Обухівський Правий Сектор відсвяткує річницю з дня народження трипільського отамана-комуніста

17/12/2016

15591720_1211006305633101_634164226_n

Обухівський осередок Правого Сектору планує вшанувати річницю з дня народження трипільського отамана Зеленого (Д. Терпила).

Про це йдеться в повідомленні прес-служби ПС.

 - Запрошуємо шановну громаду відвідати захід присвячений 130-річчю з дня народження Данила Ільковича Терпила, всім відомого як ОТАМАН ЗЕЛЕНИЙ! Його біографія нікого не лишить байдужим! Зелений був отаманом Дніпровської повстанської дивізії, яка боролася проти більшовиків та денікінців; виступав за українізацію російської армії; був делегатом Першого всеукраїнського військового з'їзду в Києві. Але однією з найважливіших справ отамана Зеленого стало скасування Переяславської угоди (укладеною Б. Хмельницьким в 1654 р. про "возз'єднання" з Росією). Подія відбулася 15 липня 1919 року, в присутності священників, місцевого люду та свого війська. Про військо Зеленого варто згадати окремо: за даними більшовиків, воно складало більш ніж 30 тисяч козаків та старшин! Шануймо борців за Українську державність та пам'ятаймо заради чого вони боролись! УССД бути! - йдеться в ньому.

***

Свого часу ВО Свобода, засмучена відсутністю за часів перших визвольних змагань (1914-1924) власне правих (крім гетьманців-хліборобів) пробувала ліпити з отамана Зеленого ікону "соціал-націоналіста". Не останню роль в цьому процесі зіграли контакти членів київського осередку зі столичним лівим середовищем. Праві намагалися "націоналізувати" частину лівих, ті, в свою чергу  - "соціалізувати" правих. Варто відзначити, що у других це вийшло краще. Не один і не два субкультурних "зігомета" розкаялися і перейшли на бік "шавок". Але зараз не про це.

Нам отаман Зелений нагадує Савченко. Ті ж метання в загоні з власних слів і претензій, погано просмажені маслаки ідеологічних недоїдків і помилки, помилки, помилки: тактичні і стратегічні. Можна скільки завгодно торочити про ненависть Зеленого до "жидів і комісарів", його "боротьбу за УСДД" і тому подібні ковдри сучасних міфологем, натягнуті на голови під виглядом войовничих балаклав. Для тих, хто вірить у відпочатковий "націоналізм" Зеленого і завтра в душі радісно посміхатиметься на белькотіння Коваля "про жидів" радимо:

1. Не забувати про партійну приналежність Зеленого - ліве крило Української партії соціалістів-революціонерів, тієї, що разом з частиною есдеків з УПСД (Петлюра і Винниченко, в тому числі) створили УКП і в свою коротку партійну історію увійшли як "боротьбисти". Практично ніхто з них не пережив 1937, що, втім, не завадило привласнити цю назву проросійськими колаборантами в 2014 (раніше, в 2014 відбулася "засвітка" - спалах, котрий загасила СБУ). Ідеологічно ліве крило есерів це комуністи, в буквальному і переносному розумінні,  близькі до анархо-синдикалізму і навіть "платформізму" Махна, лівіші за ленінську версію більшовизму, оскільки до кінця наполягали на "диктатурі Рад", а не її підміні партійною номенклатурою. Зараз таких називаються "ретокомуністами".

2. Згадати, що Зелений воював проти гетьманців Скоропадського; називав контрреволюційною політику Директорії і практично до кінця життя обстоював властиво "радянську модель" розвитку України. Його зачищали Січові стрільці основоположника ОУН Є. Коновальця. Пізніше він воював з угорськими, китайськими і єврейськими частинами Червоної армії.  На відміну від упоротого юдофоба Р. Коваля, за сумісництвом автора монографії про Зеленого ми не вважаємо його ні "антисемітом-погромником" (для Коваля це позивна характеристика, чомусь національна), ні, тим більше "бандитом". На нашу думку обидві версії (стара радянська і нова націоналістична) малопомічні для повноціоного осмислення ролі і образу отамана.

Чому Зелений був комуністом? Про це йдеться в старій розвідці  Катерини ПЕТРИЧЕНКО. СИМОН ПЕТЛЮРА І ОТАМАН ЗЕЛЕНИЙ (Д. ТЕРПИЛО): ЕТАПИ ВЗАЄМОДІЇ ТА ЇХНІЙ ВПЛИВ НА ПРОЦЕСИ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ. Якщо не читати між рядками відповідь очевидна. Для тих, хто "дивиться в книгу - бачить фігу" ми виділимо  доказову базу жирним шрифтом. Не думаємо, що це переконає адептів Правого Сектору. Втім, ми і не намагаємося.

***

Ідеологічні дискусії та соціальні суперечності в сучасній Україні нерідко мають своєю основою суспільні зрушення та політичні прецеденти минулого. Чимало матеріалу для роздумів тут можуть дати навіть персональні взаємини між провідниками визвольних змагань. Однією з найцікавіших сторінок такої взаємодії є стосунки між Головним отаманом військ УНР Симоном Петлюрою та чільником народного спротиву на Правобережній Київщині Данилом Терпилом (Зеленим) у 1918–1919 роках.

Зв’язки С. Петлюри та Д. Терпила починаються у листопаді 1918 р. Того року Зелений повернувся із заслання та з літа 1918 р. став членом підпільного ревкому, що діяв у його рідному містечку. Він зайняв різко антигетьманську позицію. Діяльність Д. Терпила на той час позначилась проведенням мітингів і зборів, активними виступами проти влади Павла Скоропадського та німецьких окупантів у Трипіллі та найближчих територіях.

У стосунках отамана Зеленого та Симона Петлюри можна виділити кілька етапів:

І етап – співпраця з Директорією, що тривала з листопада 1918 р. до початку січня 1919 р.

ІІ  етап – конфронтація з С. Петлюрою через власну прорадянську орієнтацію. Він тривав від початку січня до березня 1919 р.

ІІІ етап – антибільшовицький (його ще можна назвати самостійницьким, тобто періодом, коли отаман Зелений  офіційно не стояв на позиціях уряду  Директорії, але й не противився усіляким можливим контактам із нею). Він тривав з кінця березня до вересня 1919 р.

ІV етап – налагодження стосунків Д. Терпила (Зеленого) і С. Петлюри. Тривав із вересня 1919 р. до смерті отамана Зеленого (за одними даними, у листопаді, за іншими – у грудні 1919 р.).

Розглянемо  детальніше ці етапи.

У Трипіллі збройне повстання почалося в перших числах листопада 1918 р. Начальник державної варти Київського повіту 21 листопада 1918 р. доповідав прокурору Київського окружного суду про повстання в Черняхівському, Трипільському і Григорівському районах: “Становище в повіті надзвичайно небезпечне для варти, внаслідок чого начальник Ржищівського району Галагін переїхав у Канів, а варта його була знищена повстанцями. Начальник Германівського району опинився з вартою на Григорівській цукроварні. З усього цього видно, що в Трипільському, Григорівському і Черняхівському районах розпочалося одночасно повстання”.

Важливим  є і той факт, що командування під час боїв на Григорівській  цукроварні взяв на себе Зелений. Отримавши  там перемогу, повстанці розгромили німецьку комендатуру в Обухові, забрали зброю і повернулись у Трипілля.

Слід  підкреслити, що кількома днями раніше (15 листопада 1918 р.) Директорія оголосила про початок усенародного повстання проти гетьмана, а також оголосила мобілізацію чоловіків від 20 до 35 років. Тоді ж у Трипіллі з’явилися емісари Симона Петлюри, які запропонували Данилові Терпилу на допомогу своєму республіканському війську створити Дніпровську дивізію, що мала брати участь у поході на Київ. Повстанців, які хотіли вступити до цього військового підрозділу, виявилось настільки багато (історики наводять цифру 36 тис. чоловік), що це дало змогу Зеленому сформувати не одну, а цілих дві Дніпровські дивізії. Їх керівним органом став генеральний штаб – так звана Козача Рада.

За  іншими даними, формування двох Дніпровських дивізій припадає на другу половину листопада – початок грудня 1918 р. Вони складалися переважно «з революціонізованих старших вояків царської армії та з невишколених добровольців-охотників, які не мали часу перейти військового вишколу».

Дипломатичний представник уряду УНР, а потім  емігрант А. Марголін, який у листопаді 1918 р. перебував у Трипіллі, яскраво  описав у своїх спогадах події  того часу: «…на второй день (кажется, это был воскресный или праздничный) на базарной площади собралась многотысячная толпа. Три священника от трех трипольских церквей со своими певчими, с хоругвями, иконами и другими церковными принадлежностями принимали присягу Директории».

Після цієї події С. Петлюра оголосив Зеленого отаманом організованого ним збройного угрупування і повністю забезпечив його зброєю. На початку грудня 1918 р. вони увійшли до складу Осадного корпусу Євгена Коновальця і незабаром вирушили на Київ, причому два полки переправились через Дніпро і направились на Київ через Бориспіль, а два пішли правим берегом Дніпра у напрямку Хотова і Корчуватого.

Слід  відзначити, що в Києві гетьманську владу було ліквідовано саме підрозділами отамана Зеленого: 12 грудня 1918 р. Перша Дніпровська дивізія (під командуванням Д. Терпила) захопила Софіївську Борщагівку, а в ніч з 12 на 13 грудня – Біличі та Святошин. У той же час вояки Другої Дніпровської дивізії (під командуванням О. Данченка) вибили гетьманські загони з Дарниці. А вже 13-14 грудня 1918 р. Дніпровські дивізії з червоними прапорами та гаслами: «Вся влада Радам!», «Вся земля без викупу селянам!», «Свобода слова, друку!» та ін. вступили до міста. Вранці 14 грудня 1918 р. зеленівські загони почали просуватись до центру міста, а ще через деякий час завдали поразки офіцерським загонам Скоропадського, дислокованим на заводі Гретера і на «Арсеналі». Характерно, що навіть гетьманський міністр іноземних справ у своєму повідомленні підкреслював, що «петлюрівське повстання проходить під більшовицькими лозунгами».

Здобувши  Київ, як пише Б. Антоненко-Давидович, «…зеленівці почали бешкетувати: у кожній людині, яка була добре вбрана, в білому комірці, з краваткою – вони бачили пана, ненависного пана, якого треба знищити. Через те почалися безпідставні обшуки, а часом навіть розстріли». Це призвело до того, що полковник Є. Коновалець, призначений тоді комендантом Києва, вивів зеленівців із Києва у Святошин. Окрім того, побоюючись, що ліворадикальні сили захоплять у Києві владу, С. Петлюра заборонив зеленівцям брати участь в урочистому військовому параді на Софіївському майдані.

Такий наказ дуже образив отамана і, звичайно, саме він став однією з  причин протистояння між С. Петлюрою і зеленівцями. Втім, є докази, що причина майбутнього розриву корінилась у загальнополітичних справах. Бідніше селянство із Дніпровських дивізій розраховувало на негайне запровадження радянської влади і на проведення революційних перетворень на селі, але Директорія зволікала з вирішенням цих питань. Окрім того, почали розганяти ради. Позначилася на настроях загонів і агітаційно-пропагандистська робота комуністів у лавах Зеленого. Як відомо, начальник штабу Д. Терпила Трав’янко, який належав до комуністичної партії і навіть керував комуністичним гуртком у зеленівській армії, мав зв’язок із більшовиками. Усі ці чинники вплинули не те, що український уряд Директорії було сприйнято як ворожий. Отже, зеленівці вирішили, що потрібно повертатись додому і власними силами запроваджувати порядок на своїй території.

Про революційні настрої Дніпровської дивізії у штабі С. Петлюри  було, безперечно, відомо. Тому, передбачаючи, що зеленівці можуть виступити проти Директорії, командування Армії УНР вирішило відправити ненадійні підрозділи на фронт на Чернігівщину – для боротьби з більшовицькою Червоною армією, але ті, через агітацію боротьбистів та незалежників у своїх лавах, рішуче відмовилися виконати наказ. Тоді їх було направлено на протипольський фронт в Східну Галичину, на допомогу щойно створеній Західноукраїнській Народній Республіці. Менша частина їх на чолі з Д. Терпилом поїхала туди, а більшість повернулась додому – до району Трипілля-Обухів. Однак зеленівці довго на протипольському фронті не затрималися, оскільки, як пише А. Крезуб, «цим формаціям не вистачало військової карності і тому з військового боку на українсько-польському фронті представляли вони малу вартість». Крім того, у рядах останніх був вплив більшовицьких ідей, «що змусило Начальну Команду відіслати їх знову за Збруч», тобто додому.

Повернувшись  додому, отаман Зелений побачив, що ситуація там кардинально змінилась. Якщо ще у грудні 1918 р. з’їзд селян Київської губернії піднесено вітав «революційну Директорію», то вже на початку січня 1919 р. відбулося два революційні з’їзди Південної Київщини, що назвали владу Директорії контрреволюційним режимом.

В січні 1919 р. у Трипіллі відбувся Київський селянсько-козачий повітовий з’їзд. На ньому було виголошено, що Директорію будуть підтримувати доти, доки вона йтиме з революційним селянством і пролетаріатом. Незабаром у середині січня 1919 р. в Григорівці був скликаний другий селянський з’їзд, який постановив домагатися, щоб Директорія передала владу на місцях радам і приступила до націоналізації великих підприємств і взагалі до повного знищення основ буржуазно-капіталістичного ладу й побудови нових робітничо-селянських форм суспільного життя. У випадку якщо Директорія не запровадить зміни і не стане за робітничо-селянську владу, то озброєний народ силою зброї буде домагатись своїх прав. Крім того, на з’їзді було обрано повітовий виконком, Раду дивізії, а командиром її було призначено Зеленого10.

Отже, підсумком з’їздів було проголошення влади Директорії контрреволюційним режимом, оголошено в зоні розташування зеленівців радянську владу, обрано ревком, а військовим керівником повстанців було призначено отамана Зеленого.

Як  зазначав командир Осадного корпусу полковник Є. Коновалець, повернувшись до Трипілля, Зелений надіслав йому ультиматум: або скинути Директорію, оголосивши радянську владу, й тоді мати в ньому союзника, або рахуватися з його збройним повстанням проти республіканських військ. У відповідь на таку ситуацію відбулось кілька телефонних розмов між Д. Терпилом і полковником Є. Коновальцем, у яких останній просив відмовитись від цієї авантюри та приступити до співпраці. Однак Зелений у випадку невиконання загрожував відкриттям «внутрішнього фронту».

Реакцією  Директорії на це стала відправка  у район Трипілля-Обухів карального загону Січових стрільців на чолі з О. Думіним. Він складався з 1500 бійців при 8 гарматах і 8 кулеметах. Похід  на придушення бунту Зеленого тривав із 22 до 28 січня 1919 р. Було зроблено спробу переговорів із отаманом Зеленим, пропонуючи йому скласти зброю і розійтися по домах, тоді всі дістануть амністію за бунт. Переговори не увінчалися успіхом. Тому експедиційний відділ розпочав наступ на збунтовану дивізію і під м. Обуховом відбувся бій, у якому повстанці Зеленого зазнали поразки. І, як наслідок, більшість дивізії на зборах у Трипіллі вирішила згідно з думкою Зеленого: скласти зброю і розійтися .

Згодом  ситуація склалась так, що владу на більшій частині території України захопили більшовики. За даними радянського військовокомандувача В. Антонова-Овсієнка, Д. Терпило сам висловив бажання (через свого представника) зустрітися і провести переговори щодо переходу його частин в радянську армію. Переговори відбувались 8 лютого 1919 р. Про свою зустріч із Зеленим у ставці біля Корчуватого В. Антонов-Овсієнко згадував: “Невеликий на зріст, кремезний, задумливий. Він заявляв, що ладен служити радянській владі, але сподівався на її розширення, бо тепер вона “однобічно-партійна”. Отаман Зелений стояв на тому, щоб його дивізії були гарантовані недоторканість і повна самостійність. На це йому було твердо заявлено, що не можна допускати існування інших частин, крім регулярних радянських, і що частини його повинні бути відведені в запілля для переформування. Зелений не дуже твердо відповів, що він мусить переговорити зі своїми товаришами по командуванню…”.

У відповідь на переговори у дивізії  Д. Терпила виникли суперечки. Частина  повстанців на чолі з більшовиками перейшла на бік Червоної Армії, з них за наказом В. Антонова-Овсієнка було організовано Дніпровський полк. Решта відійшла в район Трипілля, де отаман Зелений заявив про невтручання у воєнні справи. Отже, він зайняв лояльну, очікувальну позицію до радянського уряду.

Але стати командиром Червоної Армії  Зеленому не судилося. Цьому перешкодила сумнозвісна аграрна політика більшовиків  в Україні у 1919 р., наслідки якої на Київщині проявилися уже в другій половині лютого 1919 р. Рішенням Раднаркому УСРР землі великих цукрових заводів вилучались із зрівняльного поділу землі, про який так давно мріяли селяни України. Цей момент був одним із важливих факторів, який вплинув на розрив отамана з більшовиками.

Про це свідчать події березня 1919 р., коли отаман активно розпочав бої проти радянської влади. Якщо ще 8 березня у більшовицькій газеті «Киевский коммунист» з’явилась невелика замітка про те, що отаман Зелений зі своїм військом, розташованим у районі Обухова, Германівки й Трипілля підтримує радянську владу і контактує з радянським військом, то вже 15 березня та сама газета повідомила про розгром «банд» Зеленого біля Кагарлика, про те, що отаман втік з рештками свого війська на лівий берег Дніпра і що нарешті «йде остаточна ліквідація зеленовщини». Автори газетного матеріалу, мабуть, не знали, що ще з початку березня Зелений вступив до Кагарлика і закликав його мешканців піти походом проти більшовицької влади. Як наслідок, 25 березня 1919 року з Києва на місця пішла телеграма про оголошення Зеленого поза законом.

Отже, підсумовуючи, можна визначити, що прорадянський  період Д. Терпила тривав із січня до 25 березня 1919 р. Щодо оцінки цього періоду, то можна погодитися з висловлюванням дослідника Є. Стахіва, що Зелений не робив свого бунту для того, аби допомогти більшовикам проти України чи для встановлення в Україні радянського уряду. План отамана був у тому, що він сам за допомогою своїх вояків здобуде радянську владу в Україні та буде очолювати її. А «московські агенти і українські «незалежні с.д.» (соціал-демократи – К.П.) та «боротьбисти» лише підтримували його бунтарські замисли, сподіваючись, що вони при його допомозі повалять Директорію та запровадять свою «українсько-радянську» утопію».

Однак бунт обох Дніпровських дивізій приніс велику шкоду для оборони України, оскільки вони ослабили антибільшовицький фронт, внаслідок чого українська армія втратила не тільки дві дивізії, які можна було використати для боротьби з ворогом, але ще потрібно було залучати частини Січових стрільців для їх роззброєння. Крім того, такі бунти поширювали зневіру та збентеження серед широких мас.

З березня і майже до кінця 1919 р. (до жовтня або листопада, за деякими  даними навіть грудня, коли Зелений  помер після смертельної рани) отаман займав антибільшовицьку позицію. Стосовно ж ставлення до уряду Директорії, то цей період можна підрозділити на 2 етапи: 1) самостійницький (з березня до вересня 1919 р.), він характеризувався незалежною позицією отамана Зеленого, боротьбою з більшовиками та поодинокими контактами з урядом Директорії; 2) налагодження стосунків з С. Петлюрою та спільна боротьба проти більшовиків та денікінців (вересень –  грудень 1919 р.).

Відомо, що з березня до серпня 1919 р. отаман Зелений вів боротьбу з радянськими військами, потім ще додався антиденікінський фронт боротьби.

8 квітня 1919 р. до ставки С. Петлюри  у м. Рівне прибула делегація  від отамана Зеленого, представники  якої інформували, що «ввесь  його повстанський загін уже  в половині березня 1919 р. виступив  проти більшовиків і б’є їх  дошкульно в усіх битвах». Було також повідомлено, що у війську отамана налічується до 20 тисяч повстанців17.

У квітні 1919 р. Д. Терпило отримав від  С. Петлюри листа, в якому повідомлялося, що зеленівцям пробачають їхню зраду у січні 1919 р. і сподіваються на укладення з ними нового військово-політичного союзу проти більшовицької влади. До «Козачої ради» Зеленого увійшло 2 представники штабу Головного отамана, і вона підпорядкувалась Директорії. А вже у серпні 1919 р. Данило Терпило скликав великий селянський з’їзд, на якому було прийнято резолюцію щодо міцного союзу з армією С. Петлюри.

Враховуючи  досвід попередніх прорахунків та посилення  ворожої агресії проти уряду  УНР, у серпні 1919 р. головою Директорії УНР було інтенсифіковано роботу з залучення на свій бік партизанських формувань. В основі було прагнення підпорядкувати собі антибільшовицький та антиденікінський повстанські рухи.

25 серпня 1919 р. уряд Директорії, що в той час перебував у м. Кам’янці-Подільському, відвідала делегація Зеленого у складі 5 осіб із представників командного складу, інформаційного бюро і козаків «зі справи приєднання дивізії Зеленого до регуляційних військ». Як зазначалось у газеті «Україна», дивізія отамана Зеленого цілком зараз підтримує Директорію і бажає об’єднатись на ґрунті незалежної демократичної України.

Щодо дати приїзду отамана Зеленого до Кам’янця-Подільського, існує кілька думок: 1) 14 вересня; 2) 16 вересня; 3) 17 вересня. Як зазначав Л. Чикаленко, у театрі, де Д. Терпило сидів у ложі разом з С. Петлюрою, публіка зустріла його оваціями. У часописі «Трудова громада» писали, що Центральний Комітет УПСР і ЦК Селянської Спілки вітали «товариша Зеленого як народного відважного борця за кращу долю рідного краю, за краще майбутнє народу. Коли народ має таких героїв, йому не страшні заходи ні чорної, ні червоної контрреволюції». Отже, прибуття Д. Терпила справило значний вплив на громадськість міста та показало поважне ставлення уряду УНР до його персони.

Як  відомо з кам’янецьких газет, отаман Зелений приїхав на зустріч із керівництвом Директорії в технічних справах, а саме у справі отримання для свого війська грошей і одягу. В інтерв’ю газеті «Україна» метою свого візиту він зазначив: «Я, власне, не мав наміру їхати до тимчасової столиці. Мені потрібно тільки зговоритись з головним командуванням. Ніяких політичних завдань мій приїзд не має». Крім того, він зазначив, що на той час він не належав до жодної політичної партії і ставив собі одну мету: «увільнити наш розшарпаний край, любу Україну від ворогів». Про цілі своєї боротьби Д. Терпило заявив: «Ми не складемо зброї доти, поки сам народ вільно не зможе утворити ту владу, яку сам схоче…» Що ж до стосунків із А. Денікиним, то: «Не дивлячись на те, що військо Директорії утримується від сутичок з Денікіним, ми, повстанці, цілком свідомо б’ємося з ним». Таким чином на період серпня 1919 р. отаман Зелений вже вийшов з партії соціал-демократів «незалежників» і був готовий до співпраці з урядом Директорії. Сам приїзд відомого ватажка сприяв посиленню позицій Директорії серед повстанців та символізував об’єднання українського повстанського фронту з фронтом регулярних військ УНР.

Крім  військової співпраці з повстанцями, уряду УНР потрібно було досягнути  від них і політичного визнання своєї влади. 20 вересня в м. Умані  Д. Терпило провів нараду, на якій було ухвалено продиректоріанські резолюції та прагнення до співпраці з Директорією як вищою владою в Україні. Визнано, що тільки під її керівництвом буде можливо організувати незалежне життя республіки. Крім того, нарада підтримала політичні принципи державного будівництва соціалістичного уряду УНР, ухваливши постанову, за якою влада в центрі і на місцях повинна знаходитися в руках тих політичних партій, що представляють інтереси робітників і селян (тобто УСДРП та УПСР). Це був значний успіх уряду УНР і важливий аргумент у боротьбі з опозицією.

Однак незважаючи на те, що між Зеленим та урядом УНР були домовленості про взаємодопомогу, до 24 вересня Директорія в особі С. Петлюри не наважувалася розпочати широкомасштабну боротьбу з Денікіним, яку активно вів у той час Д. Терпило. Отаман В. Сальський стверджував, що коли на партизан Зеленого напали «добровольці», він не міг допомогти, бо мав наказ уникати сутичок із денікінцями31. Безумовно, така політика уряду не сприяла порозумінню між сторонами та вплинула на зменшення впливу Директорії на значні повстанські формування.

У жовтні 1919 р. у боях із денікінцями біля с. Калинівки на Канівщині отаман Зелений був тяжко поранений і невдовзі помер. І. Мазепа подає інформацію про листопад32, є також дані про грудень 1919 р.33.

Отже, період з вересня до жовтня-листопада 1919 р. можна вважати етапом налагодження стосунків Д. Терпила і С. Петлюри. Отаман Зелений пройшов складний шлях: це і повстання проти гетьманату, і союз із Директорією, а потім з більшовиками, спроба самостійно вести боротьбу з усіма ворожими силами (більшовиками, а потім денікінцями) і нарешті – союз з Директорією. Така поведінка Данила Терпила зумовлена перш за все пошуком міцного союзника, який би поважав національні почуття українського народу та не був байдужим до їхніх традиційних соціальних прагнень, передусім встановлення миру та надання селянам землі.

Щодо  ідейно-програмного підґрунтя руху під проводом отамана Зеленого, то він стояв на позиціях партії УСДРП (незалежників), які хоч і стояли на радянській платформі й навіть визнавали ідейний комунізм як кінцеву мету своєї діяльності, не відступили від вимоги самостійності Української Республіки.

До  позитивних факторів діяльності отамана Зеленого варто віднести визначну роль його дивізій у звільненні м. Києва від гетьманців, що пришвидшило прихід до влади Директорії, боротьбу з більшовиками та денікінцями. За час повстанського руху відродились козацькі традиції та зросла національна свідомість селян, зросла їх активність у політичному житті держави (участь у вічах, демонстраціях, з’їздах).

Негативними сторонами діяльності потрібно вважати нестійкість його світоглядних позицій і, як наслідок цього, зміну союзників, що принесло значну шкоду українській справі, оскільки відтягувало сили Армії УНР на боротьбу з ними. Крім того, слід відзначити локальний характер руху, недостатній зв’язок окремих повстанських з’єднань загонів між собою, прояви амбітності отамана.

***