Я періодично звертаюся до історії Українки, але переважно дотично, несистемно. Втім, навіть цих доторків досить, аби зрозуміти, що установка на «відсутність історії» притягнута. Історія є у всіх, просто не всі її знають. Громада Українки, приміром, своєї не знає. Причини для цього наступні:
1. Мешканцям хуторів в дельті Стугни було не до історії. Життя в заплаві серед дюн і боліт вимагало дещо інших навиків. А закономірна відсутність інтелігенції як класу сформувала громаду подібною до Обухова, історію котрого протягом останніх 100 років досліджували виключно «варяги».
2. Теперішні мешканці Українки обмежені культурною пам’яттю 2-х поколінь: «понаєхавших» батьків, котрі працювали на Трипільській ТЕС і їх дітей, які пороз’їхалися києвами. Проросли, але не вкорінилися.
3. Плюс, і це теж важливо – на відміну від того ж Обухова і довколишніх сіл Українка майже суцільно закатана в асфальт наче лицар у обладунки. Коли дивишся на 16-поверхову «свічку» важко уявити на її місці поселення часів Київської Русі. Але, по порядку.
***
АРХЕОЛОГІЯ УКРАЇНКИ
Втім, так чи інакше, стара, доіндустріальна історія Українки містить згадки про залишки чи знахідки до того, як все намили, розмили, перевели і заасфальтували.
Приміром (хронологічно)
1. поселення середньодніпровської культури.
2. два могильники тшинецької кульутри.
3. поселення підгірцівської культури.
4. городище VII – VIII століть.
5. селище часів Київської Русі (є згадки, що їх було до 5).
6. В урочищі Філонівщина – печера, вирита в глині (18 ст.) і тд.
Деякі з них мають куці координати, але, в цілому, якщо підійти до питання по-дорослому, майже впевнений, що і знахідок було більше і локації по польовим записам в архівах знайти можна.
Знайшли, що тут, на місці гаражів було селище, городище чи могильник…
***
ЩО РОБИТИ ДАЛІ?
Західний досвід має багато відповідей на подібні питання.
1. КАРТОГРАФУВАННЯ. В ситуації з Українкою це зручно і необхідно. Вона невелика, можливо, переходи між локаціями не займуть багато часу.
2. КЛАСТЕРИЗАЦІЯ. Йдеться про групування історій на певній території міста чи села. У Витачеві, приміром, я виділив 4 таких кластери; в Трипіллі – 3, в Обухові 6-7 і тд.
3. МУЗЕЄФІКАЦІЯ ЗНАЙДЕНОГО. В даному, як у 99% випадків по всій країні це майже неможливо.
4. СКАНСЕН. Хороший, магнітний варіант, але подібні речі малопідйомні для ентузіастів, а чиновники не витягують подібних речей на рівні шкурної мотивації. Їх імператив - якби МАФ і кеш, зараз і мені, а не скансен колись і в касу.
5. ФІКСАЦІЯ. Стенди, таблички і тд. Хороша штука якщо є де поставити. Вони інформативні і «розчакловують» місце.
6. Ну і останній варіант, котрий я розглядаю як потенційно робочий. Це МАРКУВАННЯ QR-кодами. Іншими словами:
- Місто картографується зниклими об’єктами;
- Місто кластеризується за принципом 1 кластер – 1 маршрут.
- На відповідні поверхні у відповідних місцях наносяться QR-коди, котрі паралельно з гідом розповідають про його минуле, або, в ідеалі – візуалізують його.
Повторюся, цей підхід здається мені цілком робочим хоча би тому, що якщо маркувати маршрути стендами і табличками за допомогою Української чи Обухівської міських рад на виході матимемо «новий Шовковий шлях». Нє, пускати козлів в город не треба. Хай пасуться на своїх МАФах.
А так є територія і її історія, нанизана як таранька у хаті над Дніпром в середині минулого століття. Ось тобі
1. трошки про геологію, флору і фауну тоді і зараз;
2. про археологію, якщо вона є;
3. загальний історичний зріз місцевої історії (Ігнатівці і тд).
4. Про інші, можливо рекреаційні принади цього кластеру і тд.
Іншими словами, туристичний маршрут в межах територіального кластера це як нанайська пісня – що згадав, те і співаю. В ідеалі – структуровано, від геології до біології, від археології до історії, трохи про будівництво міста у 70-х і наостанок, обов’язково, хороше кахве (і кохве) на воді.
