Фото з ukrainka.org
Григір Тютюнник, Київський річпорт, заховані в болотистій поймі Стугни хутори. Яблука, риба, бабусі, бур’яни… В тексті зустрічається зноска на цікаву повоєнну традицію матеріальної підтримки односельчан. Два класика, живий і мертвий на могилі згадок про вже втрачену, глиняну, пасторальну Українку. Читайте про це в кавалку з нарису «Час у тобі»? Володимира Яворівського.
***
Щойно я повернувся до Запоріжжя, відслуживши в армії. Дома мене застав лист від Григора Тютюнника: він прочитав рукопис моєї першої книжки; запропонував приїхати до Києва й зайти до нього в «Молодь». Рукопис вже кілька років лежав у видавництві, я втратив надію на будь-яку відповідь і раптом — вона надійшла від самого Григора Тютюнника, твори якого я полюбив з найпершої публікації, вирізані з газет та журналів новели якого носив у нагрудній кишені солдатської гімнастерки. Бог з нею, з тією моєю книжкою,— головне, зможу побачити Григора, відчути його особистість,
Наступного ж дня поїхав до Києва, до Тютюнника.
То були золоті дні мого життя. «Робота над рукописом буде короткою: нам потрібні лише ножиці. Ти перенасичуєш свою фразу поетичними образами. Будемо її розполовинювати, але залишків не викидай, вони тобі знадобляться. Не марнотрать». Замість важкої неоковирної назви «Ми — вертикальні до мертвих» він запропонував виділити в тексті фрази про яблука, які падали, відраховуючи час людського життя, і книжку назвати «А яблука падають».
Ми ходили з ним на подільський базар, де Григір одразу пожвавлювався, артистично торгувався з сільськими тітками, випитував, звідкіль вони. Київ ще був для нього загадковим, він не сприймав його велелюдного тлуму і тому шукав у ньому сільських «острівців», де почувався в своїй стихії. Здавалося, що ми йдемо з базару навмання, а втім, Григір не здивувався, коли ми вийшли до пристані. Катерок місцевого сполучення вже лаштувався відчалювати, коли ми вскочили на його палубу.
- читайте також: Тайный город” м. Українка: куди зникли її хутори?
Була рання осінь. Натомлений катерок мав за день відміряти дніпровську воду від Києва до Трипілля й назад, і ми поїхали.
Про ту поїздку й нашу розмову треба писати окремо. Катер причалив в Українці, Григір запитав капітана, коли він повертатиметься до Києва, і ми зійшли на берег.
Якійсь бабусі ми донесли клумака з хлібом аж до самої хати, вона почастувала нас яблуками, розповідала про своїх синів, які не повернулися з фронту, ремствувала, що їх зжене з цього місця якась будова, просила, щоби ми вступилися за неї, бо ж тут народилася, жила стільки літ і — на тобі, вимітайся, бабо, до Трипілля. А нащо їй те Трипілля, коли в неї є своє село Українка.
Село й справді було дуже славне. З кожної хати видно Дніпро. Його неквапливий плин, снування пароплавів і катерів. Від ріки йшли рибалки й самотнім жінкам кидали рибу прямо на подвір'я, в спориш,— ніхто цьому не дивувався.
Отак я побував в Українці, на рік раніше за Миколу Миколайовича, й село досі стоїть в мене перед очима. Ми звіряємо свою пам'ять: он там була пристань, отам, де тепер станція,— болото в очеретах, через які текла Стугна (тепер її русло відвели у бік Плютів, і молоді жителі Українки, мабуть, думають, що там вона текла одвіку).
Хата тієї бабці, либонь, була отам, де зараз господарський магазин і широка набережна, по якій гуляють мешканці нової Українки. Хотілося б стріти її зараз серед перехожих, у святковій хустині, з правнуком, який веде її за руку. Та де там, їй і тоді вже було за сімдесят...
Ми йдемо набережною, пролітає білою торпедою стрімкий корабель на підводних крилах, і море довго перегойдує хвилю, лунко плеще об бетонні плити берега.
Місто святкує День Перемоги. Більшість його мешканців знають одне одного. І не лише тому, що нова Українка — це люди, які займаються одним ділом, що їх об'єднує тут велетенська станція, яка дає мільйон вісімсот тисяч кіловат-годин у спільну енергосистему нашої держави, а й тому, що їй таки перейшло щось із старої Українки, з древнього села над Дніпром, в якому усі знали одне одного.
Місто має свою молоду пам'ять (його ровесникам нині лише п'ятнадцять), але й без пам'яті про ту давню, глиняну Українку воно було б позбавлене чогось дуже суттєвого
