ОПЕРАТИВНИЙ ПРОСТІР
Різниця між істориком і мікро-істориком у тому, що перший оперує часом, а другий – територією. Часто дуже невеликою, приміром, селом. Таким як Обухів. Згодом територію можна розширити до Українки і Трипілля і назвати її «нижня течія Стугни».
Але, як не крутися, самодостатньою від цього вона не стане. Мало місця, мало людей, мало подій. Мало для того, щоб претендувати на регіональність.
З іншого боку яку територію можна вважати досить великою і такою, що претендує на статус «явища»? Досить великою для того, щоб інтерес до неї жив довго і водночас не настільки, щоб загубитися в її просторах?
Колись я думав, що це Середня Наддніпрянщина.
Потім скоротив її до Київського плато.
Згодом до Східного Поросся.
Ну а зараз дальше Кагарлика мої інтереси не сягають.
Обухівський лісостеп + т.зв. «Кагарлицький степок», ця південна частина «степової кишені» між Россю і Стугною, відтинок Перепетового поля.
Між тим саме воно, Перепетове поле, є кластером, на котрий треба зважати за будь-яких обставин. І ось чому.
***
ОПЕРАЦІЙНА ЗОНА
Перепетове поле від Богуслава до Обухова і від Ржищева до Фастова – перша контактна зона землеробських лісостепових племен з різноманітними степовиками, починаючи з появи відгонного скотарства.
З півночі на його кордоні відбувалася поступова концентрація слов’янського елементу.
З півдня – періодично тиснуло дифузне степове середовище. Йому було тісно між Стугною і Россю, цим тупиком степової ойкумени, малогабаритною операційною зоною. Вже за Россю в бік Тясмина ставало вільніше, ну а за ним – рідний для іранських і тюркських кочовиків, степ.
Попри це, затиснутий у лабета лісостепу перепетовий кластер приваблював кімерійців і скіфів, сарматів і готів, печенігів і половців, монгол і татар. Головне питання це їх кількість. І взаємини із землеробським лісостепом.
***
СТЕПОВІ ЗАГАДКИ
1. Чи були тут кімерійці і якщо так, то як багато?
2. Чи були тут скіфи, яким був їх вплив на північних сусідів і хто ж такі ці легендарні «скіфи-орачі»: пізні чорнолісці чи асимільовані іранські приблуди?
3. Чи були тут сармати і наскільки визначальним був їх вплив на носіїв зарубинецької і київської культур?
4. Якщо були, то де проходив умовний кордон, після якого концентрація іранців різко падала?
5. Чому на правому березі Дніпра між Россю і Стугною майже (чи зовсім) немає іранських топонімів?
Сьогодні я спробую відповісти на перше і останнє питання, для чого скористаюся працями Скорого і Максимова.
***
КІМЕРІЙЦІ ПОРОССЯ ЗА ВЕРСІЄЮ СКОРОГО
Згідно з першим і його статтею «Киммерийцы в украинской лесостепи» знахідки на Пороссі (особливо в районі Канева та на р. Росава) матеріально документують північну межу кіммерійського просування вглиб Лісостепу, яка сягала приблизно 150–160 км від кордону зі Степом.
Важливо зазначити, що значна концентрація знахідок у районі Канева та Поросся пояснюється наявністю зручних бродів-переправ через Дніпро на Лівобережжя, які кіммерійці прагнули контролювати для своїх пересувань та торгівлі. Також у статті згадується дискусія щодо приналежності деяких курганів Поросся (Зеленки, Кагарлик, Бересняги та ін.) до кіммерійських, оскільки частина дослідників пов'язує їх із пізньочорноліською культурою.
Робоча версія: Канів
Гіпотеза: Кагарлик.
Можу помилятися, але, здається саме Кагарлик можна фіксувати як умовний кордон не тільки для кіммерійців, але і для пізніших сарматів і різних торків. Лише скіфи заходили глибше в лісостеп, про що свідчать кургани біля Обухова і Трипілля, Ходосівське і Хотівське городища тощо. Але, знову таки, були то скіфи-іранці, якісь «скіфізовані» нащадки чорнолісців чи суміш перших і других – точної відповіді, здається немає. І перегляд Перепя’тихи тому прикладом.
***
КІМЕРІЙЦІ ПОРОССЯ ЗА ВЕРСІЄЮ МАКСИМОВА
Що стосується праці Максимова «З приводу відсутності давніх іранських гідронімів на території Правобережної України», в ній він наполягає на повній відсутні давніх іранські гідронімів, попри те, що іраномовні народи (кіммерійці та скіфи) перебували тут кількасот років.
Одна з можливих причин – згідно з автором у Дніпровському Правобережному Лісостепу зафіксовано лише 13 пам'яток, які є похованнями кіммерійських воїнів.
Наскільки це кореспондується з цифрами Скорого – не скажу. Але, не думаю, що вони сильно розбігаються.
Головне пояснення - короткочасність перебування кіммерійців.
***
СКІФИ ПОРОССЯ ЗА ВЕРСІЄЮ МАКСИМОВА
Скіфи, які з'явилися на Правобережжі у VII ст. до н. е., мали іншу долю, ніж кіммерійці, але результат щодо мови був схожим.
1. Інтеграція: На відміну від кіммерійців, ранні скіфи вступили в тісний контакт із численним місцевим землеробським населенням (представниками жаботинської та пізньочорноліської культур).
2. Мовна поразка: Скіфи-займанці були нечисленними порівняно з аборигенами, тому вони швидко асимілювалися в мовному аспекті. Хоча вони принесли свою культуру (зброю, звіриний стиль), вони втратили свою іранську мову, розчинившись у місцевому етнічному середовищі.
3. Сезонний характер перебування пізніх скіфів: у V–III ст. до н. е. ситуація знову змінилася, коли на Правобережжя посунула нова хвиля кочових скіфів
- Зона випасу: У цей період регіон фактично знелюднив і перетворився на зону сезонного випасу худоби. Скіфи-кочовики використовували ці землі як пасовища, перебуваючи тут лише тимчасово.
- Відсутність поселень: Археологічні дані демонструють майже повну відсутність скіфських поселень цього часу на Правобережжі (зі 155 виявлених поселень лише 4 належать до цього періоду).
- Наслідок: Оскільки кочовики не жили тут осіло і постійно змінювали місця перебування, вони не мали об'єктивних умов для створення та закріплення власної системи назв річок.
4. Роль місцевого (праслов'янського) населення: автор наголошує, що на Правобережжі тривалий час зберігалася спадковість археологічних культур (білогрудівська, чорноліська, зарубинецька та ін.), які більшість дослідників пов'язують із давнім слов’янством. Саме це стабільне місцеве населення зберегло свої давні назви водойм, не давши іраномовним прибульцям (кіммерійцям і скіфам) змінити топоніміку регіону.
ВИСНОВОК МАКСИМОВА: Відсутність іранських гідронімів на Правобережжі пояснюється або
- надто коротким перебуванням іраномовних груп (кіммерійці),
- або їхньою швидкою асиміляцією (ранні скіфи),
- або нестабільним, сезонним способом життя (пізні скіфи-кочовики).
***
Саме ці три пункти я і пропоную розглядати як магістральні в аналізі будь-яких кочовиків на території між Россю і Стугною починаючи з раннього «залізного віку»:
1. Обмежений час перебування;
2. Обмежена кількість «колоністів»;
3. Обумовлена ландшафтом сезонність перебування.
Разом вони створюють малонасичений дифузний простір, характерний для будь-яких колоністів, котрі з огляду на обставини так і не змогли остаточно зачепитися за межиріччя Росі і Стугни.
Історії про сотні курганів в районі Трипілля, Обухова, Василькова тощо вважаю перебільшенням, оскільки карти 19 ст. вказують на значно скромніші (в десятки разів) цифри. На цьому ж наполягають і тодішні етнографічні праці Антоновича, Фундуклея і інших.
Я не вірю в те, що за сто років степ між 18 і 19 ст. був настільки сильно спланований і вирівняний.
Моя версія – до 19 ст. дожила більшість курганів. Понівечених грабіжниками і селітроварами, але дожила. І їх кількість вкупі зі все тією ж відсутністю іранської топоніміки вказує на досить скромну присутність вершників в наших краях. Не порівняну зі степами за Тясмином – більшими і теплішими.
Це значить, що іранський степ тут був: трохи жив, більше грабував. Його присутність була дискретною і дисперсною і дифузною. Наче гриби у лісі – то там, то сям.
Наче гриби, грибниця котрих у іншому лісі.
