Джерело: КЕКЦ
За даними КЕКЦ, основними переносниками сказу в дикій природі є мишоподібні гризуни, а серед хижаків — передусім лисиці. Часто хворобу також фіксують у безпритульних собак і єнотоподібних собак. Водночас вовки, за статистикою ветеринарної служби, хворіють на сказ значно рідше — менше одного відсотка від загальної кількості випадків.
Екологи наголошують, що у країнах Європейського Союзу сказ серед диких тварин практично ліквідований завдяки пероральній вакцинації — розкиданню в природі спеціальних приманок із вакциною. Такий підхід дозволяє формувати колективний імунітет у популяціях диких хижаків без масового знищення тварин.
В Україні ж цей метод, за словами КЕКЦ, використовується недостатньо. Натомість основним інструментом боротьби зі сказом часто залишається відстріл лисиць і вовків. Екологи вважають, що така практика може мати зворотний ефект.
Зокрема, у КЕКЦ звертають увагу на роль вовка як природного регулятора чисельності лисиць і безпритульних собак — видів, які найчастіше є носіями вірусу сказу. За оцінками зоологів, один вовк за рік знищує в середньому понад десяток лисиць і кілька єнотоподібних собак. За відсутності вовків популяція лисиць зростає, що, відповідно, підвищує ризики поширення хвороби.
Окремою проблемою екологи називають велику кількість підранків, які залишаються після відстрілів. Поранені й ослаблені тварини, за їхніми словами, частіше заражаються сказом і згодом стають активними розповсюджувачами вірусу.
У КЕКЦ також заявляють, що мисливські господарства практично не використовують пероральну вакцинацію диких тварин, попри її ефективність і міжнародну практику. На думку екологів, збереження сказу як постійної проблеми дає підстави для продовження відстрілів у періоди, коли полювання зазвичай заборонене.
Екологи закликають перейти від відстрілу до системної вакцинації диких хижаків і враховувати екологічну роль вовка в регулюванні популяцій та запобіганні поширенню небезпечних хвороб.
