Брат Андрія Малишка був "робінгудом" і грабував радянських функціонерів

49057Я завжди був переконаний, що обухівська, постепова стихія - есерівська. Свідченням цьому наші земляки отаман Зелений і Григорій Косинка. Подейкують, вони були знайомі. Почитайте безсметнних "Анархістів", про пасіки в степу за Красним, як ритуально розстрілювали більшовицьких агітаторів тощо.

Ще один доказ подібної ідеологічної вольниці, брат Малишка - Петро, котрий, на відміну від  нашого, як казали про нього київські гопники  - "поєта", не отримав дві Сталінські премії (1947 і 1951) і не писав сценарії до фільму "Навіки з російським народом" (1954). 

Про це (і не лише) розповіла дочка Андрія Самійловича Валентина у статті-спогаді ЩО НА СЕРЦЕ ЛЯГЛО ЛИСТ У БЕЗВІСТЬ (Дзеркало тижня, 2002 рік).

Але ж був ще один син — Петро. Доля його трагічна. Через товщу років, через гони й перегони історії не побачиш істини, мотивів, які привели Петра і кількох його друзів на велику дорогу, вклали до рук зброю, але правди діти нікуди — став Петро гайдамакою, таким собі українським Робін Гудом, Кармалюком — бідних не чіпав, навіть помагав їм, грабував багатіїв, радянських чиновників.

Переконана, що був то вияв протесту проти радянської влади, проти зміни курсу українізації на новий русифікаторський, проти колективізації, такої неприродної для українського селянства, — і в мене є на те підстави, бо незнищенний волелюбний дух здавна жив у Малишковій сім’ї.

«Ми ніколи не були кріпаками, ми — з козаків», — любив повторювати дід.

Так от, цей дейнека, цей розбійник Петро, за твоїми, батьку, словами, писав вірші.

«Якби я писав так, як Петро, ціни мені б не було…» Кілька разів я чула це від тебе, тату. А Галя, наймолодша сестра з батькового роду, розказувала, яким Петро був добрим, завжди давав їй гроші — на нові кісники; у ярмарковий день вона могла дозволити собі поласувати маківничком або ж цукеркою.

Отож, закінчилися Петрові робінгудівські справи сумно. Адже тоді, у тридцяті роки, розмова з подібними громадянами була коротка — до стінки. Та прочули в Обухові, що є у Києві людина на прізвище Петровський, великий начальник, який допомагає людям, чим зможе. І от бабуся Ївга — вутленька, тихенька, чий голос так мало важив супроти дідового, зібралася на світанку і потьопала до Києва. Дід не пішов, вважаючи, що це — марна справа. А бабуся пішла — боса, а надворі осінь, у своїй спідничці у сім пілок, із срібним хрестиком на шиї, ув чорному очіпочку, із страдницьким виразом на обличчі… Пішла, бо ж син… А дорога до Києва тоді йшла через села, про таку асфальтівку, як зараз, і мріяти не могли. А так — на світанку вийдеш, увечері дістанешся. Де бабуся переночувала — ніхто не знає, а вранці таки знайшла Петровського, упала йому в ноги, плакала, просила — врятуй сина!

«Не можу, — сказав Петровський, — дуже у нього стаття погана».

Подивився на сині од холоду бабусині ноги і наказав, щоб їй видали таку-сяку взувачку… Петра розстріляли.