Козак Обух став героєм повісті у жанрі "козацького фентезі"

Персонаж на ймення характерник Обух став героєв повісті.

Про це йдеться в рецензії до твору Юри Гната «Чигиринський сотник» Кононовича: національне як фантастичне на шпальтах Читомо. Звичайно, це не наш, обухівський Обух, втім, дрібничка, але приємно.

читайте також:

Духи, що живуть на вершині Обухова

***

1-2Yinn5CWWFLiMFxDSSqj0gСірі тони, чорні ворони, голодні вовки. Втомлений бандурист на картині, чим не Обух на вершині Педини років зо 500 тому?

Все свідчить про дотичність подібної аналогії.

Обух. Легендарний мешканець порожнього хутора. На картині він сидить на найвищій, «лисій», а значить містичній горі краю. Він спочиває або медитує. Декорації місцевості вказують на друге, занадто багато натяків на приховане розмістив автор.

Розмотаємо невидимий клубок його алюзій, вузлик за вузликом.

  • Козак на вершині пагорба або гори. Його тіло розслаблене, його очі прикриті. Подібними техніками займалися скандинавські шамани «віткі». Медитація на горі, могильнику, кургані чи в іншому «місці сили» називалася «утесете». Вона приносила відповіді у вигляді образів. За формою «утесете» нагадувала (чи була) класичною шаманською мандрівкою в інший світ.

  • Він дивиться вниз, в область пупка. В містичному відтинку православ’я — ісихазмі, зі схожої пози користали у практиці так званої “молитви сердця». Під час неї діафрагма опускається і створює сильний тиск на черевну порожнину. При цьому медитуючий безперестанно читає «Ісусову молитву». Результат — так звані «фаворські вогні», християнський аналог буддійського просвітлінння. Саме їх «бачив» Христос на горі Фавор.

  • Представники однієї, вже зниклої дзенівської секти грали на сякухаті — спеціальній бамбуковій флейті. На відміну від інших напрямків медитації, в цій школі музика мала роль “реперної точки зосередження”. Аналогічними властивостями володіла сірінга — флейта Пана, шаманські дримби, варгани, діджеріду тощо. В українській лісостеповій традиції грали на бандурі. Часто, послухати сліпого співця збиралися не лише люди, тварини, але, і зачарована звуками, нечисть. Згідно з кодифікаціями так званої «чоловічої магії» бандурист грав роль посередника між Яв’ю і Прав’ю, Верхнім і Нижнім. Жебрак за професією — шаман за покликанням, позбавлений візуального контакту зі світлом бандурист весь час дріботів на межі прихованих від обивателя, світів.

  • Він сидить спиною до боввана. Тісний контакт головної, спинної чакри резонує з енергетичними ритмами старого, скіфського чи половецького ідола. Християнізований в межах народного православ’я він століттями допомагає місцевим з дощем, хворобачками і дрібним фартом. Вдень до нього йдуть з хрестом і нехитрими підношеннями, вночі прилітають на мітлах і стрибають в шалених хороводах. Часто це одні і ті самі молодиці в навколишніх сіл і хуторів. Тихі вдень вони стають самими собою з повним місяцем і лоскотом витоптаної босими ногами трави.

  • Позаду грунтуються два ворони: Хугін («думає») і Мунін («пам’ятає»).Учень Фрейда, Карл Юнг вважав їх архетипами «свідомого» і «підсвідомого». Вони сидять на плечах Одіна під час банкетів у Вальгаллі і діляться зібраними по світу плітками. Вони старі, як Гері і Фрекі — вовки Одіна (на передньому плані). Відзначимо, що аналогічні пси були у Перуна.

Що стосується самого Одіна, він мав одне око (друге віддав за мудрість). 9 днів висів на дереві задля мистецтва рун. Яшкався з воронами і вовками. Любив алкоголь і зосередження. Жив в Асгарді, в той час як носії віри в нього готи кілька століть поспіль панували на наших теренах. За однією з версій десь тут міг знаходитися їх легендарний Археймар — столиця Данапрштадту (Київ, Білогородка…).

Проблема з зором, любов до курганів, фауна і флора роблять уявного Обуха полегшеним варіантом архетипового бога. У германців це Одін, слов’ян — Велес, еллінів — Гермес, єгиптян — Тот. Згодом образ бога, що помирає і народжується еволюціонує і набуде рис Адоніса, Мітри, Христа, але це інші казки інших народів. Частина з них стане нашими. Втім, образ мандрівного мага, козака-характерника, сліпого бандуриста як полегшена версія повноцінного божества ніколи не зникав з української езотеричної традиції.

Хто знає, ким був колонізатор лукавицьких лісів і пристугнянських лугів, сусід кабанам і друг вовкам, відомий під позивним «Обух»?

Хто жив, молився чи вмирав на легендарній Педині і які секрети історії нашої малої батьківщини ховають її схили?

Де танцюють місцеві відьми і чому до Педини не заростає народна стежка: діти, містики, алкоголіки і інші святі люди хто частіше, хто рідше дивляться з її вершини на Обухів.

І лише одиниці розуміють, що в цей самий час “дух гори” дивиться на тебе.

Обух і Лукавиця. Права сторона міста (від Кобрини) і ліва. Чоловіча і жіноча.

Місячними ночами вони танцюють на залитій місячним світлом вершині Педини і лише середній син корінної обухівської мами може побачити їх тіні.

***

3e703873215ac76ad93cf1618e5b7516-e1491218156271

Історична тема в національній літературі, переважно, актуалізується в моменти суспільно-політичних потрясінь. Але воно й зрозуміло: давня приказка про необхідність знання минулого чіпко закріпилась в колективному (не)свідомому, відтак потреба писати про історичне диктується гострим відчуттям небезпеки. Що й пак маємо сьогодні — у час перманентної гібридної війни.

Традиційно, письменники вдаються до історичних маніпуляцій, відчуваючи необхідність артикулювати можливі причини катастроф, а вони, як відомо, коріняться в позірних «помилках», які, піддаючись осмисленню, стають ближчими й зрозумілішими. Особливо, якщо художнє втілення саме собою є привабливим і захопливим. Бо хто ж нині витрачатиме час на нудне чтиво?

Леонід Кононович добре відомий українському читачеві передовсім як «батько українського кримінального детективу», проте з часу видання його «Теми для медитацій» минуло більше десятиріччя. Цей факт спричиняє інтерес до свіженького роману «Чигиринський сотник», однак зразу варто обмовитись, що зайва справа поки що — ставити цей твій в якийсь український контекст. Адже «Чигиринський сотник» є яскравим зразком сучасного українського козацького роману, точніше — козацького фентезі. А втім, книжка — це ще й історичний екшн, містичний бойовик, лицарська меніппея, істерн-тревелог, інфернальний трилер. І навіть авторський варіант альтернативної історії, що ре-конструює національний міт.

Варто віддати Кононовичу належне — роман читається на одному подихові. Однак — матерія твору або вимагає філологічної підготовки чи принаймні закоріненості в стихію української живої (не «книжної» і не «літературної») мови. Для читача ж непідготовленого твір буде не з легких саме через мовленнєву канву: грішним ділом видається, що автор придумує «усі ті словечка», аби осягнути пишність барокового орнаментування, штучно прикрасити чи надати колориту. Та потуги письменника не йдуть на шкоду, навпаки — апетит з’являється в процесі, а оповідь буквально затягує.

В цьому випадку заслугою Кононовича є дотримання жанрово-стильового дрес-коду: згадаймо Толкіна, наприклад, з його штучними мовами, на яких навіть пишуться вірші. Мовна реконструкція — абсолютно виграшна стратегія, адже це козацьке фентезі назагал писане шаблонно в сюжетному плані. Це — шлях Героя, захоплива історія з рядом випробувань, фантастичними перипетіями, з яких правдами й неправдами і не без божої помочі, той Герой, як качур з води, виходить сухим і чистим.

Герой — Михась, мале хлоп’я, що навіть при самому кінці доростає лишень до десятка років. Має непростий родовід і наставника — козака-характерника Обуха. Свої переваги над прóстими смертними і надзвичайні здібності малий усвідомлює по ходу діла: він — хранитель Ключа Троянового, що має велику чудодійну силу і прийшов на цю землю з того світу. Пекельне зло, слуги Чорнобогові змагаються за цей Ключ із лицарями світла, Дажбожими дітьми. Урешті-решт, пройшовши всі несусвітні випробування і здолавши перешкоди, Михась «замикає Коло». Проте на цьому не перепиняється ріка сюжетної історії: ключ спричиняється до великого повстання, виконуючи свою напророчену роль.

Чи можемо цю шаблоновість ставити авторові в мінус? Видається, що ні, адже вона дає читачеві впізнаваність і певну зону комфорту. І цей особливий game – як у відеоіграх, читач відчуває власну участь через зацікавленість, проходячи level after level, step by step.

У степу — дещо про топографію — чигають татари і всяка нечисть, інакша нечисть — з лісу йде. Хоча й там є клаптики прихистку для героя в особливо небезпечних ситуаціях: саме в лісі Михась рятується од чергової нечистої прояви і зустрічає чарівну бісурканю, в яку закохується. Маршрути Михася й Обуха, що тікають з Січі, вирушаючи реалізовувати місію малого, так чи інак концентруються навколо Дніпра, локалізуючись від нижніх порогів до Києва і околиць, завершуються в Чигрині (сучасний Чигирин).

Топологія географічна невіддільна від мітологічної: Дніпро-Славутич, правобережжя-лівобережжя між Навою-Правою-Явою; персонажі-прототипи реальних історичних осіб (Ярема Вишневецький, Богун та ін.) взаємодіють з інфернальними сутностями: мавками, дівами-обидами, зміями, росалками, чортами тощо; душі хрещені ходять до церкви та вірять в Дажбога…Час дії — Україна часів занепаду Запорізької Січі. Історичні паралелі можливі, а, може, й бажані.

Трапляється в тексті й чергове наївне розшифровування назви «Україна» та «українці». І про богообраність також є. І про соціально-класові та релігійні конфлікти теж. Зрештою, роман «Чигиринський сотник» написаний так, що прекрасно уживається сьогодні з умонастроями людей, хоча з перших сторінок видається достоту екзотичним.

У пост-історії, як писав колись Іздрик, сприйняття часу має ще й мітологічний аспект, себто відбувається радше в категоріях мітичного, а не суто історичного. Тому спокуса переосмислення і акцентування на силових точках певного історичного дискурсу завжди залежить і від координат його сприйняття. Мітичне сьогодні — це частково й іронічне, часто під личиною наївного.

Модус наївного у цьому творі кшталтує текст таким чином, що авторові постійно доводиться втручатись у хід подій, відкриваючись як автор-історична особа. Це відверто помітно і може шкодити враженню, особливо, коли письменник вдається до оціночних суджень. Хоча жанрово «Чигиринський сотник» є аплікацією козацького фентезі з різноманітними стильовими елементами, прекрасним потенціалом до екранізації і інтенцією до продовження.

Звичайно, тема козаччини як бадьорого, проте з ретроспективи історії програшного в результаті державотворчого проекту, постійно проситься до інтерпретацій на новий лад. Манить особливий колорит явища: топоси вольности, волі, (національної) (само)свідомости, патріотизму, українськости — далеко неоднозначні, адже є конструктами культури. Леонід Кононович використовує козацький міт, однак наснажує його власним звучанням.

Ідентифікація національного відбувається й через заперечення, тобто від супротивного: козак ретранслює відмінності від — вживаючи лексику роману — татар, ляхів, жидів, москалів. Хоча про останніх у романі на диво мало, видається, що автор свідомо оминає північних сусідів, нібито керуючись етичною настановою свого непрямого попередника в історичній секції Загребельного — «ніщо не існує, поки воно не назване».

Варта окремої згадки і назва, однак чому саме так озаглавлено твір — цю інтригу лишимо читачеві, бо сливе до самих останніх сторінок це питання є відкритим. Щоправда, на деякі підказки таки варто вказати. Чигрин (Чигирин) — перша гетьманська столиця, а недавно у фейсбук трапився коментар про те, що місто і є першою столицею України. До слова, Київ у романі маргіналізовано, він є лиш однією із зупинок на шляху Михася з Обухом, хоч і на магістралі Великої Ріки.

Якщо іти до контексту: вірш Шевченка «Чигрине, Чигрине… » є фактично роздумом про минуле і майбутнє України (ще один плюсик до карми національного мітотворення). А от ім’я головного персонажа «Чигиринського сотника» таке ж, як і у батька того, ким замикається Коло — того, для кого власне і проходить увесь шлях випробувань хранитель Троянового Ключа. Того, хто став великим гетьманом і, згуртувавши козаків та простий люд, підняв їх на повстання.

Зайве й казати, що магії в романі стільки, що аж пре, а без заклинань, примовок, чарів і словес-чарунок — і взагалі нецікаво. Ну і добротна містика, від якої деколи аж мурашки згурджуються. А поза тим, «Чигринський сотник» — енциклопедія козацької душі, музейник етно-експонатів і ціла скриня різного добра, так що нудно точно не буде, вже повірте.