Джерело: Біла Церква ретроспективна
У ході дослідження архівних матеріалів столичного регіону було виявлено унікальні відомості про стан культурного життя Білої Церкви в період раннього радянського ладу. Зокрема, детальна характеристика міста міститься на сторінках літературно-громадського двомісячника «Радянська Україна» за березень-квітень 1927 року. Згідно з оприлюдненими даними, попри нещодавнє повернення місту статусу важливого адміністративного центру, якого воно було позбавлене протягом цілого століття, тогочасна Біла Церква зіткнулася із глибокою кризою та серйозними труднощами в освітній та мистецькій сферах.
Історичний аналіз показує, що за часів правління графів Браницьких розвиток міського культурного середовища мав специфічний характер. Він не був системним, а переважно обмежувався ситуативними покращеннями та точковими ініціативами окремих етнічних громад, які населяли регіон. Проте навіть цей хиткий баланс був остаточно зруйнований після насильницького встановлення радянського окупаційного режиму, який приніс із собою радикальні зміни у соціальній структурі міста та призвів до занепаду багатьох традиційних інституцій.
З приходом більшовицької влади ситуація у Білій Церкві значно погіршилася, що спровокувало першу хвилю масової еміграції. Рятуючись від репресій та ідеологічного тиску, місто поспіхом залишила значна кількість провідних культурних діячів, науковців та представників місцевої інтелігенції. Цей відтік інтелектуальних еліт завдав непоправного удару міському середовищу, фактично знекровивши місцеві театри, школи, видавництва та просвітницькі осередки, які створювалися зусиллями попередніх поколінь.
Задум радянського керівництва полягав у тому, що відновлення білоцерківського культурного життя мало відбуватися за абсолютно новими, суворо контрольованими правилами. Будь-які мистецькі чи освітні процеси відтоді підпорядковувалися жорстким комуністичним ідеологічним лекалам. Нова влада прагнула повністю витіснити колишні здобутки, насаджуючи натомість класову доктрину, яка не допускала жодних проявів вільнодумства чи непідконтрольної партійному апарату творчості.
При цьому українські національні елементи, які більшовики змушені були формально дозволити в рамках політики так званої «коренізації», мали виключно декларативний характер. Усі прояви української культури в Білій Церкві зразка 1927 року були позбавлені глибокого історичного сенсу і зводилися до поверхневої, суто зовнішньої форми. Радянська цензура свідомо перетворювала національне мистецтво на безпечний для режиму етнографічний плакат, ретельно вичищаючи з нього будь-який державотворчий чи інтелектуальний підтекст.
Зазначені історичні факти, оприлюднені дослідниками проєкту «Біла Церква ретроспективна», дозволяють переосмислити події сторічної давнини та зрозуміти витоки сучасних культурних проблем регіону. Аналіз публікацій журналу «Радянська Україна» доводить, що за гучними радянськими гаслами про «розквіт пролетарської культури» на місцях ховалися планомірне нищення української ідентичності та глибока провінціалізація колись потужного міського центру.
