Від Ельби до Дніпра: остання халепа генерала

17/09/2017

image30 липня німецька військова розвідка ввійшла в Обухів з боку Копачева. Тієї ж середи передові частини німців зайняли ще 4 села й 3 хутори. Але вже 31 липня німці були контратаковані на лінії Жуківці-Щербанівка-Долина. Ворог відступив. Зав’язалася виснажлива тритижнева битва на Трипільському плацдармі. Три тижні жорстоких боїв – удень і вночі.

Про це йдеться у методичці К.І. Буренко "Патріотичне виховання в закладі освіти на основі музейної справи. Мій рідний край, моя земля Трипілля: програма національно-патріотичного виховання учнів 5-11 класів".

Згідно з його версією подій 1 серпня німецькі розвідзагони 132-ої моторизованої дивізії генерала Клейста з’явилися на околицях Трипілля. 1-2 серпня 1-й батальйон капітана Домнікова 27-го стрілецького полку вступив у бій із передовими підрозділами німецьких розвідувальних загонів. У ніч на 2 серпня, після масової артилерійської та авіаційної підготовки, гітлерівці почали фронтальний наступ на село й заволоділи його околицями.

 - 3 серпня для підтримки 1-го батальйону був направлений 2-й, а 4 серпня – 3-й батальйон. У районі лікарні села Трипілля тримав оборону 1-й батальйон капітана Домнікова. Атака ворога й цього разу була відбита. Протягом 1-4 серпня бійцями було взято в полон 12 фашистських солдат, захоплено трофеї: 27 гвинтівок, 5 ручних кулеметів, 6 автоматів, 47 гранат. 4 серпня 27-й полк, підтримуваний артвогнем Дніпровської флотилії, захопив Жуківці, - розповів він.

За його словами під час цих, одних із першиш штурмів майбутнього трипільського плацдарму 300 ворожих солдат знайшли смерть на Трипільській землі.

 - У бою було підбито сім німецьких танків. 8-го серпня в районі трипільської лікарні командир 1-го батальйону капітан Домніков підняв бійців у рукопашний бій. Після двогодинної сутички 44-й німецький розвіддивізіон був повністю розгромлений. Тільки солдат Ісаков знищив у цій сутичці 15 солдатів ворога. 19-го серпня полк знову відновив контратакувальні дії на всій лінії оборони, у запеклих поєдинках було знищено півтисячі німців. Полк також поніс великі втрати. Зразки мужності й винахідливості в боях з ворогом показали солдати Кицько і Батяєв, старший сержант Зубоі, командир роти саперного взводу старшина Таран Григорій, кулеметник Лавросі Кордазадзе, сержант Джумаєв, молодший лейтенант Сидоров,  - відзначив краєзнавець.

Мешканка Трипілля Некряч Галина Григорівна розповіла, що в далекому 41-му знала молодшого лейтенанта Сидорова. Його взвод тримав оборону недалеко від їхньої хати, де вони жили. Сидоров командував взводом у батальйоні Домнікова. Сам він сирота, виріс у дитячому будинку. Сміливий і мужній офіцер, високий білявий красень, безстрашний у бою. Його взвод без підмоги тримав оборону в районі нашої школи та сучасного пляжу. Дорогою до штабу молодшому лейтенанту осколком міни знесло голову. Там його й похоронили, а після війни його перепоховали у братській могилі. Коли він загинув, йому було років 20-22.

Про жорстокість тих боїв говорять рядки невідправленого листа, якого захисники Трипілля знайшли у вбитого німця: "Якщо існує пекло, то ми вже в ньому були…".

Відчувалося, що німці виснажилися. Начальник генштабу сухопутних військ генерал Гальдер у своєму щоденнику записав у ті дні: "10 серпня 1941-го року. На стику між військами Клейста і Швендлера противник 70 прорвався до Богуслава. Слід звернути увагу на його відчайдушну сміливість. Одна танкова, дві кавалерійські, три стрілецькі дивізії відомої 26-ї російської армії біля Трипілля перейшли в контрнаступ, одночасно значно посиливши опір військам 29-го і 55-го армійських корпусів, які увірвалися в Київський укріпрайон… у зв’язку з цим командування груп армії "Південь" 10 серпня 1941 року віддало наказ про тимчасове припинення наступу на Київ і перехід до оборони 6-ї армії на лінії Трипілля, Київ, Коростень…".

Та сама 6-та армія, яка пізніше знайде свою загибель під Сталінградом, на Трипільському плацдармі змушена була перейти до оборони. 11 серпня 1941 року частини 27-го стрілецького полку після кровопролитних боїв зайняли північну околицю села Жуківці. Два тижні (3-17 серпня) наполегливої битви на Трипільському плацдармі не принесли гітлерівцям відчутного успіху.

За спогадами міських жителів, вибухи бомб і снарядів не вщухали ні вдень, ні вночі. Ті, хто залишилися пораненими, були змучені голодом і безсиллям, стояли до останнього патрона. Але сили були нерівні. Фашисти регулярно отримували підкріплення людьми й боєприпасами із тилу. У небі панували аси Герінга. На землі та в повітрі радянські солдати й офіцери показували приклад героїзму.

Жителі Обухова, що пережили ворожу окупацію, добре пам’ятають нерівний повітряний бій над їхніми будинками. Червонозоряний винищувач героїчно бився і був підбитий. Вистрибнувши на парашуті з охопленої полум’ям бойової машини пілот Бориса Буканов загинув. Його поховали в Обухові. На честь безстрашного героя після війни названа одна із вулиць у центрі міста.

Жорстокі безперервні бої на лівому фланзі київської оборони давали загарбникам надію на швидше просування. Ряди захисників Трипільського "п’ятачка" невмолимо ріділи, підкріплення не надходило. Закінчувались боєприпаси. Постачання з тилу утруднювали безперервні артобстріли та бомбардування. Дніпро манив фашистів своїм лівим берегом: до річки було рукою подати, але зломити супротив радянських бійців усе ніяк не вдавалось. І лише 17 серпня, у неділю, німцям ціною великих втрат вдалося взяти гірське село Витачів.

Окупанти вийшли до Дніпра. Однак Витачів – на правому березі річки, а правобережжя Дніпра, починаючи від Трипілля й південніше, вниз за течією – суцільні круті берегові кручі. Про переправу військ на лівий берег в районі Витачева не могло бути й мови. Фашистам була вкрай необхідна ділянка між Козином і Трипіллям. І тільки наступного дня, у понеділок, 18 серпня, підтягнувши резерви, німці таки ввійшли до Козина і Халеп’я, оточивши останніх оборонців Трипільського плацдарму із флангів.

Попереду – атакуючий ворог, за спиною – Дніпро. Пастка! Підкріплення не має, наказу про відхід на плавзасобах – теж. До речі, саме 18 серпня німці вперше протягом місяця відійшли від звичаю: у понеділок активних боїв не вести. Відтак ні 28 липня, ні 4 серпня жодного населеного пункту в районі фашисти не взяли – зализували рани. А от 18 не інакше, як гаркнули з Берліну. 71 Але й під час чисельної переваги німців біля Трипілля наша армія ще шість діб героїчно тримала оборону. А Трипільський "п’ятачок" героїчно оборонявся. Уцілілий малочисельний особовий склад його захисників не збирався вивішувати білий прапор.

Атаки фашистів продовжувались на цьому "п’ятачку" вдень і вночі. 23 серпня відбулася остання сутичка з ворогом у районі лікарні, після якої знекровлений батальйон Домнікова ввійшов до правобережних круч. Командна висота – легендарна Дівич-гора, що виступає на околиці Трипілля до самого Дніпра. Із неї в ясну погоду добре видно південні квартали Києва. На Дівич-горі зайняв останню позицію взвод Нікуліна. Німецькі бронемашини підійшли з Кисилівки до Дівич-гори і розстріляли взвод, живих залишилося троє: сержант Джумаєв, рядові Юлдашев і Кулієв – сини далекої Сунжанії. Джумаєв поніс пораненого Юлдашева до Дніпра, Ахмет Кулієв залишився їх прикривати. Вистріливши останню кулеметну стрічку, кинувся доганяти товаришів, але … спіткнувся й долілиць упав на Трипільську землю.

Старожили села пам’ятають випадок, що солдатська вдова Катерина Григорівна Колесник рятувала наших солдатів, які залишилися прикривати відступаючих бійців Червоної Армії в районі Дівич-гори. Ті, хто залишився прикривати товаришів, останніми кинулися в води Дніпра, щоб переплисти його, але серед них були поранені, які почали тонути. Та ще й фашисти стріляли в них. Катерина Григорівна відв’язала човен і кинулась їх рятувати. Люди кричали їй навздогін: "Ти куди, дурна, лізеш? Не бачиш, що фашисти вже поруч? Загинеш! У тебе ж двоє дітей, та і третє носиш під грудьми". Але вона нікого не слухала. Перевезла солдат на луг на інший бік Дніпра.

Із донесення начальника політуправління Південно-Західного фронту 28 серпня 1941 року:

"Контратакуючи противника в районі Трипілля, 27-й полк наніс йому відчутні удари: тільки за один день 23 серпня німці втратили більше півтисячі солдат і офіцерів. Убито одного генерала, виведено з ладу шість протитанкових гармат, п’ять танків, десять кулеметів…"

Bartcky-ViktorЗагиблим генералом сіг бути Віктор Пауль Генріх Бартці. Про це дотично свідчить військовий альбом німецького офіцера і паралельні обговорення долі генерала.

Згідно з інформацією дописувачів одного з найбільших військових форумів України перебіг подій міг мати наступне обличчя:

 - Уродженець Дрездена, генерал-майор Віктор Бартці загинув під час боїв біля села Халеп'я. Згідно з сучасними німецькими версіями це був Київ;

 - Також немає одностайності у питанні поховання. Серед запропонованих версій домінують дві:

1. Це Обухів. Але того кладовища вже немає;

2. Німецьке кладовище у Віті Поштовій або інше в околицях Києва.

Питання,  - чи було в Обухові німецьке кладовище залишається відкритим.