доріг Обухів – Деремезна та М. Вільшанка – Германівка, висота 0,5 м, діаметр 35 м.

Курган 4 розташований в 2,2 км на південних-схід від госпдвору села та 0,6 км на схід від ґрунтової дороги Германівка – Мирівка, висота 1,5 м, діаметр 30 м.

Курганна група (№№ 5-7, 9) з 4-х курганів розташована ланцюжком у напрямі північ – південь в 300 м на північний-схід від села в урочищі Ревина Гора. Висота курганів до 1 м, діаметр 30 м. (два кургани розкопані – Авт.)

Курган 8 (Самусева, Сулимова могила). Розташований в 1,3 км на північний-захід від села, висота 1,5 м, діаметр 45‑50 м. (розкопаний – Авт.)

Курган 10 розташований в 0,5 км на південний-захід від північної околиці села та 250 м на південний-захід від дороги Вільшанка – Германівка, висота 0,7 м, діаметр 30 м.

Експедицією було розкопано 3 кургани, 2 зі складу курганної групи. Виявлено 8 поховань доби бронзи, з них 5 відносилися до ямної культури а 3 невизначені. Крім цього повторно обстежено і прошурфоване городище де виявлені матеріали ХІІ‑ХІІІ ст. [Солтис, Колосов, Стародуб, Сердюков 1995/88, с. 1-7].

В 2002 р. розвідки в околицях села проводив М.В. Квітницький. Ним було обстежено городище давньоруського часу, поселення в урочищі Лушпівщина, відкрито багатошарове поселення по вул. О. Ковальчук та обстежено залишки пізньосередньовічного “замчища” по вул. А. Михайлюка.

В ході обстеження городища зафіксовані ями – “розкопи” місцевих хлопчаків. При обстеженні цих ям та схилів городища виявлено свинцеву кулю, натруску для пороху – ХVІ–ХVІІІ ст., а також фрагмент бронзової посудини та бубонець ХІІ–ХІІІ ст. (Рис. 14/2).

14

При обстежені поселення ранньослов’янського часу в ур. “Лушпівщина”, відмічено, що пам’ятка під забудовою та огородами. Разом з незначними фрагментами керамічного матеріалу виявлено фрагмент бронзового браслету та бубонця VІІІ–ІХ ст., а також скроневу підвіску (Рис. 14/1).

Багатошарове поселення ранньослов’янського часу, ХІІ–ХІІІ ст. та ХVІ–ХVІІІ ст., відкрито на південно-західній околиці с. Германівка, по вул. Олени Ковальчук. Поселення розташовано на лівому березі р. Красна в районі садиби № 100. Площа складає близько 50×30 м. В обриві берегового розрізу розташовані залишки культурного шару та заповнення декількох об’єктів глибиною до 1,5 м від рівня сучасної поверхні. Зібрані фрагменти ліпного та гончарного посуду, уламок скляної чарки ХVІІ ст. (Рис. 14/3).

Перевіряючи розповідь місцевого мешканця, голови с/г підприємства в с. Германівка – Колотухи Олександра Михайловича, який проживає по вул. Михайлюка 26, про провалля з горщиками на їхньому обійсті, було виявлено залишки пам’ятки з фортифікаційними ознаками. Пам’ятка розташована в центрі села на лівому березі р. Красна, з південно-західного боку пам’ятку обмежує вул. Андрія Михайлюка. Топографічно займає мисоподібний виступ утворений вигином русла р. Красної. Розмір ділянки з інтенсивним розповсюдженням підйомного матеріалу становить пляму розміром приблизно 400×200 м, витягнуто по осі південь-північ. З західного боку розташовані будівлі сільської комори, з південного виступ підрізає дорога. За усним повідомленням колишнього голови села А.М. Шафаренка та зображеннями з фотографій місцевості кінця ХІХ ст., тут розташовувалися залишки цегляних мурів. З північного боку, по лінії схід-захід розташовані залишки валу висотою до 2 м та шириною до 3,5 м. При обстеженні площадки підвищення було зібрано матеріали ХV? – ХІХ ст., та декілька фрагментів кераміки вірогідно давньоруського часу. При шурфуванні в 50 м на північ від садиби 26 на вулиці Михайлюка, знайдено фрагменти кераміки середньовічного та більш пізнішого часу. Шар був досить сильно насичений дрібними та крупними уламками цегли неякісного випалу, що скоріше нагадувала добре випалену печину.

В 1999–2000 рр. місцевими хлопчаками під час “розкопок” в урочищі “Ревина Гора” виявлено фрагменти скляних браслетів, залізний наконечник стріли, пряслице з овруцького пірофіліту з прокресленим орнаментом (черты и резы ? – Авт.) ХІІ‑ХІІІ ст. та наконечник списа і шпору – ХVІ‑ХVІІІ ст. (Рис. 15). Також була виявлена кераміка черняхівської культури, ранньослов’янського часу, доби Київської Русі та пізнього середньовіччя. З с. Германівка, з поля поблизу тракторної бригади, походить кременева сокира Трипільської культури, та сокира середньодніпровської культури шнурової кераміки [Квітницький 2002/203, с. 20-23; 2006, с. 40; Овчинников, Квітницький 2004, Т.І., с. 623].

15

У результаті археологічного вивчення території та округи сучасного с. Германівки відомо 12 археологічних пам’яток – курганів, поселень, одне городище та одне “замчище”. В культурно-хронологічному плані археологічні пам’ятки представлені трипільською культурою, добою бронзи ІІІ‑ІІ тис. до н.е., ранньозалізним часом, періодом ранніх слов’ян, давньоруським часом кінця ХІ–ХІІІ ст., литовсько-польським часом XIV–XV ст. та козацькою добою XVI–XVIII ст.

Історико-краєзнавчі пошуки допомогли з’ясувати, що населений пункт має давню історію, котра знайшла своє відображення в численних письмових документах.

Згідно письмових джерел XVII ст., в середині XV ст. – на початку XVII ст. на території, яку займає сучасне село, існувало поселення з назвою Глевачі або Глеваки котре з поселеннями Лукавиця (Малий Обухів), Веприня (Великий Обухів) та Форошня (Старий Обухів ?) в XІV‑XV ст. належали до одного ключа відомого під назвою Юршин та Кухмистровщина. Перелічені пункти являлися так званими „Обуховщизними добрами”, що в період кінця XV – першої половини XVІІ ст. постійно були предметом шляхетських суперечок та судових справ [Книга… 1991, с. 124-162].

Історія виникнення та розвитку Германівки привернула увагу в середині ХІХ ст. Відомий український краєзнавець, асесор Київської духовної консисторії Лаврентій Похилевич в “Сказаниях о населенных местностях Киевской губернии” повідомляє, що в 1651 р. тут деякий час знаходився табір двох Польських армій коронного гетьмана Потоцького та литовського Радзівіла. В 1659 р. тут була скликана „чорна рада” Виговським, на якій гетьман повідомив про своє приєднання до поляків, проте при озвученні королівських привілеїв за малим не поплатився життям. В 1661 р. тут знаходилось орда кримського хана, котра чекала польське військо для переправи за Дніпро для війни з військами московського царя. На початку XVІІІ ст. Германівка вважалася частиною значного Василівського помістя, а в середині XVІІІ ст. стала центром „особого” староства Германівського. Тут знаходився замок де була резиденція Ян-Яцека Амор, грабя на Тарновє і Дзіковє Тарновського графа з Чобору. В другій половині XVІІІ ст. Германівським староством володів каштелян інфляндський Ян граф Мірра [Похилевич 2005, с. 57, 58].

151

Наступним, хто звернув увагу щодо історії населеного пункту був поляк за походженням український історик-археолог Едвард Руліковський. В написаних ним статтях по Германівці та Обухову до ІІІ і VІІ томів „Słownika geograficzniego” зазначається, що вперше місцевість, де знаходиться сучасна Германівка, згадується в XV ст. коли в 1430 та 1436 рр. її подарував великий князь литовський Свидригайло своєму прибічнику Станку Ганковичу Юрші з населеними пунктами – Лукавицею з городищем, Веприном, Хворошнею. Відносно пізнішого часу було зазначено, що ці маєтності разом з селами Перегонівкою, Деремезною, Красним та Глевачами чи Глеваками (Германівкою) в 1588 р. купив князь Костянтин Васильович Острозький, який згодом заснував ще й село Василів. Проте до робіт дослідника вкралися дві помилки; перша щодо дати купівлі котра відбулася в 1580 р а не 1588 р. а друга щодо заснування села. Е. Руліковський вважав, що заснування Глевач (Германівки) сталося тільки в 1591 р., коли цю місцевість «осаджав» воєвода київський князь Константин Острозький. Такі висновки історик зробив на основі свідчень возного, з випису Овруцького замку 1591 р. (Житомирщина – Авт.): ‑ «…Ото князю пан казав було діло з кількох розібраних халуп на кількадесятьох возах привіз і зрушив понад степу над річкою Красною. З тих кількох запривезених халуп на степу, постала теж вьоська (сільце – Авт.), під назвиськом Глевачі».

Однак Е. Руліковський не врахував, що всі свідчення і документи котрі він висвітлював торкаються справ по земельним суперечкам а кожна зацікавлена сторона давала свідчення вигідні для себе, що аж ніяк не робить об’єктивними використані ним історичні джерела. Надалі дослідник виклав складний перебіг повернення власності і судових відносин між Павлом Яновичем Монвидом Дорогостайським і Константином Васильовичем Острозьким та генеалогічну послідовність зміни власників Обухівщизни, куди входила і Германівка, до часів Андрія Фірлея з Дубровиці. Каштелян Белзький Андрій Фірлей з Дубровиці володів цими землями в 1630-х рр., тоді ж він почав упорядковувати свої дідичні володіння; був насипаний вал в цьому населеному пункті та поставлено невеликий замочок. Розбудова піднесла село до рівня містечка і тоді ж сталася зміна назви Глевач на Германівку.

В 1640 р. Германівка була знищена татарським набігом. В 1647 р. Германівські міщани судилися з якимось Дубровським з Нещерова за те, що останній, ще перед татарським набігом, пограбував міщан забравши у них, зі степу, стадо худоби. За часів Хмельниччини 1649 р. в Германівці існувала козацька сотня Білоцерківського полку на чолі з сотником Іваном Чернишенком [Rulikowski 1882, T. ІII, s. 63, 64]. В 1651 р. через Обухів на Германівку пройшли війська коронного гетьмана Яна Радзівіла [Rulikowski 1886, T. VII, s. 356-358]. А 13 вересня 1651 р. під містечком стали польські війська коронного гетьмана Миколая Потоцького для сполучення з литовськими військами. 17 вересня 1651 р. ці війська рушили до Білої Церкви де з Богданом Хмельницьким була підписана так звана білоцерківська угода. В 1653 р. в цій місцевості лютувала «морова зараза», котра значно зменшила кількість населення. А в 1656 р. київський полковник Антон Жданович звернувся до московського царя з проханням надати йому Германівку як «безлюдну пустку» (і отримав її – Авт.).

В 1659 р. тут відбулася чорна рада, скликана правобережним гетьманом Іваном Виговським. Під час оголошення пунктів гадяцької угоди, де зазначалося про федерацію з польською короною, учасники ради збунтувалися і «порубали на шматки» полковників Сулиму та Верещака. Через два роки, в 1661 р., біля містечка стояла орда Мехмет‑Гірея, котра чекала з’єднання з польським військом для переправи на лівий берег Дніпра. Е. Руліковський також зауважив, що коли після руїни: «…на кінець висохли калюжі крові і згасли відлуння пожарів. Українська шляхта, загнана, перед тим в різні береги, повернулася до своїх гнізд…». В кінці XVII ст. до Германівки повернулися колишні власники графи Тарновські, яким заново потрібно було відбудувати і заселити містечко. Деякий час Германівка знаходилася в утриманні якогось Рогуцького котрий не лише не відновив містечко але і заподіяв йому чималої шкоди, в числі якої було зриття земляних оборонних і фортечних валів, котрі були використані для виготовлення селітри. 1717 р. в містечку оселяються перші єврейські поселенці, а в 1761 р. місцева єврейська община разом з Кагарлицькою і общиною с. Василева входила до складу острозького кагалу.

В 1726 р. тут було збудовано уніатську церкву. В середині XVIIІ ст. це містечко переходить у власність до каштеляна інфлянського графа Яна Міри. Прикордонне, напружене і нестабільне положення цих земель змусило графа, через деякий час, звернутися до польського короля Станіслава Понятовського з проханням замінити йому містечко Германівку, села Слобідку (Германівську «Красну» ‑ Авт.), Вільшанку (Малу – Авт.) і Семенівку на тишівське староство, що і було задоволено королем. Германівка позначена, як державна власність, вже в переліку містечок Польської корони 1791 р. [Rulikowski 1882, T. III, s. 64-66]. А в 1796 р., після третього переділу Польщі, вона увійшла до складу Росії.

Ранній етап існування населених пунктів в XV ст., котрі згодом склали Обухівщизну, і які знайшли відображення в причинних листах середини XV ст. польського короля Казиміра до київського князя Олелька Володимировича (сина Володимира Ольгердовича – Авт.), на початку ХХ ст. стали предметом наукової дискусії між М.С. Грушевським та П.Г. Клепатським щодо ступеню самостійності в політиці Київських князів у Великому Князівстві Литовсько-Руському [Клепатский 1912, с. 72, 73; 2007, с. 89-91]. Крім історичної реконструкції розвитку Київської землі в Литовський період, аналізу та розгляду джерел П.Г. Клепатський також приділив увагу розгляду історії кожного населеного пункту Київщини, котрі згадувалися в письмових джерелах XІV–XV ст. По відношенню до Обухова та Германівки зазначалося наступне:

„…В 30 гг. XV ст. кн. Свидригайло пожаловал своему стороннику Станку Ганковичу Юрше, воеводе Киевскому, обширные пространства земли «в Киевском повете над речкою Лукавицею, Стугною и Бобрицею» с населенными местами: Лукавицей, Веприном, Хворощней и Глевахой (позже Германовка). По смерти Юрши, эти имения перешли к его сыну – Ивашку Юршичу, намеснику Владимирскому, у которого были отняты Олельком Владимировичем. Обиженный обратился с апелляцией к королю Казимиру, который при личном свидании с Киевским князем «очевисто» – предлагал ему возвратить конфискованные имения их законному владельцу. В нашествие Менгли-Гирея все четыре населенных пункта были опустошены…. Оставаясь за отсутствием у Юршичей мужского потомства, в роде Дорогостайских, эти селища перешли затем к Петру Олехновичу – литовскому кухмистру (1499 г.), от которого прозвались Кухмистровщиной. … в период непродолжительного владения Кухмистровщиной князем Острожским один подданный – Обух заселил селище Лукавицу и по его имени оно прозвано было впоследствии Обуховом.…” [Клепатский 1912, с. 360, 361].

Наприкінці ХХ ст. вивчення історії села привернуло увагу Обухівського дослідника старовини Ю.К. Домотенка. За результатами історико-краєзнавчих пошуків, в історичній довідці, складеній ним для районного адміністративного довідника, повідомляються основні, вищенаведені, факти щодо всіх етапів існування населеного пункту. Дослідником додано інформацію про те, що за описом Київського округу від 28 липня 1686 р. Германівка разом з селами Деремезною, Гусачівкою, Григорівкою, Козіївкою та Красненькою називалися «пустими місцями». Під тим же роком вказано, що Германівкою володів шляхтич Березовський. Цікавою є і інша, наведена в довіднику, інформація, зокрема – про розвиток населеного пункту з кінця XVIII по ХХ ст. [Домотенко, Попович 1996, с. 36, 37].

Поряд з наведеними даними, збереглася значна кількість письмових документів, які дають змогу наочно простежити загальний історичний розвиток «Обухівщизни», в тому числі і сучасної Германівки, від моменту першої згадки (в причинних листах Казиміра ІV Ягеллончика середини XV ст.) під назвою Глевачі, Лукавиця, Веприня та Форошня до початку визвольних змагань Богдана Хмельницького. Одними з них є дві справи із земельних суперечок, що розглядалися Київським підкоморським судом в 1600 та 1639 рр., а також декрети, постанови і рішення інших судових установ щодо врегулювання шляхетського землеволодіння та повернення селян-утікачів в XVІІ ст.

Першим варто розглянути документ під назвою „(С)права его милости пана Дорогоста(и)ского с паны Триполскими року 1600 мца июля два(д)цать четве(р)того дня” [Книга… 1991, с. 124-162]. Справа торкалася земельної межової суперечки власника Обухівської землі Павла Монвида Дорогостайського з власниками Трипільського замку та Трипільських земель Федором, Гапоном, Жданом та Федором молодшим Дідовичами Трипільськими, судове засідання вів підкоморчий суддя Щасний (Фелікс) Харленський* та коморник Семен Уруцький. Означене питання виникло ще в першій половині 90 рр. XVI ст. У 1599 р. згідно рішень Київського підкоморчого суду відбулося два розгляди по справі у варіанті „полюбовного розмежування”, однак вирішення зайшло у глухий кут. Зрештою за „декретом” вищої судової установи – Люблінського трибуналу Волинського воєводства 24 липня 1600 р. Київським підкоморчим судом був проведений останній розгляд. Позивачем по справі виступав Павло Монвид Дорогостайський. Згідно усталеної практики розгляду таких справ кожна зі сторін повинна була надати письмові документи, що підтверджували право на землі – предмет спору. Завдяки цьому в судових гродських книгах збереглися записані коморниками (помічниками суддів) назви цих документів з резюмованим змістом кожного з них. Інтерес викликають представлені Павлом Монвидом Дорогостайським документи, в яких вперше в XV ст. згадуються Обухівські землі з існуючими на них селами (в тому числі і Германівка), а саме:

- Причинний лист польського короля Казиміра IV з містечка Городні (сучасний райцентр Чернігівської області – Авт.) від 19 травня 1453 р. київському князю Олександру (Олельку) Володимировичу (сину Володимира Ольгердовича – Авт.), в якому король наказує повернути відібрану „отчизну” всі села пану Івашку Юршичу;

- Причинний лист-привілей короля Казиміра IV з міста Вільнюса від 22 вересня 1454 р. київському князю Олександру (Олельку) Володимировичу, в якому повторно зазначалося про повернення земель і сіл Івашку Юршичу та надавався підтверджувальний привілей Юршичу на села по річках Лукавиці, Стугні, Красній і Бобриці [Книга… 1991, с. 131].

З тієї ж судової справи отримуємо відомості, щодо існування Германівки до купівлі її Константином Острозьким. Інформативними є свідоцький лист околичної шляхти від 7 жовтня 1590 р., та уступчий лист київського воєводи князя Константина Острозького від 4 вересня 1598 р.:

…то селища на (и)ме Глеваки, Лукавица, Форошня, Веприня, Ю(р)ши(н), над речкою Стугною, Лукавицею, Кра(с)ною и Бобрицею межи Трипо(л)емъ, Белою Це(р)ко(в)ю а Киево(м), в зе(м)ли Киевъско(и) лежачые, вла(с)ные о(т)чы(з)ные небо(ж)чыка пна Яна Дорогоста(и)ского Кухмистровича, о(т)ца его м(л). пна Па(в)ла Дорогоста(и)ского, повода, и за живота о(т)ца его пна Яна Дорогоста(и)ского тые добра были пусты, то(л)ко ту(т) // оди(н) мужикъ мешкалъ Обухъ…” [Книга… 1991, с. 132].

„… и(ж) мае(т)ностъ тую дедичную его мл(с)ти пана Па(в)ла Дорогоста(и)ского, повода тепере(ш)него, которую былъ у бра(та) его м(л). пна Петра Дорогоста(и)ского купи(л), на (и)ме Глеваки, Форошню, Лукавицу и Веприню, названы(и) тепе(р) Малы(и) и Велики(и) Обуховъ…” [Книга… 1991, с. 134].

Більш змістовною щодо ранніх етапів історії Германівки та Обухова є „Апеляцыя межи его м(л)ю пно(м) бе(л)ски(м), поводо(м) ‹.›, а к(ж)ты и(х) м(л)ю Коре(ц)кими, позваными‹.›” [Книга… 1991, с. 235-289]. Ця справа від 18 травня 1639 р., торкалася земельної межової суперечки між власником Обухівських земель Белзьким каштеляном Андрієм Фірлеєм з Дубровиці та власниками с. Вільшанка і Вільшанських земель Самійла (Самоеля) та Єфросинії (Ефърузыны) Корецьких – дітей Волинського каштеляна князя Кароля Корецького. Суд вів підкоморій Київської землі Філон Воронич на Шумську. Перші слухання цього межового спору відбулися ще в 1636 р., надалі рішення декілька разів оскаржувалися учасниками процесу в інших інстанціях. Врешті вищою судовою установою – Люблінським трибуналом Волинського воєводства було постановлено про останній, апеляційний, розгляд справи Київським підкоморським судом. Позивачем по апеляції виступив Белзький каштелян Андрій Фірлей. Цікавим фактом виявилося, що розгляд межових претензій навіть нашкодив самим суддям Київського підкоморського суду: попередника судді Філона Воронича – коморника Миколая Тучаницкого Люблінським трибуналом за останній з винесених в 1639 р. вердиктів було оштрафовано на 100 польських гривен. З огляду на останнє, Філон Воронич спеціально наголосив на остаточному розгляді цієї справи підкресливши, що слухання будуть проводитися згідно засад статті „права посполитого” Конституції 1588 р., по яким кордони маєтків будуть визначатися за наявністю правових документів на землі або межових знаків та свідчень очевидців, при цьому відзначивши, що при наданні правових документів наявність знаків та свідків враховуватися не буде. Завдяки такій позиції ми отримали змогу проаналізувати документи, які надали сторони та отримати інформацію, щодо історії Вільшанки, Обухова та Германівки. З боку Корецьких надано письмові документи про те, що Вільшанка із землями до унії була надана їм великим князем Литовським Александром (1501-1509 рр.), а потім королем Сигізмундом І (Старим; 1509-1549 рр. – Авт.). Далі згадуються документи про посесію „Ольшанських добр” перед (Люблінською – Авт.) унією, потім – граничні листи князя Острозького з власниками Вільшанки про розподіл меж „добр Обуховъских и Олъшанъских” [Книга… 1991, с. 239]. Після довгого розгляду аргументів сторін на користь своїх претензій на спірні землі, аналізу доводів та візуального обстеження земель на місцевості, судом було прийняте рішення вислухати окремо кожну сторону з наданням документального підтвердження їхніх прав на означені маєтності; першими, за рішенням підкоморія, виступали представники позивача – власника Обухова Андрія Фірлея. Перелік документів, що були надані суду, як підтвердження прав на спірні землі власників Обухова, дозволяє простежити основні етапи розвитку цього населеного пункту та його округи в XV – на початку XVII ст. Загалом були представлені наступні документи:

- Раніше згаданий причинний лист польського короля Казиміра IV з містечка Городні від 19 травня 1453 р. київському князю Олельку Володимировичу, в якому король наказує повернути отчизну (спадщину) всі села пану Івашку Юршичу;

- Також уже наведений причинний лист-привілей короля Казиміра IV з міста Вільнюса від 22 вересня 1454 р. київському князю Олельку Володимировичу в якому повторно зазначалося, про повернення земель і сіл І. Юршичу;

- Причинний лист короля Казиміра IV Ягеллончика з містечка Троки [сучасний Тракай – Авт.] від 27 вересня 1482 р. київському воєводі Івану Ходкевичу; де король звертав увагу щодо скарги Івана Юрши на пограбування своїх маєтків печерським архімандритом;

- Причинний лист короля Сигізмунда І з Кракова від 8 вересня 1524 р. київському воєводі Немировичу із забороною брати податки та наказом повернути вже взяті стягнення з маєтків та підданих Юрши;

- Причинний лист короля Сигізмунда І від 21 грудня 1541 р. маршалку і воєводі Київського воєводства князю Андрію Михайловичу Коширському з резолюцією на скаргу Миколи Кухмистровича Олєхновича Дорогостайського із забороною відбирати їхні посесії, а саме Лукавичі (Лукавицю), Зорошничі (Форошню), Веприні (Веприню) та Глевачі (Глевакі [с. Германівка – Авт.]);

- Дільничий лист про справу від 14 червня 1550 р. про розділ між собою маєтностей панів Дорогостайських, в якій зазначено, що Яну Дорогостайському відійшли землі з „пустими” селами по річках Стугні, Лукавиці, Красній і Бобриці;

- Продажний лист від 16 грудня 1580 р. яким Петро Дорогостайський, опікун Обухівських маєтностей і дядько Павла (Яновича) Дорогостайського продав села Терники, Лукавицю, Обухів, Нещерів, Форощово і Вільшанку за 300 кіп грошей литовських Київському воєводі князю Костянтину Острозькому;

- Свідоцький лист околичної шляхти від 7 жовтня 1590 р. про те, що означені маєтності належать П. Дорогостайському [Книга… 1991, с. 281-283].

Крім цього, в цих та інших судових справах першої треті XVII ст. неодноразово згадується Германівський грунт і Германівські добра.

Після купівлі Обухівських земель князь Костянтин Острозький розширив та поновив вже згадані населені пункти разом з Германівкою за рахунок переселенців з інших територій; проте після повернення Павла Дорогостайського виявилося, що договір купівлі–продажу був незаконним. Уступчим листом від 23 жовтня 1598 р. воєвода, забравши назад свої гроші, повернув Обухівські землі законному власнику*, щоправда заливши собі села Вільшанку, Красне, Перегонівку, Деремезну та Василів.

З інших історичних документів, де згадуються Обухівські землі, зокрема Германівка, варті не меншої уваги „Źrόdła dziejowe. Polska XVI wieku” польського історика кінця ХІХ ст. Олександра Яблоновського. Дослідником була зібрана значна кількість архівних джерел з історії Польських, Молдавських, Білоруських, Українських та інших земель, які в період XVI–XVIІ ст. входили до складу Речі Посполитої. В переліку письмових джерел О. Яблоновський по відношенню до Германівки наводить наступні документи:

- Декрет від 21 травня 1618 р. про повернення селян збіглих з м. Трипілля Федора Васильовича Трипільського до с. Германівки, яка належала до добр м. Обухова, що були надані Єленою Дорогостайською у посесію [утримання – Авт.] Миколаю Тризні [Źrόdła dziejowe 1894, T. 21, s. 250.];

- Декрет від 17 липня 1624 р. про повернення селян збіглих з м. Трипілля Федора Трипільського до Обухівських добр с. Германівки Андрія Фірлея з Дубровиці [Źrόdła dziejowe 1894, T. 21, s. 331];

- Декрет від 12 червня 1618 р. відносно невиконання судового рішення по справі повернення підданих Яна Аксакія збіглих з села Уляники до володінь Миколая Тризни міста Германівки [Źrόdła dziejowe 1894, T. 21, s. 285].

- Постанова суду від 30 липня 1624 р. про позбавлення громадянських прав (Миколая Тризни – Авт.) в справі невиконання судового рішення по поверненню підданих Яна Аксакія збіглих з села Улянки до володінь Миколая Тризни міста Германівки [Źrόdła dziejowe 1894, T. 21, s. 347].

- Декрет від 23 вересня 1624 р. між Миколаєм Тризною та Андрієм Фірлеєм опікуном Єлени Дорогостайської по справі розгляду претензій Тризни на обухівські маєтності містечка Обухів, Германівку і інші пункти, через неповернення позики батька Дорогостайської. За рішенням суду Обухів та Германівка за борг були відібрані на користь Миколая Тризни [Źrόdła dziejowe 1894, T. 21, s. 652, 653].

Підводячи підсумок варто підкреслити, що роботи 2008 р. в с. Германівка по вул. Андрія Михайлюка проводилися в межах багатошарової пам’ятки пізньосередньовічного часу з фортифікаційними ознаками. Незважаючи на незначну площу досліджень, потрапляння розкопу в берегову лінію русла р. Красна XVІІІ‑ХІХ ст. та виявлення об’єкту 20-х‑30-х рр. ХХ ст. були отримані досить змістовні та важливі дані.

Значна колекція матеріалу ХІV–ХVІІІ ст., фортифікаційні ознаки самої пам’ятки у співставленні з письмовими джерелами по історії населеного пункту дозволяють впевнено ототожнювати означену пам’ятку з історичною частиною населеного пункту, а саме “селищем Глевачі” відомого з XV ст. Археологічні знахідки свідчать про існування життя на цій пам’ятці з другої половини ХІV ст. по сьогоднішній час, що чудово підтверджується блоком вищенаведених письмових джерел. Знахідки давньоруського часу вказують на існування життя на цій пам’ятці і в ХІІ‑ХІІІ ст. однак не дозволяють стверджувати про існування Германівки в цей період, оскільки для визначення цього потрібні широкомасштабні розкопки і виявлення сполучних ланок матеріальної культури від ХІІ до ХІV ст. Абсолютно справедливим є спостереження В.К. Козюби, щодо сумнівності ототожнення городища з давньоруським культурним горизонтом біля Германівки з літописним Красном. Адже для повного з’ясування місця і значення цієї фортифікаційної споруди а також довколишніх поселень з давньоруськими матеріалами в системі населених пунктів Київської Русі також необхідний не один польовий сезон. Безпідставним є твердження деяких місцевих краєзнавців, що це городище є попередником Германівки.

Важливість висвітлених матеріалів полягає в тому, що при археологічному вивчені середньовічних пам’яток зазвичай вирішуються загальні питання розвитку територій, матеріальної культури, планування поселень та розвитку домобудівництва. Незначний відсоток досліджень пов’язаний з крупними, загальновідомими населеними пунктами – містами та фортецями. А от відтворення історії невеликих містечок та сіл на основі археологічних і письмових джерел зазвичай залишаються поза увагою дослідників. Складна, сповнена протиріч, історія середньовічних Українських земель торкається не лише загальних політичних нюансів, вона в першу чергу захоплює безліч населених пунктів і є відображенням їхньої історії. Велика кількість письмових документів середньовічної епохи, що дійшли до нас дозволяють стверджувати, що це в рівній площині торкається як і Обухівщини так і Білоцерківщини та Фастівщини і багатьох інших земель.

Наостанок, як приклад підґрунтя можливості поєднання археологічних і письмових джерел при досліджені середньовічної історії населених пунктів Київщини варто навести колективну монографію присвячену археологічній карті Фастівського району [Готун, Лисенко, Петраускас, Шишкін 2002]. Поєднання письмових даних наведених в цій праці з можливими майбутніми розкопками середньовічних пам’яток можуть дати багато цікавих відповідей, щодо історії краю в часи середньовіччя.

ЛІТЕРАТУРА

Антонович В.Б. Археологическая карта Киевской губернии. – М. 1898.

Готун І.А., Лисенко С.Д., Петраускас О.В., Шишкін Р.Г. Археологічна карта Київщини. Фастівський Район. – Київ 2002. – 247 с.

Домотенко Ю.К., Попович В.С. Обухівщина 96 адміністративно-історичний довідник. ‑ Обухів 1996. – 85 с.

Квітницький М.В. Нові пам’ятки трипільської культури на Київщині // Охорона культурної спадщини Київської області. (Проблеми, матеріали, дослідження). – К., 2006.

Квітницький М.В. Звіт про археологічні розвідки Трипільської археологічної експедиції, обласного археологічного музею в Київській області в 2002 році. // НА ІА НАНУ. – Ф. експ. – № 2002/203.

Клепатский П.Г. Очерки по истории Киевской земли. Т.I. Литовский период. Одесса 1912. – 599 с. (Очерки по истории Киевской земли. – Т. І. Литовский период. – Біла Церква 2007.)

Книга Київського підкоморського суду (1584-1644) / Відп. ред. В.В.Німчук. Київ Наукова думка, 1991. – 344 с.

Кравченко Н.М., Петраускас О.В., Шишкин Р.Г. Отчёт об археологических разведках и раскопках в бассейне р. Стугны и р. Красной в 1985-86 гг. // НА ІА НАНУ Ф.е. № 1985-86/134.

Кучера М.П. Отчёт о работе экспедиции по исследованию змиевых валов в 1979 г. // НА ІА НАНУ Ф.е. № 1979/24.

Овчинников Е.В., Квітницький М.В. Реєстр пам’яток Трипільської культури. Київ та Київська область // Енциклопедія Трипільської цивілізації в 2-х томах. Київ 2004. Т. 1.

Описи Київського намісництва 70-80-х років XVIII ст.: Описово-статистичні джерела. – К.: Наукова думка, 1989.

Петрашенко В.О., Козюба В.К., Таєвська А.В. Звіт Канівської експедиції по розвідці правого берега Канівського водосховища та розкопки біля с. Григорівка Канівського району Черкаської області // НА ІА НАНУ Ф.е. № 1994/17.

Похилевич Л.И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии Біла Церква видавець Олександр Пшонківський. 2005. – 642 с.

Солтис О.Б., Колосов Ю.Г., Стародуб О.В., Сердюков В.В. Звіт про археологічні розвідки та розкопки біля с. Германівка Обухівського району Київської області у 1995 р. // НА ІА НАНУ Ф.е. № 1995/88.

Edward Rulikowski. Hermanόwka / Słownik geograficzny krόlestwa polskiego i innych krajόw słowiańskich. – Warszawa 1882. – T. III.

Edward Rulikowski. Obuchόw / Słownik geograficzny krόlestwa polskiego i innych krajόw słowiańskich. – Warszawa 1886. – T. VII. – S. 356-358.

Źrόdła dziejowe / Opisane przez A. Jablonovskiego. – Warszawa, 1894. – T. 21.

Скорочення:

ПБ‑РЗВ – Період бронзи – раннього залізного віку.

АВУ – Археологічні відкриття в Україні

АН УРСР – Академія Наук Української Радянської Соціалістичної Республіки

КГПИ им. А.М. Горького – Киевский государственный педагогический институт имени А.М. Горького

НА ІА НАНУ – Науковий архів Інституту археології Національної Академії Наук України

Ф. експ. – фонд експедиції

Т. – том

вв. – веков

ст. – століття / століть

м – метрів

м2 – метрів квадратних

см – сантиметрів

мм – міліметрів

* Додам, що Щасний Харленський – колишній Київський хорунжий, який у 1570 р. приймав участь в складанні інвентарю Київського замку.

* Згідно тогочасних правових відносин та на основі збірника законів XIV ст. – Статуту Великого Князівства Литовського „право посполите” розділ шостий „о опекунах” опікуни неповнолітніх спадкоємців не мали жодного права на продаж або якесь інше відчуження власності підопічних (Книга…с. 284-285) Якщо опікун продавав або іншим чином відчужував майно підопічного то при позові останнього відчуження визнавалося незаконним, при цьому скасовувалися і інші операції з майном (перепродаж), що міг провести новий власник. Згаданий документ, власне відобразив підсумок по аналогічній ситуації, результатом чого став виграш дрібнопомісного шляхтича Павла Монвида Дорогостайського, позбавленого свого майна опікуном, дядьком Петром Дорогостайським, у позові проти воєводи Київського, князя Костянтина Острозького.

Загрузка...
Tags: , , , , , , , , , , , , , , , ,