Культура / УКРАЇНКА - КОЗИН

Стара Українка це «…хата тієї бабці, була отам, де зараз господарський магазин…»

iz-istorii-goroda

Фото з ukrainka.org

Григір Тютюнник, Київський річпорт, заховані в болотистій поймі Стугни хутори. Яблука, риба, бабусі, бур’яни… В тексті зустрічається зноска на цікаву повоєнну традицію матеріальної підтримки односельчан. Два класика, живий і мертвий на могилі згадок про вже втрачену, глиняну, пасторальну Українку. Читайте про це в кавалку з нарису «Час у тобі»?  Володимира Яворівського.

***

Щойно я повернувся до Запоріжжя, відслуживши в армії. Дома мене застав лист від Григора Тютюнника: він прочитав рукопис моєї першої книжки; запропонував приїхати до Києва й зайти до нього в «Молодь». Рукопис вже кілька років лежав у видавництві, я втратив надію на будь-яку відповідь і раптом — вона надійшла від самого Григора Тютюнника, твори якого я полюбив з найпершої публікації, вирізані з газет та журналів новели якого носив у нагрудній кишені солдатської гімнастерки. Бог з нею, з тією моєю книжкою,— головне, зможу побачити Григора, відчути його особистість,

Наступного ж дня поїхав до Києва, до Тютюнника.

То були золоті дні мого життя. «Робота над рукописом буде короткою: нам потрібні лише ножиці. Ти перенасичуєш свою фразу поетичними образами. Будемо її розполовинювати, але залишків не викидай, вони тобі знадобляться. Не марнотрать». Замість важкої неоковирної назви «Ми — вертикальні до мертвих» він запропонував виділити в тексті фрази про яблука, які падали, відраховуючи час людського життя, і книжку назвати «А яблука падають».

Ми ходили з ним на подільський базар, де Григір одразу пожвавлювався, артистично торгувався з сільськими тітками, випитував, звідкіль вони. Київ ще був для нього загадковим, він не сприймав його велелюдного тлуму і тому шукав у ньому сільських «острівців», де почувався в своїй стихії. Здавалося, що ми йдемо з базару навмання, а втім, Григір не здивувався, коли ми вийшли до пристані. Катерок місцевого сполучення вже лаштувався відчалювати, коли ми вскочили на його палубу.

Була рання осінь. Натомлений катерок мав за день відміряти дніпровську воду від Києва до Трипілля й назад, і ми поїхали.

Про ту поїздку й нашу розмову треба писати окремо. Катер причалив в Українці, Григір запитав капітана, коли він повертатиметься до Києва, і ми зійшли на берег.

Якійсь бабусі ми донесли клумака з хлібом аж до самої хати, вона  почастувала нас яблуками, розповідала про своїх синів, які не повернулися з фронту, ремствувала, що їх зжене з цього місця якась будова, просила, щоби ми вступилися за неї, бо ж тут народилася, жила стільки літ і — на тобі, вимітайся, бабо, до Трипілля. А нащо їй те Трипілля, коли в неї є своє село Українка.

Село й справді було дуже славне. З кожної хати видно Дніпро. Його неквапливий плин, снування пароплавів і катерів. Від ріки йшли рибалки й самотнім жінкам кидали рибу прямо на подвір’я, в спориш,— ніхто цьому не дивувався.

Отак я побував в Українці, на рік раніше за Миколу Миколайовича, й село досі стоїть в мене перед очима. Ми звіряємо свою пам’ять: он там була пристань, отам, де тепер станція,— болото в очеретах, через які текла Стугна (тепер її русло відвели у бік Плютів, і молоді жителі Українки, мабуть, думають, що там вона текла одвіку).

Хата тієї бабці, либонь, була отам, де зараз господарський магазин і широка набережна, по якій гуляють мешканці нової Українки. Хотілося б стріти її зараз серед перехожих, у святковій хустині, з правнуком, який веде її за руку. Та де там, їй і тоді вже було за сімдесят…

Ми йдемо набережною, пролітає білою торпедою стрімкий корабель на підводних крилах, і море довго перегойдує хвилю, лунко плеще об бетонні плити берега.

Місто святкує День Перемоги. Більшість його мешканців знають одне одного. І не лише тому, що нова Українка — це люди, які займаються одним ділом, що їх об’єднує тут велетенська станція, яка дає мільйон вісімсот тисяч кіловат-годин у спільну енергосистему нашої держави, а й тому, що їй таки перейшло щось із старої Українки, з древнього села над Дніпром, в якому усі знали одне одного.

Місто має свою молоду пам’ять (його ровесникам нині лише п’ятнадцять), але й без пам’яті про ту давню, глиняну Українку воно було б позбавлене чогось дуже суттєвого

Tags: , , , , , , , ,

Comments: