Більшість мешканців міста хоча би раз в житті приходить до цієї думки. Розташоване в руслі доісторичої річки, зорана льодовиком обухівська долина містить в собі безліч недосліджених ділянок. Її архітектура свідчить про наявність різного роду геомантичних аномалій, втім, автору «Кагарлика» цього мало.
В своїх медитацій на тему постядерної України Ю. Шинкаренко побіжно згадує пагорби Обухова. Коротко – 2100… якийсь рік. України немає. Випалена територія, на якій животіють зо дві тисячі убогих селян межує з православно-ісламською, вічно упоротою Росією. Втім, остання постійно відступає під натиском "жовтих" конфуціанських братів.
Поряд – західне суспільство, з його геями, супутниками і марсіанськими базами. На рівні слів йому протистоїть згадана східна цивілізація. На смертному одрі історичної перспективи вона продовжує марити духовними подвигами і боротьбою з сексуальними дисидентами.
Лінія сюжету закільцьована у вигляді традиційної метафізичної спіралі, в якій Уробос кусає свій хвіст. В книжці розповідь добігає кінця і повертається назад. Відтак, читач біжить не по прямій. Радше по колу на стадіоні. Розуміє він це лише наприкінці.
Що стосується географії. Як відомо, кожен шукає в тексті своє. В моєму випадку його канва акурат по совість. Я щодня буваю в Києві, ночую в Обухові, а на вихідних відвідую Кагарличчину. Таким чином мій організм проходить через три досить відмінні стани, вони ж біоритми.
Швидкий, як «зелена гілка» метро київський, повільніший в Обухові і дещо сонний в селі. Навіть вказані у повісті відправні київські точки (Столичне шосе і Поділ) лягають на мою біографію як хустина на голову богомольної молодиці. Здест все свое - родное.
Три міста в’ються через сюжет повісті. Кагарлик – Обухів – Київ. І назад…
Всі три – окремішні часові аномальні зони різного спектру дії і відповідно – метафізики їх сприйняття.
Київ – класичне постапокаліптичне місто, в якому залишилося трохи більше за сотню мешканців. Вони стріляють один в одного або розводять буряки на Майдані Незалежності.
Обухів весь час рухається в часовому континіумі, який, в силі нез’ясованих причин зсунутий на 30 секунд. В ці часові щілини заліплені окупаційні російські війська, місцеві жінки-філософи і згадки про кругову оборону від мародерів.
Є кілька слів про рідну школу ім. Малишка і ганделик на в’їзді (кафе “Обухівщина»?).
Всього Обухові присвячено кілька рядків на вході і кілька сторінок на виході книжки.
Ймовірно, це найкрупніше художнє переосмислення нашого краю в сучасній художній літературі.
Наскільки воно надалося до її популяризації – питання друге.
Накінець вінець невидимої географії Київщини – Кагарлик. Невелике поселення з тюркською назвою, по-своєму затишне і пасторальне. В книжці Кагарлик – найбільше місто України, легендарний привид, час в якому повільніший за виноградного равлика на городі.
До нього важко потрапити. З нього складно вирватися. Події, які супроводжують героя вказують на існування як мінімум 2-х паралельних часових вимірів. В одному з них він починає свою розповідь під час виїзду з Кагарлика у пошуках дружини.
В другому – продовжує пошук у зворотньому напрямку.
В певний момент лінії перетинаються і він обганяє самого себе.
Потім один Сагайдачний живе зі знайденою дружиною, а другий з місцевим «богом» дідом Петром і рихтується до подорожі в Київ…
Кагарлик це коан. Його важко зрозуміти через призму класичної сюжетної лінії. Це той тип алогічної дзенівської загадки розгадати яку можна лише нутром. Відчуття «тут і зараз» приходить не зразу, в більшості випадків ніколи.
Мешканцю Обухова легше зрозуміти текст ніж, припустимо – Жмеринки.
Тому він має нанизати цю бусинку на низку обухівського намиста.
Свіжу і трохи непристойну в своїй апологізації малої батьківшини, устрицю.
