Культура / ТРИПІЛЛЯ - ВИТАЧІВ

Трипілля: від декомунізації до вандалізму один крок

1Це було надцять років тому, але, я до цих пір пам’ятаю лекцію Юрія Домотенка, котрий як завжди натхненно розповідав нам, учням другого класу школи імені Малишка про бандитів Зеленого. Останні, в силу свого апріорі відпочаткового статусу з очевидним задоволенням знущалися на бідолашними подільськими комсомольцями за старим українським звичаєм   – кидали у воду. Випливе, значить не відьма (в даному випадку не більшовик). Кажуть, що зі всієї сотні Міші Ратманського вижили лише шестеро. В 1924 році їм встановили обеліск. Під час окупації його знищили нацисти. В 1956 на тому ж місці  встановлений новий 26-метровий обеліск з червоного граніту з п’ятикутною зіркою у вінку. В 2017 році над ним поглумилася місцева виконавча влада, за безпосередньої участі голови Трипільської сільради, колись товариша, а зараз пана Анатолія Дегтяра. Про це свідчать пафосні світлини з його акаунту на FB. Як і більшість без’язиких чиновників він не спромігся бодай підписом прокоментувати зміну вищезазначеної зірки на тризуб, а ми, якщо чесно, трохи гидуємо апеляцією до позиції вандала. 

Ми не фанати і тим більше не ідеологічні спадкоємці Міші Ратманського і його, коли “визвольного” (радянська), коли “карального” (сучасна термінологія) загону. Ми не впевнені, що:

1. Хтось має право вносити подібні корективи в пам’ятки історії, незалежно від ідеологічного наповнення самої стели, оскільки йдеться не про пам’ять комсомольців, а нашу історію;

2. Пан Дегтяр і ко не марширували під стелою комсомольцям у статусі жовтенят, піонерів і комсомольців, кожного свята і погожої днини. Швидка дефрагментація накопичувача з інформацією про власне дитинство наводить на асоціацію з “фарбованим”, точніше, “перефарбованим” лисом. Приблизно так само переходять на бік “ЛДНР” голови сільрад на Донбасі, щоб пізніше, коли зміниться кон’юнктура, повернутися назад;

3. Ми не впевнені в тому, що дана стела підпала під закон про декомунізацію. В таких випадках або зносять, або не чіпають. Почепити на місці пам’ятного знаку тим, хто боровся проти носіїв тризуба саме тризуб, верх блюзнірства? чи дебілізму? (допишіть самі).

Що відбулося? Угадати відповідь на це дзенівське питання ми попросили у фахівця з радянської спадщини, художника Стаса Силантьєва та історика  Сергія Гіріка.

11933465_806387946148173_4017845980642860311_n- Намагаюсь ніколи не коментувати дії, зумовлені низьким рівнем політичної культури, а надто якщо мова заходить про витіснення одніє ідеології іншою. Коли прецедент з приставкою “унікальний” трансформується в інцидент з додатком “повсякденний” – про художню складову тієї чи іншої акції говорити не доводиться. Я завжди вагаюся стосовно дефініційної природи таких понять як “художній жест” чи “художній акт”. Стосовно “трипільської історії” з її вторинним декомунізаційним пафосом, яка у повній мірі рівнозначна “хіпстерському консьюмеризму” політичних акцій сучасної художниці Марії Куликовської або ж “загостреному відчуттю соціальної несправедливості” кризових робіт художника Миколи Рідного – все це не більше ніж гра, на поприщі відвоювання свого електорального поля. У першому випадку – заміна радянської символіки символікою українською – звичайне державне замовлення у формі вульгарного жертвопринесення пам’ятників історії та культури на алтар невігластва директорів інституту національної пам’яті. У випадку Куликовської і Рідного – таке ж державне замовлення, але породжене не попитом, а пропозицією. Це означає, що рівень радикальності любого непопулярного рішення пересічного чиновника-невігласа буде рівнопропорційним кількості спекулятивно відрефлексованих і буквалізованих до крайнощів висловлювань українських художників, номінально перебуваючих в опозиції до сучасної дійсності, – впевнений Силантьєв.

 Разом з тим, на думку історика Сергія Гіріка “загибель комсомольців, що потрапили в оточення загону отамана Зеленого у Трипіллі, була одним із центральних елементів конструювання пам’яті про встановлення радянської влади в Україні”.

13876534_10207938986025961_3510219598371249225_n- У публіцистиці й літературі набув поширення термін «трипільська трагедія» на позначення цієї події. За кілька років до символічного маркування місця події (перший обеліск на честь загиблих комсомольців було встановлено аж перед війною, 1938 року), у 1933-1934 роках Борис Корнілов написав поему, присвячену цим подіям. Літератор колоритно змалював події, що відбувалися у Трипіллі, зачепивши й тему підтримки отамана Зеленого місцевим населенням («… Озверелое вышло Триполье, / – старики, и старухи, и дети: / Ура!…») і продовжив її не менш міфологізованим описом вбивства Зеленого, яка відбулася за кілька місяців. Цікаво, що він обігрує вбивство Зеленого його ад’ютантами (насправді він помер від поранення, отриманого в сутичці з денікінцями), але така гра з відображенням подій цілком можлива в художньому творі. Заміна символіки на обеліску – дуже цікавий хід. З одного боку, вона начебто цілком відповідає загальному «декомунізаційному» тренду, з іншого – це «переосмислення» монумента в ключі відповідності державній політиці пам’яті виглядає анекдотично. Тут ми бачим радше поєднання двох тенденцій: бажання місцевої влади показати свою лояльність центру й одночасна демонстрація громаді села небажання демонтувати один із найвідоміших пам’ятників. Враховуючи те, що червона зірка без додаткових елементів, знята з верхівки обеліска, не належить до перерахованих у законі №2558 «комуністичних символів», її заміна на тризуб є своєрідною грою на випередження. Незрозумілим поки що лишається те, чи буде (і як буде) «переосмислено» монумент далі. Чи буде замінено пам’ятну таблицю на ньому? Чи її буде просто демонтовано? Доволі цікавим є те, що під час виготовлення тризубу було використано не його «канонічний» варіант (тобто той, що використано у державному гербі), а видозмінену версію з видовженим центральним «зубом» і зміненою формою його основи (ту, що використовується на одному з варіантів шеврону батальйону «Азов»), – прокоментував експерт.

Загрузка...