Відома українська приказка стверджує, що кожен справжній чоловік має посадити дерево, збудувати будинок і виростити сина. У героя статті головної редакторки «Обухівських вістей» Ольга Журавської-Товмач «П’ять синів – ясних соколів» п’ятеро пацанів і досвід бойових дій. Пафосно, але він українець у вказаній степені (5). Це констатація і заздрість до метафізичного, майже релігійного вибору людини, яка, будьмо чесними, товариші-чоловіки – НЕ ЗЛЯКАЛАСЯ. В обох випадках.
***
А чи знаєте ви таких людей, які б не скаржилися на долю? Тих, хто б сприймав цей світ таким, яким він є, не будуючи зайвих ілюзій, просто радів життю? Думаю, зараз кожен читач замислився. Скажу відверто, я таких не знала, але тиждень тому познайомилася. Вона – Тоня, він – Віталій, і у них народився, тільки уявіть собі, 5-й синочок. Ця історія про тих, кого я тепер буду ставити в приклад. До вашої уваги сім’я Грабових.
Суботньої днини однією зі старих вулиць нашого міста я поспішала до їхньої оселі на інтерв’ю. Останнім часом люди чомусь перестали вішати таблички з номером будинку, іду і думаю: як же я впізнаю, що це саме їхній будинок? Та все ж впізнала, він вирізнявся з-поміж інших. Це навіть будинком важко назвати, така собі невеличка хатина і прапор України майорить на даху, у дворі гавкає пес і мене зустрічає молодший сержант 128-ї горно-піхотної Мукачівської бригади, який приїхав у відпустку, адже тепер у нього вже не 4 сини, а 5.
У хатині мене зустріла привітна Антоніна. Вони живуть скромно, але злагоджено та мирно. На руках тримала маленького Даню, якому лише 11 днів...
Їхня історія розпочалася багато років тому, тоді він катався на лижах лісом, а вона там прогулювалася. 22 січня 2000 року відгуляли пишне весілля, а вже в 2001 народився перший син Максим.
- Я ніколи не думала, що в мене їх буде аж 5», – розпочала бесіду Тоня, – хоча, завжди мріяла, щоб дітей було багато, в моїй сім’ї нас було троє, у Віталія – двоє. Тому, звісно, однією дитиною ми не хотіли обмежуватися. І у 2003 народився наш Женя, – посміхається жінка.
Тоді Віталій працював у Державній службі охорони, а дружина була медсестрою. Жили, як і всі, намагалися заробляти копійчину. А у 2010 народився третій син Андрійко.
Звісно, хотілося вже дівчинку, – посміхається Віталій, та хіба ми могли подумати тоді, що буде ще два орли?
У 2014 народився Іванко, а у лютому цього року – зовсім маленький Даня. Так вони й живуть: у невеличкому будиночку на три кімнати. Але на життя не скаржаться.
- Після державної охорони я працював на ККПК, але грошей, звісно, не вистачало, підростало четверо синів. Почалася мобілізація, і я прийняв рішення іти добровольцем на 6 хвилю. Тоня просила не йти, але я не послухав. Так і потрапив у 128-му Мукачівську бригаду, де став водієм, командиром відділення. Коли їхав, ще не знав, що Тоня вагітна. Коли вона мені подзвонила, я дуже зрадів, і всі хлопці, що були зі мною, також раділи, – пригадує Віталій.
Тепер він вдома, в нетривалій відпустці, але вже зовсім скоро повернеться на позиції. Він точно знає, що вдома його чекають і люблять, а ще пишаються.
- Про що Ви мрієте? – запитала я Тоню. – Про мир, і нехай чоловік скоріше повертається додому. Він як надішле смс серед ночі, серце здригається, думок багато, чи все добре з ним. Миру нам треба, а все інше зробимо, руки і ноги є у всіх
- А як воно там, на фронті, Віталію?
- Це війна. І ми там ще стоїмо, дякуючи волонтерами, наші Обухівські дуже допомагають. Часто приїжджає мама Ліда з «Материнського серця», це ми її так називаємо, вона нам уже, як рідна. Руслан, Оксана та Влад із БО «Допомога військовим Обухівщини» також часті гості, якби не вони, було б дуже тяжко. Взагалі Обухівські волонтери дуже активні, ми їм вдячні за все те, що вони роблять для нас, дуже вдячні. Адже спочатку це були продукти, а тепер вже і серйозні речі: ремонт техніки, машин, тепловізори, це тяжка робота.
- Не шкодуєте, що пішли добровольцем?
- Ні, вибору не було. Хтось же має захищати країну. Я дуже сумую за дітьми, постійно думаю про сім’ю. Але там інше життя, там ми всі воєдино, там справжні друзі, там підтримка. У нас хороший ротний, ми його поважаємо. Побільше б таких. І бійці також надійні люди
- А Вам, Тоню, не важко з такою хлопчачою командою?
- Важко з однією дитиною. А коли їх уже більше – стає легше. Кожен чимось допомагає, уже й досвід є (посміхається).
До речі, хлопці і справді великі помічники для своєї мами. Ми розмовляли понад годину, за цей час старші укладали спати молодших, робили інші хатні справи. Ось це і є велика та дружна родина.
- Ну, а про дівчинку все ще мрієте, плануєте?
Тоня: Ой, не знаю. Що ж вже робити, якщо не виходять у нас дівчатка? Треба вже обмежуватися цими орлами.
Віталій: Побачимо, доньку, звісно, хотілось би.
Ось так вони і живуть, душа в душу, вже 16 років, їй лише 33, а йому – 37. І, здавалося б, їм є про що сказати: про стару хатину, про нездійсненні мрії, але ні – радіють тому, що мають. А це і справді велике щастя – виховати таких дітей, які посміхаються щиро, допомагають з радістю і не перестають мріяти.
А мрії можуть і здійснитися. Старший, Максим, мріє про професію повара, його коронна страва – картопля в різному вигляді. Ще він мріє про подорож, будь-куди, аби побачити щось цікаве. Ну і, звісно, в майбутньому – про велику родину, адже він впевнений, що мати багато братів і сестер – це велике щастя. Женя мріє стати програмістом, але для цього йому не вистачає комп’ютера, мріє поїхати до Львова, відвідати кав’ярню і погуляти вулицями того старого міста.
- Хочу, щоб у мене була така сім’я, як у мами з татом, і щоб дітей теж було багато. Але не самі хлопці, а, наприклад, дві дівчинки і два хлопчики», – ось такі вони, мрії у старших синів.
Хто знає, можливо, дива трапляються і знайдеться той чарівник, який допоможе цим мріям стати реальністю.
Щастя вам, сімейного затишку, успіху у всіх починаннях! Нехай доля буде до вас прихильною і всі її повороти приносять тільки хороші миті. Ви – ті, ким може пишатися Україна. А ми, обухівчани, вже горді за те, що ось така незвичайна сім’я живе у нашому місті.
