Муніципалізм - стара-нова наука про управління містом

118093Він вважав себе "русским евреем", хоча деякі джерела кажуть, що його батьки були вихідцями з України. Класик так званого "соціального анархізму" і "соціальної екології" Букчин критикував радикальних біоцентристів і позерів. Він писав, що первісні люди з'їли мамонтів, а індіанці вирубали секвойі. Ще він писав про принципи "прямої демократії" і контролю громадянського суспільства над завжди винною владою. Одразу відзначу, що його концепції "конфедерації" не мають нічого спільного з сепаратизмом. Йдеться про максимальну децентрацізацію органів влади і зростання ролі саме громад в управлінні.

Ми не анархісти. Ми цікавимося теорією і практикою міських перетворень. Відродження механізмів "прямої демократії" - одне з них. Що може бути демократичнішим за віче, що може бути продуктивнішим ніж руйнування принципу "людина людині - вовк" і перехід на рейки органічної солідарності?

***

murraybookchin-1Певно, найбільшим спільним промахом рухів за соціальні зміни — я говорю передусім про Ліву, радикальних екологів та організації, які відкрито виступають на захист знедолених — є відсутність політичної концепції, що допомогла б людям вийти за межі, нав’язані їм чинним станом речей. 

Сьогодні під політикою розуміють боротьбу між ієрархічно організованими бюрократичними партіями за виборчі посади, під час якої пропонуються цілком порожні програми досягнення „соціальної справедливості” з метою вразити безформний „електорат”. Потрапивши на посади, ці партії перетворюють свої програми на букет „компромісів”. В цьому плані багато європейських „зелених” партій мають разюче малу відмінність від традиційних парламентських партій. Вона відсутня й у соціалістичних партій, що, попри строкатість вивісок, нічим суттєвим не відрізняються від своїх капіталістичних опонентів. Безсумнівно, байдужість американо-європейської публіки — її „аполітизм” — справляє гнітюче враження. Не очікуючи нічого від виборів, люди закономірно віддають свій голос вже існуючим партіям, і лише тому, що ті, уже будучи центрами влади, можуть досягати певних результатів у суто практичних питаннях. Якщо комусь і набридає голосувати, більшість людей міркують так: навіщо витрачати голос на якусь нову маргінальну організацію, що має всі ознаки вже існуючих і врешті-решт стане такою ж, як і вони, корумпованою у разі успіху? Яскравим прикладом є німецькі зелені, чиє приватне та публічне життя дедалі менше відрізняється від життя інших партій нового Рейху. 

Те, що цей „політичний процес” мляво тягнеться десятиліттями без суттєвих змін, по великому рахунку завдячує його власній інертності. Час кладе край очікуванням, надії часто зводяться до традиційних бажань після того, як одне розчарування слідує за іншим. Розмови про „нову політику”, про переосмислення традиції, які є такими ж старими, як і сама політика, стають непереконливими. Десятиліттями зміни, що відбувалися у радикальній політичній думці, були переважно змінами у сфері риторики, а не структури. Німецькі зелені є єдиним „свіжим” успіхом утворення „непартійної партії” ("nonparty parties") (цей термін зелені використовують для опису власної організації), яка після спроб реалізовувати низову політику — за іронією, з усіх можливих місць вони вибрали Бундестаг — перетворилась на звичайну парламентську партію. Соціал-демократична партія Німеччини, Лейбористська Партія Великобританії, Нова Демократична Партія Канади, Соціалістична Партія Франції та інші, попри власні погляди, відначально спрямовані на визволення, сьогодні важко віднести навіть до ліберальних партій, в лавах яких Франклін Д. Рузвельт або Гарі Труман почувалися б як вдома. Які б соціальні ідеали не сповідували ці партії кілька поколінь тому, зараз вони поблякли через прагматичні прагнення здобути, утримати та поширити владні повноваження у своїх парламентських фракціях та підконтрольних міністерствах. 

Саме такі прагнення до отримання парламентських та урядових місць ми називаємо сьогодні „політикою”. Згідно з сучасними політологічними уявленнями, „політика” є виключно набором технік отримання влади в представницьких органах — передусім, у законодавчій та виконавчій гілках —, і аж ніяк не моральним покликанням, що базується на раціональності, єдності та свободі.

ГРОМАДЯНСЬКА ЕТИКА (Civic Ethics)

Лібертарний муніципалізм (далі — ЛМ) являє собою серйозний, справді обґрунтований історично, проект, метою якого є впровадження системи політичних поглядів та методів їхнього застосування, етичних за принципами, та низових за формою організації. Відмінність лібертарного муніципалізму від інших спроб низової організації полягає радше у площині структурних форм та моральних засад, а не риторики. ЛМ має на меті відновлення публічної сфери для реалізації первинного інституту громадянства, паралельно пориваючи з марнотним колом парламентаризму та виробленої ним містифікації „партійного” механізму як засобу громадського представництва. В цьому плані ЛМ не є просто політичною стратегією. Він є спробою здійснити перехід від прихованих або відначальних можливостей, закладених демократичною організацією, до радикально нової конфігурації самого суспільства — комунітарного суспільства, що йде назустріч людям та їхнім потребам, що зважає на екологічні імперативи та розвиває нові етичні засади, покладаючи в їхню основу співучасть та розподіл. Самоочевидним є те, що цей перехід веде до незалежних форм політичного процесу. Важливіше ж те, що він веде до переосмислення самої політики, повернення до питомого значення цього грецького слова, а саме: управління спільнотою або містом за допомогою загальних зборів громадян, де вони, зустрівшись обличчя-до-обличчя, обговорюватимуть громадську політичну позицію, спираючись на моральні засади взаємодоповнення та солідарності. В цьому плані, ЛМ не є однією з численних плюралістичних стратегій, направлених на досягнення невиразно сформульованої соціальної мети. Демократичний по своїй суті та неієрархічний за структурою, він уособлює людське призначення, а не є різновидом політичних знарядь чи стратегій, які можуть братися на озброєння або „списуватися” згідно з метою заволодіння владою. ЛМ насправді прагне надати визначення інституційним контурам нового суспільства, одночасно пропонуючи вже зараз практичні ідеї для радикально нових політичних поглядів.

ЗАСОБИ ТА ЦІЛІ

Наразі, засоби та цілі мають раціональну єдність. Слово „політика” відтепер означатиме прямий народний контроль суспільства його членами за допомогою встановлення та підтримки справжньої демократії у муніципальних асамблеях і в цьому значенні політика відрізняється від республіканської системи представництва, що заздалегідь захоплює право громадянина на формування власної спільноти та формулювання поглядів на місцеві справи. Ця політика радикально відрізняється від мистецтва управління державою та самої держави як інституції, а саме групи фахівців, яка складається з бюрократів, військовиків, поліцейських, юристів і подібних їм, що існують як насильницький апарат, відокремленість якого від народу та зверхність є очевидною. Лібертарно-муніципалістичний підхід розрізнює мистецтво управління державою — яке сьогодні ми зазвичай називаємо „політикою” — та політику, у тому сенсі, у якому вона існувала в докапіталістичних демократичних суспільствах. Крім того, ЛМ містить в собі чітке окреслення соціальної сфери, і разом з цим політичної сфери, в прямому значенні слова „соціальне”: насамперед, як простору, в якому проходить наше приватне життя та в якому ми займаємося виробництвом. Сама по собі соціальна сфера має бути відмежованою як від політичної, так і від державницької сфери. Величезна шкода була заподіяна внаслідок взаємозамінного вжитку таких понять, як соціальне, політичне, держава. Дійсно, і досі існує тенденція визначати одне через інше як у розумовій діяльності, так і в щоденних реаліях життя. Втім, держава є цілком чужорідним утворенням, шипом у тілі людства, що йде шляхом розвитку, зовнішньою сутністю, що постійно вторгається в сферу соціального та політичного. Також часто держава нищить сама себе, підтвердженням чого можуть бути азіатські імперії, імператорський Рим та тоталітарні держави нових часів. Більше того, вона неспинно втручається у політичні структури, які, попри всі їхні минулі хиби, були вповноважені спільнотами, соціальними об’єднаннями та окремим особистостями. Такі вторгнення у відповідь викликали опір. Конфлікт між державою, з одного боку, та політичної та соціальною сферами, з іншого, є прихованою громадянською війною, що точиться не одне століття. Часто цей конфлікт припиняв бути прихованим, наприклад, в нові часи таким був опір кастильських міст-комун (comuneros) іспанській монархії в 20-х роках 16 ст., боротьба паризьких дистриктів проти централістського якобінського Конвенту у 1793 та незчисленні сутички, що відбувалися до та після наведених подій.

Сьогодні з огляду на зростання централізації та концентрації влади в національній державі „нова політика” — та, що справді є новою — має в інституційному плані формуватися навколо ідеї повернення влади до муніципальних спільнот. Відповідний крок є не просто необхідним, але й цілком можливим навіть в умовах таких урбаністичних гігантів як Нью-Йорк, Монреаль, Лондон та Париж. Ці урбаністичні агломерації не є, власне кажучи, містами або муніципальними спільнотами в прямому сенсі, попри таке їхнє визначення соціологами. Лише тоді, коли ми починаємо їх вважати містами, ми потрапляємо в мистифікаційні тенета проблеми розміру та матеріально-технічного забезпечення. Навіть перед тим, як ми зіштовхнемося з екологічним імперативом матеріальної децентралізації (необхідність чого усвідомлювали вже Ф. Енгельс та П.Кропоткін), нас не має бентежити проблема (можливості) децентралізації в інституційному плані. Коли Франсуа Міттеран кілька років тому спробував децентралізувати Париж за допомогою створення автономних муніципалітетів, він переслідував виключно тактичні політичні цілі, а саме послаблення впливу правого паризького мера. Однак він зазнав невдачі не тому, що реструктуризація величезного мегаполісу є неможливою, а тому що більшість заможних парижан підтримувала його опонента. Відтак є очевидним те, що інституційні зміни не відбудуться у суспільному вакуумі. З іншого боку, вони також не можуть бути гарантією того, що децентралізовані муніципалітети, навіть якщо структурно вони будуть спиратися на принципи демократії, обов’язково сповідуватимуть гуманізм, раціоналізм та екологізм у ведені громадських справ. ЛМ же базується на боротьбі за створення раціонального та екологічного суспільства, яка залежить від освіти та організованості. Насамперед, він передбачає справжнє демократичне прагнення людей спинити зростання владних повноважень національної держави та повернути їх до спільнот та регіонів. Доки не з’явиться рух — будемо сподіватись, що це буде ефективний лівий рух зелених — який пришвидшить досягнення цих цілей, децентралізація так само легко може призвести як до гуманістичних екологічних спільнот, так і до негативного регіоналізму. Але коли соціальні зміни не несли з собою ризики? Існує ймовірність того, що ситуація, коли відданість Марксовим поглядам щодо централізованої держави та планової економіки мала б невідворотно привести до встановлення бюрократичного тоталітаризму, може розвиватися набагато краще за ситуацію, коли децентралізовані лібертарні муніципалітети невідворотно перетворяться на авторитарні структури і виражатимуть ознаки виключення та обмеженої містечковості. Економічна взаємозалежність є фактом сьогоднішнього життя, і капіталізм перетворив ідею локальної самодостатності на химеру. Поки чинні муніципалітети та регіональні структури шукатимуть, як би отримати достатньо засобів для підтримки власної самодостатності, ми вже давно вийдемо з періоду, коли самодостатні спільноти, що можуть потурати власним хибам, матимуть шанс на існування.

КОНФЕДЕРАЛІЗМ

Нарівно важливим моментом є потреба конфедералізації — утворення взаємозв’язку між спільнотами за допомогою відкликуваних представників, делегованих муніципальними громадянськими асамблеями, єдиною функцією яких буде координація та технічне адміністрування. Ідея конфедерації має довгу історію, що розпочинається ще в античності та яка являє собою головну альтернативу національній державі. Починаючи з Американської революції, через Французьку та Іспанську, конфедералізм становив основний виклик державному централізмові. Цей виклик не втратив своєї сили і в наш час, коли розпад імперій ХХ-го століття підняв питання про примусовий державний централізм або про відносну автономність націй. ЛМ додає радикально демократичного виміру сучасним дискусіям про конфедералізм (як це відбувається, наприклад, у Югославії або Чехословаччині), закликаючи не до конфедерації національних держав, але муніципалітетів та кварталів (районів) у мегаполісах разом з містами та селами.

У випадку (втілення концепції) ЛМ негативний регіоналізм може бути стриманий не лише неподоланними реаліями економічної взаємозалежності, але й налаштованністю муніципальних меншин рахуватися з бажанням більшості у спільнотах, в яких вони беруть участь. Чи така взаємозалежність та ставлення до рішень більшості гарантуватимуть виваженість самих цих рішень? Очевидно, що ні, але наші перспективи (збудувати) раціональне та екологічне суспільство з таких позицій є набагато кращими за спроби зробити це за допомогою централізованих структур та бюрократичного апарату. Від подиву я можу лише розвести руками з приводу того, що німецькі зелені не спромоглися побудувати жодну муніципальну мережу. Вони мали тисячі представників у міських радах по всій Німеччині, але ті переймалися локальними політичними проблемами цілком конвенційного характеру, що стосувалися виключно конкретних міст, не виходячи на мережевий рівень. 

Багато аргументів, висунутих проти концепції ЛМ, навіть у „сильному” конфедеративному варіанті, випливають з хибного розуміння різниці між формуванням політичного бачення та технічним адмініструванням. Проте ця різниця для ЛМ є фундаментальною і ніколи не випускається з виду. Формування політичного бачення здійснюється спільнотою або квартальною асамблеєю вільних громадян, адміністрування виконується конфедеративним комітетом, що складається з наділених мандатом та відкликуваних депутатів міст, населень та сіл. Якщо конкретна спільнота або квартал — або певна меншість громадян, які мешкають в їхніх межах — обирають напрямок розвитку, під час якого порушуватимуться людські права або поставатиме екологічна катастрофа, більшість місцевої або регіональної конфедерації має право покласти край злочинові за допомогою свого конфедеративного комітету. Це не є відмовою або спростуванням демократії, але вимогою поділяти угоду про визнання громадянських прав та дотримання екологічної цілісності регіону, яка була визнана та схвалена усіма. Ці права та потреби не стільки відстоюються конфедеративними комітетами, скільки більшістю на самих народних асамблеях, що постають як одна велика спільнота, яка виражає свої бажання через конфедеративних депутатів. Відтак, формулювання політичного бачення лишається в компетенції місцевих спільнот, але його технічне забезпечення покладається на конфедеративну мережу як певне ціле. Конфедерація, по-суті, є Спільнотою спільнот, в основі якої лежить чітке формулювання людських прав та екологічних імперативів. 

Якщо ЛМ цілковито не відхилиться від своїх форм та не відмовиться від власних смислів, він стане тією бажаною концепцією, за яку слід боротись. ЛМ набуває сенсу в той час — і маю сподівання, що такі часи настали — коли люди почувають себе позбавленими повноважень приймати рішення і активно прагнуть повернути їх собі знов. Існуючи у дедалі більшій напрузі у стосунках з національною державою, ЛМ є як неспинним рухом, так і одночасно його метою, боротьбою, яка має початися, а не спадком, наданим після з’їздів державних мужів. Владні повноваження, які закладені в його основу, ставлять під сумнів чинну державну владу. Можна очікувати, що лібертарно-муніципальний рух розпочнеться повільно, ймовірно, виникаючи спорадично, то там, то тут, у спільнотах, що відначально можуть претендувати лише на моральний авторитет, за допомогою якого наявні соціальні структури будуть видозміненими, внаслідок чого виникне вже достатньо згуртована конфедерація, яка вимагатиме повних в інституційному плані повноважень задля заміщення собою держави. Дедалі більше напруження, створене появою муніципальних конфедерацій відобразиться у конфронтації між державою та сферою „політичного”. Ця конфронтація може бути розв’язаною лише після того, як ЛМ сформує нову політичну концепцію народного руху та врешті захопить уяву мільйонів. 

Також слід підкреслити кілька очевидних моментів. Люди, що на початкових стадіях вступлять у бій, що точиться між конфедералізмом та централізованим державництвом, не матимуть нічого спільного з тими людьми, які врешті втілять ЛМ. Рух, в основі якого буде покладена освіта своїх учасників, та боротьба, внаслідок якої принципи ЛМ набудуть реальності, перетворить цих людей на активних громадян, що припинять бути пасивними „виборцями”. Жоден з учасників боротьби за соціальну реструктуризацію не вийде з неї зі старими упередженнями, звичками та сприйняттям, яки він або вона мали до того. Маю надію, що такі упередження, як от регіоналізм, будуть все більше витіснятися благородним почуттям співробітництва та чутливого в плані соціальної допомоги розуміння взаємозалежності. 

МУНІЦИПАЛІЗУЮЧИ ЕКОНОМІКУ

Лишається ще наголосити на тому, що ЛМ не є виключно відновленням всіх традиційних антидержавницьких понять політичної теорії. Разом із новим визначенням політики, що включає в себе ідею прямого, обличчя-до-обличчя муніципального демократичного врядування, яке збільшується до рівня конфедерації, концепція ЛМ не може лишити осторонь принципи муніципального та конфедеративного економічної діяльності. Якщо звести їх до кількох слів, принципи лібертарно-муніципальної економіки зводяться до муніципалізації економічної діяльності, що відрізняється від централізації, властивої „націоналізованим” підприємствам, що перебувають у власності держави, з одного боку, та редукції проявів економічної діяльності до форм „робітничого контролю”, характерних для колективістського капіталізму (держкапу — пер.), з іншого. Профспілковий нагляд на підприємствах, що перебувають під „робочим контролем” (тобто — концепція синдикалізму), віджив свій час. Для кожного, хто замислювався над питанням бюрократичного апарату, який наплодився навіть в революційних тред-юніонах Іспанської Революції 1936 р., це має бути очевидним. Сьогодні корпоративний капіталізм також усіма силами намагається залучити працівника/ працівницю до співучасті у його або її експлуатації за допомогою „демократії на робочому місці”. Також слід не забувати, що іспанська революція та інші, подібні до неї, не були позбавлені досвіду конкуренції між підприємствами, контрольованими робітниками, за сировину, ринки збуту та прибутки. Якщо поглянути на ближчі часи, то ми побачимо, що багато ізраїльських кібуців зазнали невдачі через свою не експлуататорську природу та орієнтованість виключно на власні потреби, незважаючи на високі ідеали, закладені під час їхнього створення. 

ЛМ пропонує радикально іншу форму господарювання, що не є ані націоналізованою, ані колективізованою за синдикалістською схемою. Наша концепція полягає у тому, щоб передати землю та підприємства під опіку самої місцевої спільноти, а саме — вільної асамблеї мешканців та їхніх представників у конфедеративних комітетах. Питання про те, як має плануватися виробництво, які технології слід задіяти, як треба розподіляти вироби і т.д., можуть бути вирішені лише у робочому порядку самою практикою. Сентенція „від кожного — за можливостями, кожному — за потребами” має стати центральним принципом економічного життя будь-якого раціонального суспільства. В її сенсі закладена впевненість у тому, що товари та послуги будуть найвищої з можливих якості та довготривалості, потреби будуть керовані раціональними та екологічними стандартами, а давні поняття достатньої кількості та балансу замінять буржуазні ринкові імперативи „зростай або помри!”.

В муніципальній економічній моделі — конфедеративній, взаємозалежній та раціоналістичній згідно з екологічними, а не лише технологічними стандартами — ми маємо очікувати, що той спеціальний інтерес, який розділяє людей на робітників, фахівців, управлінців і т.д. перевтілиться у загальний інтерес, через призму якого люди розглядатимуть себе передусім як громадян, що керуються виключно потребами власної спільноти та регіону проживання, аніж особистими нахилами та фаховим світоглядом. З цього моменту сенс громадянства набуде власної повноти, а раціональне і разом з цим екологічне розуміння загальних благ витіснить класові та ієрархічні інтереси.

Такими є моральні підвалини моральної економіки у моральних спільнотах. Та виняткової ваги набуває загальний соціальний інтерес, що потенційно утримує на своїх плечах всі моральні спільноти, інтерес, що має рішуче порвати з класом, гендером, національністю та будь-якими статусами, якщо людство звісно має намір існувати й далі як життєспроможний вид. В наші часи цей інтерес породжується екологічної катастрофою. Капіталістичне „зрости або помри!” є радикально протилежним екологічним імперативам взаємозалежності та обмеження. Ці два імперативні твердження більше не здатні співіснувати, також жодне суспільство в своєму розвиткові більше на може спиратися на міф про їхнє можливе узгодження як запоруку порятунку. Ми або збудуємо екологічне суспільство, або суспільство зазнає цілковитого краху і це відобразиться на кожному з нам, незалежно від віку, статі або статусу. 

Чи буде це екологічне суспільство авторитарним, або й навіть тоталітарним, чи матиме воно ієрархічний розподіл, що випливає з уявлення про планету як про космічний корабель, на якому подорожує людство? Чи воно буде демократичним? Якщо історія чомусь вчить, розвиток демократичного екологічного суспільства, що відрізнятиметься від підконтрольного екологічного суспільства, має слідувати своїй власній логіці. Жоден не може вирішити цю історичну дилему, не повернувшись до її витоків. Не прагнучи проаналізувати наші екологічні проблеми та їхні соціальні причини, існування сьогоднішніх руйнівних інституцій, що ведуть до все більшої централізації та загострення екологічної катастрофи. В демократичному екологічному суспільстві такими витоками стане низова стихія в буквальному розумінні слова, і саме її зростання ЛМ прагне пришвидшити. 

Для тих, хто правильно закликає до пошуку нових технологій, нових джерел енергії, нових транспортних засобів та нового екологічного світогляду та способу життя, чи може нове суспільство бути чимось іншим за Комуну комун, що спирається на конфедератизм, а не державництво? Ми вже існуємо у світі, в якому економіка є „над-глобалізованою, над-централізованою та над-забюрократизованою”! Більшість того, що можливо було зробити на локальному або регіональному рівнях, вже зроблено в світовому масштабі — переважно заради прибутків, потреб армії та імперських апетитів — і видиму складність та заплутаність цих процесів легко звести до мінімуму. 

Якщо це видається надто утопічним в наш час, тоді утопічною має видаватись і та сила-силенна матеріалів, що вимагають радикальних змін у економічній політиці, суттєвого зменшення забруднення води та повітря з усіма його відповідними наслідками, створення світового проекту стримування глобального потепління та руйнації озонового прошарку. Чи це забагато, гарно було б спитати, зробити ще один крок в таких вимогах та закликати до інституційних та економічних змін, що і так є доволі інтенсивні і насправді спираються на засади, глибоко вкорінені в американських і, звісно, світових, високих духом демократичних та політичних традиціях?

Також ми не маємо сподіватись, що ці зміни відбудуться миттєво! Ліва має довгу історію випрацювання короткотривалих та довготривалих програм для соціальних змін, в яких безпосередні кроки, реальні для чинного моменту, були пов’язані з проміжними етапами та посередницькими зонами, що мали сприяти досягненню далекої мети. До мінімальних кроків, можливих на сьогоднішній день, належить започаткування лівих „зелених” муніципальних рухів, які висунуть пропозицію створення квартальних, районних та міських народних асамблей (навіть якщо спочатку вони виконуватимуть лише функцію морального натхненника) та вибиратимуть своїх представників до місцевих рад з метою втілення ініціатив своїх асамблей та інших народних інституцій. Ці мінімальні кроки поступово можуть призвести до формування складу конфедерацій та зростання легітимності справжніх демократичних інституцій. Громадські каси, що фінансуватимуть муніципальні підприємства та операції з землею, стимулювання нових, екологічно орієнтованих, підприємств, що є власністю всієї спільноти, створення низових мереж, які провадитимуть діяльність у різних сферах суспільного життя — все це може бути розвинутим у ритмі, що відповідатиме змінам в політичному житті. 

Існуватиме проблема „міграції” капіталу, що витікатиме зі спільнот та конфедерацій, які прямують до ЛМ, і з цією проблемою стикається будь-яка сукупність особистостей або нація, що зазнає радикальних змін в політичному житті. В дійсності, для капіталу є нормальним процес міграції до регіонів, де існує можливість отримати вищі прибутки незалежно від політичних міркувань. Через посилення страху перед відтоком капіталу з’являється гарна нагода припинити в будь-який час розхитувати політичний човен суспільства. Особливо, якщо врахувати те, що спільнотні підприємства та ферми будуть постачати нові більш корисні та чисті в екологічному плані продукти населенню, яке стає дедалі більш чутливим в оцінках сучасної низької за стандартами продукції, яку їй щодня намагається впхати капіталістичний ринок. ЛМ є політичним світоглядом, який може стимулювати таку громадську уяву, яка потрібна для появи руху, що знає, куди прямувати і навіщо це робити. Статті з цієї збірки пропонують ідеї, шляхи та засоби не лише для деструкції сучасного соціального ладу, але й для його енергійної ре-конструкції, розвиваючи вже сформовані демократичні традиції в нову модель раціонального та екологічного суспільства.

ДОДАТОК

Цей додаток було необхідно написати, бо деякі з опонентів ЛМ і, на превеликий жаль, деякі з його прихильників, на мій погляд, неправильно розуміють, те, до чого він прагне, а, отже, хибно сприймають його саму суть.

Для деяких з його „технічних” прихильників ЛМ уявляється у вигляді тактичного засобу для успішного ентризму, входження до так званих незалежних рухів та нових „третіх” партій, що закликають до втілення „низової” політики, про що вже зараз, наприклад, можна почути з вуст деяких лейбористських лідерів. В ім’я „так званого ЛМ” певні прихильники-радикали готові пожертвувати напруженістю стосунків між соціальною сферою та державою, яка як раз мала б ними культивуватися, заради більшої уваги соціуму під час виборів губернаторів та конгресменів. Нажаль, такі радикали викривляють ідеї ЛМ, зводячи їх до простої „тактики” чи „стратегії” і відділяючи їх від революційного змісту. Та ті, хто пропонують використовувати концепцію ЛМ заради „тактичних” міркувань як засіб ввійти до чергової реформістської партії або функціонувати як її „ліве крило” не мають нічого спільного з лібертарно-муніципальною ідеологією. ЛМ не є продуктом формальної логіки, що глибоко укорінилася сьогодні у різноманітних лівих „аналізах” та „стратегіях”, попри твердження багатьох радикалів, що „діалектика” є їхнім „методом”. Боротьба за створення нових громадянських інституцій поза вже наявними старими (або за заміну цих старих форм) та ствердження громадянських конфедерацій є самопосталою (self-formative), творчою динамікою, сформованою від напруження соціального конфлікту. Намагання втілити саме такі принципи є такою ж половиною шляху до мети, як і дорослішання, шлях від дитини до дорослого, від відносної невизначеності до цілковитої визначеності, з усіма його складностями та перешкодами. Сама битва за окрему муніципальну конфедерацію, муніципальний контроль над „власністю” та реальне встановлення світової муніципальної конфедеративної мережі ведеться для створення нового етосу громадянства та спільноти, а не простої перемоги у переважно реформістських конфліктах. 

Відтак, ідеологія ЛМ не полягає в спробі просто „захопити” міські ради для створення більш лояльного до довкілля міського врядування. Такі прихильники, або противники ЛМ, насправді дивляться на наявні громадянські структури і по-суті (облишимо всю риторику, що твердить протилежне) входитимуть у них у тому стані, в якому вони перебувають зараз. ЛМ, навпаки, є спробою трансформувати та демократизувати міське врядування, укорінити його в народні асамблеї, об’єднати їх на конфедеративній основі і підвести регіональну економіку під розвинені практикою муніципальні та конфедеративні засади.

В дійсності ЛМ набуває життєвих сил та інтегративних можливостей саме з діалектичного напруження, що випливають з його засад та передбачають зіткнення між державою-нацією та муніципальною конфедерацією та їхньою мережею. Цей „закон життя”, якщо скористатися старим марксистським виразом, чітко виражається у боротьбі з державою. Напруження між муніципальними конфедераціями та державою має бути ясно усвідомленим та безкомпромісним. Оскільки ці конфедерації відначально існуватимуть у опозиції до державного апарату управління, вони не йтимуть на компроміс з вищими та місцевими органами влади у вигляді виборів, бо за допомогою цих методів досягнуть меншого, ніж можливо. ЛМ формується у боротьбі з державою, зміцнюється у цій боротьбі, та справді через неї отримує безпосереднє визначення. Відділений від діалектичного протистояння з державою, ЛМ перетворюється на банальний „соціалізм для випускання пари” ("sewer socialism").

Багатьом геройські налаштованим товаришам, що готуються якого дня вступити у велику битву з космічними силами капіталізму, ЛМ видасться надто заплутаним, недоцільним та невизначеним в сенсі використання та участі у тому, що власне є формою політичного партикуляризму. Наші радикали „альтернативних кафе” з балончиками фарби можуть відчути бажання відмахнутися від ЛМ як від „кумедної тактики”, та мене ніколи не полишатиме відчуття здивування від того, що цим радикалам, сповненим найкращими намірами, спрямованими на „повалення” капіталізму (не менше!) видається заскладним діяти політично — і, так!, електорально — у їхньому власному районі заради розвитку нового політичного бачення, в основі якого лежатимуть справжні демократичні принципи. Якщо вони нездатні виробити трансформаційні політичні погляди для влаштування життя власного району (порівняно нескладне завдання), або ж наполегливо над цим працювати, як це робити колись в минулому їхні попередники з більш зрілих лівих рухів, мені важко повірити в те, що їм вдасться бодай якось вразити нинішню соціальну систему. Більше того, створюючи культурні центри, парки та притулки, вони можуть сприяти „виправленню” системи, надаючи капіталізму людянішого обличчя, разом з тим не зменшуючи засадничу не-свободу його як основи ієрархічного та класового суспільства.

Розмаїття змагань за (створення) „ідентичності” часто, починаючи від „Студентів за демократичне майбутнє” (SDS) у 60-х, подрібнювала радикальні рухи на етапі самого їх зародження, коливаючись від форм іноземного націоналізму до місцевого. Через те, що ця боротьба є такою популярною сьогодні, деякі критики ЛМ підбурюють проти нього „громадську думку”. Але коли перед революціонерами стояло завдання коритися „громадській думці”, яка навіть не є „думкою” гноблених, чиї погляди, до того ж, часто можуть бути реакційними? Істина живе своїм власним життям, не зважаючи на те, чи гноблені усвідомлюють її існування або погоджуються з нею. І заклик до пошуку істини не є „елітаристським” і не йде всупереч радикальній думці, коли ця думка по суті прагне відступити назад до політичних ідей партикуляризму і навіть расизму. Легко зараз стати навколішки, але як для радикально налаштованих людей для нас важливим є твердо стояти на своїх двох — а саме, лишатися настільки гуманними, наскільки це можливо — та кидати виклик нинішньому суспільству заради спільного гуманізму, що ми його поділяємо, а не заради гендеру, раси, віку і подібного.

Критики ЛМ навіть ставлять під сумнів саму можливість існування „спільного інтересу”! Якщо, на думку таких критиків, пряма, обличчя-до-обличчя демократія, яку сповідує ЛМ, та потреба у розширення засад демократії за межі просто справедливості і доведення їх до справжньої свободи, не підходять під визначення „загального інтересу”, мені видається, що потреба виправити наші стосунки із довкіллям є винятково „загальним інтересом”, що не потребує дискусії, і саме такий „загальний інтерес” обстоює соціальна екологія. Певно, в сучасному суспільстві існує можливість кооптувати багато незадоволених, але з природою так не вийде. В дійсності, єдиною політичною ідеологією, що лишилась лівим, є концепція, в основі якої лежить переконання про те, що єдиним „загальним інтересом” є демократизація суспільства та збереження планети. Тепер, коли традиційні (ліві) сили, такі як робітничий рух, залишили сцену історії, можна з цілковитою впевненістю сказати, що, відкинувши ЛМ, ліві взагалі відкидають будь-яке політичне бачення.

Діалектичний погляд на стосунки між конфедераціями та державою-нацією, розуміння обмеженості, інтровертності та негативного регіоналізму рухів, що борються „за ідентичність”, усвідомлення того, що робітничий рух є по-суті мертвим, все це є гарною ілюстрацією того, що розвиток в нинішньому стані нової політики має рішуче спиратись на громадську відкритість на противагу політиці, що розвивають багато активістів в альтернативних кав’ярнях. Вона має бути електоральною, спираючись на місцеві спільноти, конфедеративною за баченням майбутніх цілей та революційною за методами дій.

На мій погляд, дійсно, ЛМ з наголошенням на конфедеративній перспективі, є саме тією „Комуною комун”, за яку анархісти змагалися останні два століття. Нині, він є тією „червоною кнопкою”, яку слід натиснути, якщо радикальний рух прагне відкрити двері до всього суспільства. Якщо лишити цю кнопку не натиснутою та відкотитися назад до найгірших традицій нових лівих епохи після 1968 р., коли поняття „влади” було позбавлене утопічних та образних характеристик, такий крок означатиме звести радикалізм до чергової субкультури, що житиме радше згадками про своє героїчне минуле, ніж сподіваннями на раціональне майбуття. 

Квітень, 1991; Додаток — жовтень, 1991.

Джерело: Індимедія.