Загрузка...
Культура

Голодомор 1932-1933 років у Трипіллі: як це було

1111

Трипільці Нестор і Євдокія Хорі ховають свою донечку Мотю. У 1933 році у Несторової сестри Наталки вимерла вся сім’я: вона, її чоловік Єлисей і четверо дітей. Київська область. – Біла Церква: Білоцерківська книжкова фабрика, 2008. – С. 585.

На території села в 1930 році була створена перша сільськогосподарська артіль імені Г.І. Петровського. При цьому розкуркулили 15 сімей. Пізніше в Трипіллі було створено колгосп «Придніпровський». Під час Голодомору кількість дворів була –1028. В них проживало 5700 селян, з яких померло голодною смертю біля 1500 чол. Опитуванням встановлені імена 134 осіб.

На даний час відоме одне поховання жертв Голодомору, яке знаходиться на сільському кладовищі. Там встановлено меморіал жертвам Голодомору, який складається з хреста і мармурової плити, на якій напис: «І сонце світило, і зорі горіли, та серце завмерло і душі зітліли».

***

1932 ознаменувався гарним врожаєм в Трипіллі. Земля була щедра і селяни раділи її дарам. Та вже взимку «червона мітла» вимела все що їй потрапляло на очі. У селян, особливо в тих, які не хотіли йти у ярмо колгоспу, більшовики ходили по хатам та відібрали все до останнього. Із заможного села ввезли не тільки колгоспний врожай, а й те що було у господах.

Про це йдеться в уривку із книги К.Буренко «Трипілля в течії віків», передає Виконавчий Комітет Трипільської сільської ради.

 – Вже наприкінці 1932 люди почали мерти від голоду. Не зважаючи на те що близькість Дніпра трохи згладило наслідки Голодомору в Трипіллі, тим не менше 1932-1933 роки забрали півтори тисячі жителів. Серед них багато дітей. Краєзнавці нарахували 23 сім’ї, що вимерли до останньої душі. Непоодинокими булі випадки людоїдства, – йдеться в тексті.

Згідно з ним, старожили так пригадують ті страшні роки:

 – Моя прабабуся Галина Павлівна Носар розповідала, що її родину голод застав у тяжкому становищі. Її батька Павла Яковича Носара забрали за приналежність до родини Зеленого. Старша сестра Параска і сестра Марія, брат Костя і Михайло були в Києві, ледве зводячи кінці з кінцями, щоб вижити. Мати була хвора, ледве ходила. А вона і брат Іван, які були майже однолітками (їй п’ять з половиною, а йому сім) мали вигляд живих скелетів, а руки, ноги, обличчя були розпухлі від голоду. У хаті не було і крихти хліба. Прабабуся зовсім знесилилася, лежала на печі і помирала, а мати шила їй із старої спідниці платтячко на смерть. Вона вже не просила їсти. Іван плакав. До хати увійшла сусідка Шкельнічка і занесла велику чашку молока (бо в них була корова) і маленький шматочок хліба. Іван кинувся до їжі. Мати відклала шитво і розділила їжу на двох: на себе і на брата. Іван заплакав ще голосніше і попросив: «Мамо, давай дамо Галі хліба» і простяг матері свій шматочок. Мати поклала малесенький шматочок їй до рота, вона ковтнула, піднесла їй молока, розповів  Павло Кравченко про Носар Галина Павлівна (1927 р. н., уродженка с. Трипілля).

За його словами, наступного дня з Києва приїхала сестра Параска, привезла трохи хліба, муки і гречаної крупи – так вони й вижили. На кутку допомагали сусіди один одному як могли. Тільки в сім’ї Тимошків померли батько, мати і двоє із п’яти дітей.

 – Люди, зневірені, вбиті бідою, знесилені від голоду, все-таки вірили, що вони виживуть і краще життя настане. Голодомор 1932-1933 років був найбільшою трагедією нашого народу. Сталін та його прибічники хотіли знищити цвіт нашої української нації, зламати нашу волю. Але це їм не вдалося. Народ вижив. Ми завжди будемо пам’ятати про цей страшний голокост. І оповідь своєї прабабусі Галі я буду розповідати своїм дітям, онукам, щоб таке лихо більше ніколи не повторилося, – відзначив він.

Схожою є історія Солошенка Михайла Яковича (1923 р. н., корінний житель с. Трипілля).

 – Мені було 10 років. Пам’ятаю все добре тому, що був досить дорослий. Нас у сім’ї дітей було троє: я, моя сестра Оля, брат Володимир. Ми лежали на печі, коли до хати зайшли місцеві активісти, я їх часто бачив. Це був сусід дядько Савка, Шура Хомівна, ще якийсь дядько з рушницею. Вони почали шукати хліб, але в хаті хліба зовсім не було, тому що декілька днів тому «красна мітла» вигребла все їстівне. Але матері вдалося приховати один горщик жита, який стояв на полиці з іншими горщиками. Дядько з гвинтівкою почав колупати припічок, а потім поскидав нас з печі, шукаючи золото і хліб. Думав, що ми поховали, але він нічого не знайшов. А тим часом дядько Савка знайшов той святий для нас горщик, в якому було майже кілограмів зо три жита. Я сказав: «Дядьку Савко, не забирайте, бо ми ж помремо!». А він у відповідь: «Не здохнеш!». І так вони, оголивши хату від останніх харчів, пішли з двору,- розповів він.

Батько працював у колгоспі, забравши туди наших коней: Сірка і Каштана та два вози з плугом. Коли він прийшов додому, мати йому розповіла про те, що відбувалося, що поколупали піч, мати до того часу вже помазала її. Тато підійшов до печі і сказав мені, так як я був найстарший: «Міша, пішли». Я зліз з печі, одягнувся, і ми пішли з батьком до того будинку, де збиралися ті місцеві активісти після денної праці. Будинок був на високому фундаменті, і батько не міг заглянути у вікно. Тоді він підсадив мене до вікна, і я побачив, що всі ходили голі, було багато ласощів на столі і декілька графинів з горілкою. Коли я розказав це батькові, він сказав: «Зрозуміло, чим вони займаються після дня грабування».

Нашому коню в колгоспі поламали ноги, його зарізали. Батько приніс додому голову з нього. Мама відразу ж її у великий чавун і в піч. Зварила її, і вже мали її їсти. Але до нас знову завітала «красна мітла», і та тітка Шура заглянула у піч, а там зварене м’ясо. Тоді вона взяла той чавун, винесла надвір і вивернула все на землю. Коли вони пішли, мама зібрала те виваляне в землі м’ясо у чавун, помила, залила водою і знову протушила в печі. Після того ми днів три ходили ситими. Та й батько на роботі у кишені понабирає жита чи вівса. Також ходили з татом ловити рибу, сушили її, товкли в ступі на дрібні шматочки і варили з неї рибний суп. Та так і перебивалися.

Іще у наших сусідів померло четверо дітей. А інша сусідка – вдова, поховала своїх двох синів. Люди самі йшли на кладовище, щоб померти. Вони приходили до братської могили і там просто засинали на віки. На нашому трипільському кладовищі було дві братських могили розмірами 2×4 м (вгору від Чигиринів, справа). Одна для дорослих, а друга – для дітей. Кількість мертвих дітей набагато перевищувала кількість померлих дорослих. І яма з дітьми набагато швидше заповнилась, ніж яма з дорослими. Потім ці мертві тіла, які зложені у братських могилах, попригортали землею, і то не товстим шаром. Інколи траплялося так, що собаки, які ще залишилися живими, розривали ями аж до трупів.

Хочу розповісти про один випадок, який стався зі мною уже навесні 1933-го. Одного разу мій батько послав мене на Киселівку до дядька Борща – його звали Миколою, він був добрим знайомим мого татка. Я пішов до нього, щоб узяти струганок. Коли я йшов понад річкою між дерезою, то побачив, що на мене біжить якийсь дядько з собакою. Я дуже перелякався і побіг додому. Розповів своєму батькові, і він зрозумів, що то був Северин. Цей Северин був людоїдом. Я зрозумів, що він хотів мене з’їсти. До цього випадку мені не вірилось, що існують люди, які їдять людей, але після цього я зрозумів, що це дійсно так, і став дуже обережним.

Тяжкий голодомор ми пережили, вся моя сім’я залишилася живою. Пам’ятаю, що навесні 1933 р., коли піднялась молода трава і бур’ян, по долині річки Бобриця і на Халеп’янській горі люди знаходили трупи померлих людей, які пролежали тут цілу зиму і вже почали розкладатися. Це були люди з віддалених від Дніпра сіл. У тяжку голодну зиму вони добиралися до халеп’янської пристані, щоб поїхати до Києва в надії врятуватися від голоду. Люди, які жили близько того місця, позакопували трупи нещасних людей прямо там, на місці, де вони лежали. Так що біля містка через річку Бобрицю досі лежать кістки померлих від голоду людей».

Терпило Галина Павлівна(1940 р. н., корінна жителька с. Трипілля) не застала Великого Голоду.

 - Про голод мені розповідала моя бабуся. Пригадувала такий випадок, що її батько замурував мішок зерна у підпіччя, ховаючи його від «червоної мітли», яка нишпорила по селу. Коли активісти знову прийшли до них у хату, щоб перевірити, чи не сховали вони зерна, один з активістів взяв кочергу і засунув її у підпіччя. Його здивувало те, що підпіччя стало менше за піч. Вони розбили замуроване і дістали мішок з зерном. Забравши цей мішок, вони прирекли сім’ю на голодну смерть. На той час люди помирали в хатах, прямо на дорогах, а ті, в кого ще були сили, збирали мертвих і відтягували їх на кладовище і скидали їх у велику яму. Люди божеволіли з голоду. їли все, що попадеться: бур’ян, квіти, коріння рослин, навіть тварин. У селі не було ні котів, ні собак. У людей пухли ноги, животи, набирались водою і тріскались. У мого діда померло троє синів, дружина, останнім від голоду помер він сам. Залишився в живих один син, якому було 17 років», – записав з її слів Антон Терпило.

Загрузка...

Comments: