1944-1994: коли і як забудовували Старий Обухів

GIFTS FOR THE ADVENTUROUS (1)

Центр Обухова — його історичне серце. Занедбаний зараз він має всі шанси відродитися в майбутньому.

Для цього досить перекрити проїзд для авто на вихідних; замінити нікому не потрібні ресторани на ятки з вуличною їжею; прибрати сміття і розставити лавочки в кількох “мертвих зонах”; розробити лекції і підготувати гідів тощо.

Для цього не потрібно видумувати площу Матері і заточувати в її черево попередньо розпиляний бюджет маразму. Варто ознайомитися з історією забудови колишньої базарної площі, відвідати кілька курсів з урбаністики і ніколи не голосувати за депутатів, які до цього вже “працювали” в міськраді. Так званих “демократів,” в першу чергу.

Ми пропонуємо Вам перше — трохи історії. З усім іншим визначайтеся самі.

***

 Читайте: ПОВНОЕКРАННА ВЕРСІЯ ТЕКСТУ

***

1943  - зведено довгий, приземистий сарай, сьогодні відомий як майстерня школи №1 імені А.С.Малишка. Подейкують, під час Великої Вітчизняної в ньому засідало «гестапо», пізніше були конюшні. Чи навпаки.

DSCN7335

1950  - споруджено приміщення парткабінету КПБ (У) з лекційною залою на 120 місць, бібліотекою і читальнею.  В середині 80-х років минулого століття тут працював гурток бальних танців. Зараз розміщене Управління статистики Обухівського району.

1954 – колгосп ім. Сталіна спорудив парникове господарство. Саме йому завдячує своєю назвою однойменна зупинка в Обухові. Розташований вздовж центральної артерії міста (вул.Київська, колись Леніна) райончик джентрифікується «по-бідному»: на місце глиняних мазанок приходять бюджетні (у всіх відношеннях) таунхауси. Паралельно закатуються у асфальт відкриті на лівому березі Кобринки залишки кількох енеолітичих культур і трохи обухівського середньовіччя.

DSCN7403

1955 – збудовано кінотеатр на 500 місць. Сьогодні це занедбане приміщення кінотеатру «Янтар».

У 80-х він бачив довжелезні черги спраглих бодай крапалика духовної рідини з кринИць західної культури. Адепти підліткової вестернізації як нирець повітря ловили на очі індійські «Командо» і плакали від «Генералів піщаних кар’єрів».  Ідилію зруйнували дешеві відео-магнітофони з Польщі, власники котрих познайомили обухівчан з творчістю Брюса Лі, Джекі Чана, ван Дамма, тогочасносною «полуничкою» тощо.

В 90-тих кінотеатр перетворили на дискотеку – місце соціалізації не лише місцевої, але і емігрантської молоді з новозбудованих Школи-Піщани. Водка, мордобій, секс – ця священна тріада кров’ю, блювотою та іншими виділеннями відбилася на енергетичному образі цього місця.

За словами Юрія Домотенка до, орієнтовно,  1917 року тут знаходилася одна з двох, ймовірно центральна Обухівська синагога, частина недільного ринку, єврейський квартал.

1956 – знаменується початком будівництва через центр села Обухів траси Київ-Дніпропетровськ. Зараз його північна частина називається «Столичне щосе». Сьогодні важко переоцінити цю, здавалося б типову для тогочасної радянської урбанізації подію, втім, саме вона дозволила перегнати Кагарлик (знаходиться далі від Києва) і Германівку (дещо осторонь). Дорога і супровідні їй процеси надалися до зміни статусу села на ПГТ, появи району, а по тому і міста. Траса стала перший цвяхом в труну пасторального, затиснутого між грудьми 5-ти обухівських гір тоді ще села.

1957 – в Обухівському автопарку з’явився перший автобус. Біля нього знаходиться найоригінальніший обухівський пам’ятник «автомобілю-воїну», «автомобілю-трудівнику». Злі язики стверджують, що свого часу, вже за доби Незалежності підприємство довели до штучного банкрутства. Не останню роль в цьому, ніби-то зіграло керівництва міста, чий, знову-таки, ніби-то перевізник обслуговує сьогодні обухічан.

В районі Автопарка знаходиться вже мертвий хлібзавод, захаращений битою горілчаною тарою стадіон «Колос» і легендарний серед чисельного покоління 90-х «Бермудський трикутник»  - п’ятачок від трьома наливайками, в  центрі котрого знаходилася «Ласточка».

На території самого Авторпарку  розташовані  митниця, бокси, склади і тому подібні малозрозумілі транспортно-логістичні об’єкти одного новоспеченого обухівського політика з наполеонівськими амбіціями. Синіми тінями на зморщене обличчя мікрорайону лягає  міні-маркет, що обслуговує мешканців частини Будьонного, Калініна, Робочої, Ватутіна. У жителів колись дружньої Пожарки з’явилися свої ганделики, у ТУСМі – магазинчик.

На території колишнього підприємства знаходиться кілька цікавих, в тому числі адміністративний будинок радянської епохи. Ще не промзона, колись заможний куток «Кабанники» демонструє всі ознаки депресивного, складського тупика, малоприємного, засобаченого агресивними вуличними тваринами. Лондонські доки 19 ст, в мініатюрі.

1959 – Обухів отримує статус селища міського типу. Зараз місто обласного значення. Ще рік-два і його обріжуть до городища з придатком у вигляді сіл південної частини району.

DSCN7368

В цьому ж році перша обухівська школа  з «восьмирічки» перетворюється на повноцінну, «одинадцятирічну». Зараз це ЗОШ №1 ім. А.С. Малишка з поглибленим вивченням української мови. Власне, ця зміна статусу так і не спричинилася до кращого знання рідної мови з боку як учнів, так і, що цікаво – вчителів. Оперативна мовна реальність вже котре покоління репродукує специфічно-жлобську «обухівську мову». Хочете зіпсувати дитині лексику  - віддайте в школу.

1960 – модернізовано Обухівський молокозавод. Відоме за межами міста підприємство працює до цих пір. Кажуть, що в його продукції є спражнє молоко. Серед плюсів – використання локального бренду «Лукавиця», кілька зручних моно-продуктових магазинчиків в Обухові, терпимі ціни. Щоправда, сьогодні не всі колишні працівники заводу купують продукцію «альма-матер». Причини – очевидні, вони щось знають.

До речі, десь на його території знаходилися дві дворянські садиби, так звані «замки» Бердяєвих і Горчакових. На жаль, обухівське селянство не скористалося порадою великого педагога Макаренка і не не перетворило їх на фешенебельні сиротинці. З тих пір минуло 100 років. У місцевих з’явився ще один історичний шанс. Тим більше, Козин не так і далеко.

1961 – замість Обухівської ремонтно-тракторної станції (РТС) створено районне об’єднання «Сільгосптехніка». Поруч – гуртожитки вже неіснуючого підприємства, склади «Рено логістик», зграї вуличних псів. На її території в тому числі порожні (?) ємності для збереження палива. Кажуть, на 6 мільйонів літрів. Після Першої Української революції 2004 року вони стали предметом перших розборок кількох місцевих громад з керівництвом Обухівського району. До слова  - причиною для першого розчарування у демагогічному керівництві місцевих «любих друзів». Зараз на її території відбуваються візуально не спостережні процеси. Час, коли школярі коротали нею шлях по дорозі з Автопарку до ТУСМу давно минув.

DSCN7383

В цьому ж році було збудовано двоповерхову будівлю райкому партії. Зараз це будинок міської ради. За інформацією місцевих краєзнавців до цього на її місці знаходилася церква. Збудована батьком всесвітньовідомого російського філософа М. Бердяєва і есера-українофіла С. Бердяєва  київським генерал-губернатором, за одним із переказів, вона стала стала його останнім прихистком.  В 30-х, після руйнування церкви онуки  його колишніх кріпосних із задоволенням грали у футбол черепом цього колоніального чиновника - колишнього володільця «Бардіївки» - території від Центру до «Хуторів» (зараз Піщана).

1962 – збудовано радіорелейну станцію. Зараз це мікрорайон «Вишка». З одного боку його підпирає історична вулиця «9 листопада» з не менш історичним Сліпаковим кладовищем (на ньому поховані батьки Малишка). З іншого – одноповерхова, не «Лукавиця», але теж респектабельна котеджна, скажімо так, забудова. Сама місцевість – вулиця Малишка після Стусової гори (підйом з районі садиби батьків письменника).

В цьому в році розпочалася геологічна і топографічна розвідка, проектування Трипільської ДРЕС. Поруч з прокладкою дороги Дніпропетровськ-Київ ця подія кардинальним чином вплинула на зміну місцевої флори, фауни, ба навіть етнічного складу та культурного обличчя краю. Серед змін: тектонічна - відведення русла Стугни; індустріальна - розбудова Трипільської промислової зони; урбаністична -  деболотизація «злодіївських» хуторів; русифікація – формування 10% - відсоткової російської громади і її наслідків, популярного в молодіжному середовищі «понятійного сленгу»: суміші поганої російської, місцевої української, блатної «фені». Свого піку ця тенденція досягла через 20 років в середині 90-х, після появи Школи  і Піщаної. Її імператив: «Че ты так разговариваешь?». Її  максима – пацанчики з Красного і Григорівки, які старанно виводили погано артикульовану російську, з претензією на власну залученість до тоді «вищої» культури. Пізніше ця тенденція пішла на спад і сьогодні майже подолана. Обухів не став Макіївкою, втім, Клайпедою теж. Енне покоління кількох хвиль заїзджих «спеціалістів» політично адаптоване до місцевих ідеологічних традицій, а мешканці довколишніх сіл повторили ситуацію з «українізацією» русифікованого у 70-ті Львова.

DSCN7381

1964 – споруджено районний Будинок культури на 500 місць. Сьогодні - Центр творчості юних. Зараз в ньому співають євангелісти, працюють юристи, лікують зуби, кантуються політичні партії тощо. Між всім цим гамузом навчають дітей, але, варто визнати – значно професійніше це роблять в Школі мистецтв, а цікавіше – в амбітних мистецьких ініціативах на Школі-Піщаній. Тамтешній будинок культури акумулював як кіношний, так і концертний майданчики обухівського культурного простору.

Центр творчості юних – напівмертвий. Давно не кластер, радше пляма, цілком симптоматична для депресивного адміністративного центру міста. Його доповнюють жахлива спортивна зала (власне, відсутність відповідної інфраструктури) в школі  імені Малишка; обжитий місцевими привидами колишній кінотеатр «Янтар»;  відсутність «лежачих поліцейських» на центральній дорозі міста;  неймовірно стрьомні (сорі  - дискомфортні) «зебри»; перетворені на парковки тротуари тощо. Поза сумнівом ЦТЮ – символ минулої епохи і діагноз теперішній. Він зайвий в окупованому таксистами, кіосками, ресторанами історичному центрі міста, де комфортність літного відпочинку напряму пов’язана з близькістю лавочки до магазина з дешевим пойлом.

До слова, в цьому ж році відкрилося Обухівське медичне училище.

1966 – після адміністративно-територіальної реформи 1963 року відновлено Обухівський район. Чекаємо на чергову реформу і обрізання до рівня «громади».

1967 – в гирлі Стугни розпочато будівництво Трипільської ДРЕС.

1968 – модернізовано Обухівський комбінат побутового обслуговування. З цього року він відомий як «Гвоздильний» (і металовиробів). Створений ще в 1952  в 2002 році він перетворюється на ОБУХІВМІСЬКВТОРРЕСУРСИ  -  у всіх відношеннях потрібне і корисне підприємство. Звичайно, його присутність не робить місто чистішим, втім, банальний розподіл сміття вже неабиякий плюс. Щоправда, лише в ситуації, коли власник доносить його (сміття) до місця призначення, урни чи баків. А це, як свідчить обсервація місцевості буває не так вже і часто. Сліди титульної «європейської» нації можна знайти в місцях, куди тверезому лізти важко. Їм же, як видно, просто не страшно.

В тому ж році розпочала свою роботу Музична школа. Зараз це Обухівська дитяча школа мистецтв, свого часу культове місце, скажемо прямо – тренд. З чим була пов’язана віра так званих ІТР (інженерно-технічні робітники»), вони ж – «трудова інтелігенція» у здатність своїх чад освоїти музичні інструменти достеменно невідомо. Смішно згадувати, як вихідці з сіл, після закінчення технікуму і розподілення на обухівське підприємство купували дитині піаніно. Зауважимо, що йдеться про тенденцію. Пізніше  подібна ексцентрична поведінка повторилася лише раз – коли весь Обухів у віці 5 – 25 ходив на карате (сето-кан, Черняєв), купував книжечки, віджимався на кулаках. Брешу – ще був футбол. Щоправда, він зачепив переважно пацанят.

1969 – почалося будівництво нового корпусу Обухівської школи №1. Через рік вона стала школою імені Малишка. В тому ж році запущено в хід перший і другий енергоблоки на Трипільській ДРЕС.

1971 – на території радгоспу «Петровський» розгорнулося будівництво найбільшого в Україні комплексу з відгодівлі великої рогатої худоби. Через рік введено в експлуатацію корівники і здане житло для працівників. На карті обухівських топонімів з’являється термін «Бичий хутір». Спочатку його етимологія стосується тварин зауваженого господарства, в середині 90-х вона вбирає в себе поведінкові рефлекси місцевої молоді. Відтак, в місцевому, здобреному привозною «фенею» слензі з’являється два різновида «биків» - лохуватий «ботанік» і борзий алкаш з «Петровського». Без образ, земляки, просто деякі з місцевих ще за життя ставали легендами літрбола і їх наслідків – боїв без правил, по всьому периметру старої частини міста: від стадіонів до дискотек, від Автостанції до власне «Петровського». Все горіло у пацанів у роті, під руками і від них. Кінець цьому поклала стрімка «бригадизація» міста і новий розподіл на «пацанів» (ровних, нормальних, правильних, класних) і «лохів». Районна прописка відійшла в минуле, а з нею канули в лету алко-бійцівські легенди Центру.

1974 – на «Петровському» відкрилася новозбудована школа №4. В цьому ж році колишні колгоспи «Обухівський» і «Петровський» об’єднані в радгосп-комбінат «Петровський».

1975  - розпочато намив території під будівництво Трипільського промислового вузла. Гирло Стугни з старого русла було переведено на нове – на північно-західну околицю Українки. Що представляла з себе долина Стугни, як то кажуть, до того?

Про це  розповів дисидент і філософ Василь Лісовий у своїх «Спогадах».

 - На південь від Києва Дніпро відразу ж відступає від високих крутих схилів, утворюючи широку низину. В ній розкидані села, неначе випали з торби мандрівного дяка, що добирався до Києва: Мриги, Конча-Заспа, Козин, П’ятихатки, Таценки, Українка. Коли ви рухаєтесь на південь «новою» із двох асфальтових доріг у напрямку до Обухова, то біля Нових Безрадич круті схили правого берега Дніпра зникають з обрію: тут понизів’я утворює рукав – широке лігво тепер зовсім вузенької річки Стугни. Високі круті схили Дніпра різко повертають на захід у селі Нові Безрадичі: цей поворот, високий та крутий, — місце, з якого відкривається простір дніпрового понизів’я. Цим простором я милувався у свої юнацькі роки, а після повернення з заслання ми (я з дружиною) піднялися на це верхів’я — в небі цього разу пливли маревом високовольтні щогли Трипільської ГЕС, - відзначив він.

В тому ж році прийнято рішення про будівництво в Обухові Трипільського біохімзаводу з виробництва лізину на потреби тваринництва. За деякою інформацією, серед подібних,  на той час він був чи не  найбільшим в Європі.

DSCN7375

1976 – будується приміщення райвузла зв’язку, п’ятиповерховий будинок для працівників торгівлі, двоповерхові будинки побут комбінату і правосуддя. Вони не просто доповнюють, швидше замикають кільце нової, модерної забудови довкола центральної площі міста. Її архітектори виходять з розповсюдженої тоді точки зору на структуру селища, в цілому. Згідно з нею, село чи райцентр, припустимо ділиться на дві, ніби-то взаємодоповнюючі частини. Перша - центр (міськрада, школа, кінотеатр (клюб), бібліотека, пошта, гастроном, аптека, пам’ятник тощо). За звичай, це територія колишнього вигону для худоби, пізніше базарна площа. Довкола неї коли радіально, здебільшого хаотично (позначилася «хутірна» система колонізації території) розміщені будинки і присадибні господарства. Щось на кшталт сучасних міських «спальників».

Той же рік - прийнято рішення про будівництво Київсього картонно-паперового комбінату. На ньому, судячи з усього, завершилося формування так званого Трипільського промислового вузла; зникли заплавні пристугнянські луги і, можливо, відтинок Змієвих валів між Стугною і стіною зеленого плато з боку Щербанівки.

DSCN7438

1977 – будується приміщення районного військового комісаріату.

Той же рік – відкриття магазинів «Техніка», «Промтовари». Почав курсувати автобус №2 (Радгосп-Лікарня). Перший з них проіснував до, як мінімім, 90-х. В ньому першому з’явилася така-сяка фантастика, особливо цікавою була серія «Тарзан» Берроуза. Такою самою була ціна на неї, малодосяжна для середньостатистичного школяра з його щоденними кишеньковими видатками штибу «проїзд-пиріжок-проїзд». Пізніше їх замінили дешеві цигарки.

DSCN7372

1978 – будується приміщення друкарні і бібліотеки – музею А.С. Малишка.

На 40 гектарах урочища Піщана розпочато будівництво нових кварталів Обухова: праворуч картонників, ліворуч – біохімівців. Вони знаменують початок нової епохи – отримання статусу міста; появу Нового Обухова; зміну етнічного складу населення; русифікацію, яка триває до, умовно, 2004 року. Приїзджі, в більшості своїй працівники різноманітних підприємств Трипільського промислового вузла, крім власної мови привозять кілька «соціальних хвороб» (в їх числі до цього не бачені наркотики і проституція) і переконання у власній вищості. Рік за роком замешкані ними Школа-Піщана виділяються в дещо сегрегований по відношенню до Старого Обухова спочатку криміналізований (особливо в середині 90-х) – Гарлем?), а по тому найбільш респектабельний і престижний анклав міста. Звичайно, в ціні і якості він програє тій же Лукавиці, але то вже інша історія. Лукавиця – це обухівський «Козин для Києва», «Рубльовка для Москви» етк, гімн іншому життю.

1979 – Обухів отримує статус міста.

1981 – закінчено спорудження райвузла зв’язку, триповерхової бібліотеки-музею Малишка.

  • Розпочато спорудження поліклініки на 850 місць.

  • Розпочала роботу школа №3.

1982 – встановлено пам’ятник Леніну.

DSCN7390

Вулиця Леніна, пам’ятник Леніну. В 2007 його облили жовто-блакитною фарбою, чим розбавили по-своєму антикомуністичний послід місцевих голубів на голові вождя. Пізніше Леніна перенесли за районну бібліотеку, аби 2 роки тому ритуально лінчувати однієї холодної ночі. З тих пір місто «прикрашають» два порожніх постаменти: посеред площі навпроти поштампу і за районною бібліотекою. Обидва незугарні, захаращені «мертві зони» в центрі Обухова, які, згідно з законами жанру чекають на свою ревіталізацію хоча би у вигляді лавочок, якісних урн і спокійних мамочок з дітьми.

1987 – розпочала роботу школа №5.

1989 – початок будівництва транспортної розв’язки біля Обухова.

1992 – відкрито Палац культури на Піщаній.

1994 – вставлено пам’ятник А.С. Малишку.

2001 – відкрито стадіон імені В. Мельника.

Останні тексти краєзнавчого додатку:

Шабат і шабаш