На ній дуже добре видно 3 магістральні зони:
ПОЛІССЯ
1. Дерново-слабопідзолисті піщані та глинисто-піщані в комплексі з глейовими:
- бідні ґрунти
- легкі (піщані), кислі
- часто перезволожені
- малопридатні для землеробства без меліорації.
Типові для півночі області, заплав, терас річок.
2. Дерново-середньопідзолисті супіщані
- трохи родючіші
- легкі, супіщані
- потребують удобрення
Типові для Полісся, перехідна зона до лісостепу.
ДОЛИНА ДНІПРА
3. Дернові глейові та лучні глейові
- ґрунти з постійним або сезонним перезволоженням
- ґрунтові води близько до поверхні
- часто заболочені.
Типові для заплави річок, пониження рельєфу.
ЛІСОСТЕП
4. Світлосірі та сірі опідзолені (лісові) слабосуглинкові
- лісостепові ґрунти
- середня родючість
- сформовані під листяними лісами
Типові для півночі лісостепу, правобережжя Дніпра.
5. Темно-сірі опідзолені (лісові) та чорноземи опідзолені слабосуглинкові, частково супіщані
- перехідні ґрунти між сірими лісовими та чорноземами
- доволі родючі
- активно використовуються в землеробстві.
Типові для центральної частини області.
СТЕП
6. Чорноземи глибокі малогумусні, частково вилуговані й карбонатні, середньосуглинкові.
- класичні лісостепові чорноземи
- високородючі
- менше гумусу, ніж у «еталонних» степових.
Типові для півдня Київщини.
***
7. Лучно-чорноземні солонцюваті та солончакуваті суглинкові
- ґрунти з підвищеним вмістом солей
- складні для обробітку
- потребують спеціальної агротехніки
Типові для заплавних й понижених ділянок півдня.
8. Торфово-глейові ґрунти та торфовища
- болота й заболочені ділянки
- багато органіки, але нестійкі
- без осушення непридатні для землеробства
Типові для Полісся, заплави, низини.
***
Перекладемо це на наші терени:
1. Все, що вище Києва – Полісся, там бідні лісові грунти, погано дреновані і мокруваті. Да і сам Київ це перехід між лісом і лісостепом зі всіма тими самими грунтовими вадами.
2. Крім того між Києвом і Обуховом є ше кілька цікавих вкраплень:
- Луки долини Дніпра, прилягають до нього з обох боків. По суті це його заплава, придатна для сезонного випасу, але не землеробства. Географічно це Конча-Заспа, Козин і тд
- Піщана коса між двома обухівськими дорогами від Києва до Обухова, природнє підвищення та, можливо, якийсь історичний шлях. Зараз, як ймовірно і колись там зручно хвойним.
- Торфовища між правим корінним берегом Дніпра і піщаною косою. По суті це заплава Стугни, котра співпадала з сезонним паводковим руслом Дніпра. Зверху Безрадичі, Дмитровичі, Обухів і так до Українки включно.
3. Від Фастова, через Васильків, Обухів, Українку і +- до Канева тягнеться хороший такий історичний, колись дубово-грабовий, з хвойними і липовими вставками, лісостеп. Грунти тут теж лісові, опідзолені, але, за рахунок ерозованого балками рельєфу добре дреновані, а тому придатні для землеробства.
Стугна у верхній частині лісостепу і Дніпро – нижній грають роль такої собі міфічної р. Смородини, no go area через свою близкість до історичного степу, язики котрого вододілами добігали до Обухова і Трипілля.
4. За Обуховом в бік Білої Церкви і Богуслава розкидані на хороших малогумусних грунтах два типи степу: сухіший в Зх.Пороссі і вологіший, лучний в східному (в бік Ржищева і великої води).
В долині Росі як і Стугни є хороші лісостепові вкраплення.
***
Чому це важливо?
Тому, що тип грунта напряму впливає на
- Характер рельєфу
- Тип рослинності
- Господарське освоєння
На розвиток продуктивних сил і здатність до колонізації, експансії на сусідні ландшафти, в цілому.
Приміром, живуть собі слов’яни в своєму «Київському трикутнику» (Дніпро, Ірпінь, Стугна) в I тис. н.е. В його лісах холодно, голодно і мокро. Періодично пересилюють себе і пробують закріпитися у лісостепу за Стугною. Тут краще ростуть зернові, але і різні степові аферисти на кшталт сарматів приходять в гості без запрошення.
Так триває до Русі, котра спочатку насипає вали по Стугні (кордон по лісостепу), а потім і по Росі (Пороська лінія). Колонізує лісостепові річкові долини, котрими оточує «степові кишені» з їх клобуками.
Відтак, перетворює правий берег Дніпра на добре ешелоновану оборонну лінію між захованим у лісах Києвом і кількома вододілами з їх заболоченими, лучними заплавами.
Водночас освоєння лісостепових річкових долин на південь від Стугни дозволяє збільшити кількість орних земель, а відтак і наростити колонізаційний тиск на південь.
Крупні лучні вкраплення на відповідних грунтах настільки зручні для тваринництва, що до цих пір фіксуються у вигляді тюркомовних топонімів на кшталт Кагарлик, Карапиші і тд.
Втім, вся ця ідилія триває недовго. Виявляється, що симбіоз місцевих степовиків і прийшлих слов’ян, що селяться вздовж Стугни, Дніпра і Росі не витримує серйозного зустрічного тиску з боку Великого Євразійського степу у виглядів туменів Батия і замість остаточно сформуватися у якесь «пороське чудо» гине швидко і надовго.
До наступної спроби колонізації південної Київщини у 16 ст вже силами приватного капіталу (князів латифундистів на кшталт Острозьких) ше 300 років. Тиск півдня, зокрема, Криму, все ще дуже сильний. Але, його не порівняти з попереднім. І тому крок за кроком, від оранки до оранки, нащадки порошан рухаються долинами Дніпра і його приток на південь. Степ все ще лишається за кочовиками. Хоча би тому, що випасати худобу на його грунтах легше, ніж орати їх.
Крайній бастіон – Січ за порогами.
Пробка в пляшці з джином колонізації – Крим.
Після того, як пробку зривають разом з горлом в середині 18 ст кількасотрічний шлях з поліських боліт до південних чорноземів відкритий.
Два фактори сприяють освоєнню слов’янами цього останнього і найпродуктивнішого степового ландшафту з його класичними чорноземами.
Це
- Безпека, котрої тут НІКОЛИ з «пізньої бронзи» не було.
- Зміна у сг. техніці (плуги і тд).
Все розвивається так швидко, що вже через сто років у 19 ст степ зникає із Сер. Наддніпрянщини, поступаючися місцем полю.
Тисячолітня боротьба завершується перемогою жителів лісів, котрих завжди манив хороший грунт поза ними.
