Літературознавець назвав "нікчемною" книжку про отамана Зеленого

dd - Не варто було би й розводитися про нікчемну книжку «Справа отамана Зеленого», якби Андрій Кокотюха не був талановитим автором, котрий чимало зробив для становлення сучасної української літератури, впорскуючи їй украй необхідний фермент «високочолої низькочолості» (Умберто Еко. Роль читача. Дослідження з семіотики текстів. — Л.: Літопис, 2004), - пише відомий літературний експерт Костянтин Родик на шпальтах Буквоїда.

***

Не так дратують дощі, як їх заперечення Гідрометцентром. Так і з Кокотюхою: був би собі і був. Він — органічна частина літературного ландшафту. Гриби на його мікоцеї родять різні; їстівні та поганки. Твердити, що останні всуціль шкідливі, — невігластво. Але називати неправдиві опеньки справжніми — то вже диверсія, що веде як не до отруєння, то до читацького розчарування.

Нещодавно таку ведмежу послугу нашому авторові підклала літературознавець Світлана Філоненко. З передмови до однієї з останніх книжок А.Кокотюхи дізнаємося, що вона захистила докторську дисертацію за його текстами, а оце на сайті «Буквоїд» (03.08.2015) поділилася популярними словами про його «Справу отамана Зеленого» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2014).

Пан Кокотюха — харизматична особа; підпасти під його вплив легко. Але ж не науковому аналітикові? Аж так, щоб заспівати мало не верлібром: «Андрій Кокотюха, приклавши вухо до чорнозему, почув голос селян». Мимоволі згадаєш Умберто Еко: «Той, хто пише дипломну роботу про сифіліс, врешті полюбить навіть спірохету бліду» (Маятник Фуко. — Х.: Фоліо, 2014).

Схоже, з пані Філоненко сталося цілком за Юнґіанським визначенням: перенос власних плюсів на коханого. Вона приписує Кокотюсі геть невластиву йому академічну ретельність: «Змушений був перегорнути сотні сторінок наукових праць, мемуарів, преси та художніх текстів». Направду, сам автор у післямові згадує лише п’ять книжок, котрими користувався у вивченні феномену отамана Зеленого, і лише дві з них є первинними дослідженнями. Одне з зазначених — Станіслав Кульчицький, «Червоний виклик» (К.: Темпора, 2014). Але ж як треба «перегортати» цього історика, аби не побачити головної його тези: «Без російської окупації комунізм не прищепився б в Україні». Пан Кульчицький переконливо (зіставленням численних документів) доводить, що термін «громадянська війна» аж ніяк не дотичний перебігу подій 1917–1921 років. То була та сама стара-нова гібридна війна: провокування внутрішнього конфлікту за допомогою прихованої агресії. Попри те, пан Кокотюха принаймні двічі у романному тексті вживає цей термін російської пропаганди («громадянська війна»), хоча зображує лише зіткнення українців із Денікіним та більшовиками.

Далі наша закохана дослідниця щедро ділиться з Кокотюхою власною ерудицією. Мовляв, головний персонаж його твору, медик за фахом, відбуває ті ж метаморфози, що й герої М.Булгакова: лікар — вбиває («підозрюю, саме цим етичним питанням у першу чергу задався автор»). Сумніваюся, що наш автор тримав те у голові, тим паче що сама антитеза — штучна: лікар таки вбиває, коли немає іншого способу врятувати життя. Та пані Філоненко вибудовує на цьому хиткому фундаменті постамент Кокотюсі: головний персонаж еволюціонує — отже, це шекспірівська парадигма.

Насправді жодної еволюції внутрішнього «я» головного героя читач не зауважує (хіба незначні корекції реакцій підо впливом зброї). Та й сам А.Кокотюха не ототожнює себе з Шекспіром. І тут постає питання про жанр «Справи отамана Зеленого». Пані Філоненко схильна зарахувати роман до «історичної прози». Але як доктор філології мусить-таки триматися берега: «Відомий персонаж – приманка для читача, спраглого історичних одкровень». Приманка — функційний прояв обману; кому-кому, а філологам це відомо. То що ж являє собою «нібито бестселер» Кокотюхи про «нібито отамана Зеленого»?

Це — класична «костюмована книга» за визначенням французького літфілософа Шарля Данціґа (Навіщо читати? — Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2015). За радянських часів у Москві виходила мегапопулярна серія «Военные приключения» (велика і мала серії). Писане А.Кокотюхою з приводу конкретних історичних подій — те саме: розмальовка за лекалом. А лекало, матрицю, диктували ідеологи: не важливо, про які події ти пишеш, аби писав правильно. Нині ідеологічного поняття «правильно» не існує й ніхто його не накидає: кожен літератор варіює по-своєму.

Наприклад, А.Кокотюха вважає, що на Дніпрі проти Трипілля тамтешні селяни 1919-го влаштували «натуральне річкове піратство… звичайний розбій». Але жодних проявів проти сусідів-українців не змальовано (і документи про те не свідчать). То хто його тягнув за язика? Або таке: «Партизани всерйоз намірилися зимувати серед болота, не приховуючи, що годувати їх мусить місцеве населення». І чим це «свідчення» відрізняється від такого пасажу: «Комісари будуть грабувати, арештовувати й убивати — а люди терпітимуть. Миритимуться. Бо надто розумні, грамотні й виховані, щоб вірити в збройний опір. Звикли, що з усяким, хто має чи здобув владу, можна й треба домовлятися»?

Але головне питання: про що книжка А.Кокотюхи «Справа отамана Зеленого»? Аж ніяк не про реального отамана. Він — на марґінесах оповіді. І геть не такий, як свідчать дослідники. Візьмемо Романа Коваля, другого притомного історика зі списку «використаної літератури» пана Кокотюхи. З книжки Р.Коваля «Отаман Зелений» (К.: Наш формат, 2014) довідуємося, що 1905 р. дев’ятнадцятирічний Данило Терпило — майбутній отаман Зелений — в есерівському осередку Трипілля «очолював боївку терористів». Тобто, за своїм статусом нічим не відрізнявся від сумнозвісного Коби. Але ж п’ятнадцять років потому мусив реагувати, коли на околиці рідного села з’явилися москалі: «12 тисяч зарізяк йшло на «мокроє дєло». У книжці Р.Коваля — суцільні архівні свідчення, як-от із рапорту агресорів: «Эскадрилья в составе 2-х самолетов произвела налет на расположение банд Зеленого, сбросив 15-ть пудов фугасных и осколочных бомб. Триполье горит, деревне, где расположены зазнавшиеся бандиты, нанесен жестокий, но заслуженный удар».

Роман Коваль — не так письменник чи історик, як архівіст-пропагандист у кращому розумінні. Тому йому можна подарувати історіографічні емоції на кшталт «схильний до шахрайства Винниченко», або «повний нікчема Петлюра». Навіть оте — «геніальні ватажки Григор’єв і Зелений». Отаманія 1918—1921 років і досі належно не вивчена, а відтак і не відрефлексована. А нинішня ситуація, схоже, повторює ту, майже сторічної давнини, ситуацію. Ось хоча б таке з Р.Коваля про тодішніх добровольців: «Чому Петлюра наказав боронити Батьківщину від Денікіна повстанцям Зеленого, а не українській армії, якою командував? Чи ефективно кидати партизанську формацію у фронтові бої проти регулярної армії, оснащеної Францією найновішою технікою… Напевно, Петлюра хотів просто спекатися повстанців». Вельми дочасна алюзія на наші сьогоднішні політичні розклади.

Але про все те у романі А.Кокотюхи — ніц. Автор чесно визнає, що йому насамперед йдеться розповісти гарну історію — «не зважаючи ні на що й ні на кого». Та це не так творча свобода, як підліткове жадання уваги. Ще десять років тому Максим Розумний охарактеризував цей півнячий потяг свого покоління «писати на заборонені теми забороненими словами» (Андрій Кокотюха, Максим Розумний. Лірика 90-х. Любити живих. — Х.: А.П.Стожук, 2004). До речі, про заборонені слова — на звороті титулу «Справи отамана Зеленого» красується: «Обережно! Ненормативна лексика!». Але це також приманка-обман: у книжці того немає. Що ж до заборонених тем, то їх тепер, слава Богу, не існує. Хіба — небажані владою й підконтрольними медіями. Проте лишилися недостатньо проговорені теми в зоні міфологічних розломів, де все, як у «Сталкері» Тарковського: крок убік — і непрогнозований вибух. Ми з тим зіткнулися віч-на-віч у реалі. Виспівувати на цьому мінному полі «гарні історії» — небезпечно. Не для автора — для читача. А це вже питання моральної відповідальності.

А.Кокотюха всіляко оминає це «прокляте» для письменників питання; мовляв, книжка «насыщена всем необходимым, чтобы… чтение не было скучным» (з післяслова до так само прилипайлового роману про «полководця» Г.Жукова: Охота на маршала. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2014). Тут же вичитуємо таке: «Основа романа, который вы только что прочли, не полная выдумка». І невтямки авторові, що це — формула маніпуляції: розчинення дещиці правди в безберегій видумці.

«У авторов, которые так поступают, действительно имеется профессия, они действительно заняты производством. Они спекулируют своим талантом и являются носителями эпитета и негласной цеховой мечты истинно цеховых писателей — «золотое перо», — ще сто років тому написав Герман Гессе (Магия книги. — Москва: Книга, 1990). Такі «тоже-писатели», на його думку, несамохіть помагають «несамостоятельных людей сделать еще более несамостоятельными».

Нобелівський лавреат не закликав письменників до публіцистичної дидактики, він дбав про читача: «Мы должны подходить к книгам не как боязливые школяры к высокомерным учителям и не как бездельники к бутылке шнапса, а как скалолазы к Альпам, как бойцы к арсеналу». Кокотюсі, схоже, миліший той читач, що з пляшкою. Шарль Данціґ політкоректно зазначає: «Усі охоче вважають, що читачі — люди порядні, всі порідні. Та трапляється, що недоумки також читають… Широкий загал може складатися з дуже чарівних невігласів». Умберто Еко відкидає політкоректність щодо «масового читача»: «На світі є кретини, недоумки, ідіоти і божевільні».

Андрій Кокотюха, що свято сповідує адекватність будь-якого мовленого ним слова, не замислюється над читацькою рецепцією, а відтак і не відчуває жодної відповідальності. Але ж «якщо відмовитися від будь-якої відповідальності, то наша література всього-на-всього цвірінькання», — каже Ш.Данціґ. Цвірінькання — щодо так званої «історичної прози» А.Кокотюхи — ще м’яко казано. Герман Гессе писав про «избыток технически хороших, однако в человеческом и культурном отношении бессодержательных произведений». Такі твори, на думку класика, агресивно впроваджували у масову свідомість «безвкусицу, введенную в моду газетами». У численних інтерв’ю А.Кокотюха означує себе саме газетярем — ним він у більшості своїх текстів і лишається. Одного разу він повідав навіть таке: «Досі зустрічаю людей, котрі виростали на «Жабах» — йдеться про першу книжку А.Кокотюхи, яку сам автор нині вважає примітивно-трафаретною (див.: Віктор Яручик. Розмова з літератором. — Луцьк: Твердиня, 2015).

Що ж то за подобина така, що «виросла на «Жабах»? Герман Гессе називає його «подбитый ветром бездумный читатель»; американський літаналітик Гаролд Блум пропонує грайливу аналогію з персонажем «Дон Кіхота»: «Скромний шляхтич з Ламанчі мав лише один недолік: був надто пристрасним читачем популярної літератури свого часу, що врешті і позбавило його розум будь-якого зв’язку з реальністю» (Західний канон: книги на тлі епох. — К.: Факт, 2007). А Шарль Данціґ узагалі ігнорує толерантність: «Ліпше бути без читачів, ніж мати таких, яких змусили вилізти зі стічної канави».

Видавці, замовляючи А.Кокотюсі «історичні твори», спокушають його багатотисячними накладами, спожитими подібними читачами. Це — торний шлях порнографії. Можна, звичайно, йменувати чорне білим, як це робить С. Філоненко: «Роман про отамана Зеленого варто розглядати в загальнокультурному контексті  як частину проекту з відновлення національної пам’яті» — хіба що вважати «проектом» традиційне забалакування проблеми. Не варто було би й розводитися про нікчемну книжку «Справа отамана Зеленого», якби Андрій Кокотюха не був талановитим автором, котрий чимало зробив для становлення сучасної української літератури, впорскуючи їй украй необхідний фермент «високочолої низькочолості» (Умберто Еко. Роль читача. Дослідження з семіотики текстів. — Л.: Літопис, 2004). Може, йому стане сил уникнути подальших спокус вештатися мінними полями колективної пам’яті. І, схоже, пан Андрій уже нарешті знайшов найбільш комфортну для себе — і безпроблемну для читача — форму самореалізації: детективний ретророман, що обачно дистанціюється від вибухонебезпечних історичних сюжетів. Цього року вже вийшло три книжки серії (Х.: Фоліо) — і це, здається, краще з написаного ним за всі двадцять років.