Спогади обухівчанки: Я війну пам’ятаю. Це – Страшний суд!

13131002_902176373225313_5943714786789905739_oМи як команчі під час набігу ступаємо слід в слід раніше означеній концепції "Хронік". Згідно з нею, цікавими є історії людей і місць. Ще громадські ініціативи і місцевий бізнес. Локальна  кухня і соціальна проблематика. Історія Обухівщини і  краєзнавча сторона її медалі. Нижче Ви можете ознайомитися зі спогадами очевидиці війни 1939-1945 років в Обухові by Анна Штефан, журналістський відділ громадської організації «Нація єдина» в нарисі "Без минулого немає майбутнього: подорож у часі. Спогади дитини війни Сидорченко Ольги Юхимівни".

***

 - … Літаки над нами літали. От біля наших сусідів розвертались,  і, буває, бомбу десь скинуть. Живого місця не лишилося – такі ями були.

 - Ну, а люди: вони б будинках ховалися? - цікавлюсь я.

 - Яке там. Людей всіх вигнали. Згадую, як вони йшли колонами. Усіх гонили. Колона була така… Ого, не було і краю. По боках на червоних конях були німці у чорних фуражах – охорона «у кругову».

 - А куди ж гонили? - запитую.

 - Куди? До Кагарлика нас гонили, та не встигли наздогнати. Там же поїзди ходили. Не можу пояснити… Могли нас у поїзді закрити та в Німеччину – і там заживо спалити. А хто більший був, то потім йшов у найми. Траплялося, що були добрі хазяї, а було, що ставилися як до собаки. «Якщо нада, я собі возьму – понравилась людина», - казали паничі.

Єсть, що голодували у панів, а є, що і їли, хоч і гірко робили. А були такі, що в концтабори потрапили- усякі на світі.

Я війну пам’ятаю. Це – Страшний суд! Усе боялися, що німці зараз прийдуть – це ж звірі, а  не люди. Не було чого їсти - хлібчика не було. Тоді в травичці такі калачики знаходили, а нещодавно прочитала, що вони… отруйні. А ми ж їли! Збирали листя липи, горіхи. Жили ми тоді в ямі – наносили очерету, мої прабабуся знайшла трохи глини - з неї робили круглі «валики».

А хати які були… Як була одна кімната - обкладуть валичками, а зранку все обпадало, бо трималось на соломі.

Мій брат, коли вже підріс, їздив на коті збирати скирту – взяв трохи колосків. Моя мама Олена перемололи колоски (а вони ще сирі, не доспіли), зробила «перепічки». Брат взяв їх, з’їв і пальчики облизав – та й поїхав. Помираючи  у 42 роки, він сказав: «Як же гарно тепер на світі жить! Так, всі будуть по білому світу ходить, а я лежатиму в сирій землі. А я ж скільки пережив…»

Мимоволі потекли сльози.

Може здатись, що наше минуле - біль, який варто забути, заховати. Та про це треба говорити, ми не маємо жодного права забути страшні дні наших рідних, близьких, оточуючих; дні нашої держави. Але не можна жити ним, адже, як писав Данте: «Спалені мости у минулому, нам відкривають шлях у майбутнє».