Автор: Павло Зельдіч
Одним з таких осередків єврейської присутності був Ржищів.
Сьогодні Ржищів – невелике місто на Київщині на правому березі Дніпра, яке завдяки своєму географічному розташуванню, багато віків поспіль відігравало важливу оборонну та економічну роль у житті регіону, особливо у феодальний період історії, коли стяги чужих держав, від Великого князівства Литовського до Російської імперії, майоріли над землями Київщини.
Нажаль, в силу об’єктивних історичних причин, особливо насиченого на трагічні події 20-го століття, майже не зберіглося історичної забудови не те що часів польської присутності, а й навіть не такого далекого імперського 19-го сторіччя, коли Ржищів був центром волості у Київському повіті.
Про єврейську присутність сьогодні нагадує лише декілька поодиноких надгробків на старому юдейському кладовищі, що розташоване на високому березі над Дніпром, та декілька цегельних будинків у колишньому єврейському кварталі. Не зберіглося будівель синагог, релігійних шкіл, ремісничих цехів чи магазинів, але все ж дослідження історії цього народу місцевими краєзнавцями дозволяє краще зрозуміти динаміку історичних процесів, що формували культурний ландшафт цілого регіону.
Хоча історикам відомо про існування юдейських громад у Київському, Чернігівському та Волинському князівствах часів Русі, але після татаро-монгольської навали малі громади у невеликих містах зникли. Точно відомо про общину у Києві часів Великого князівства Литовського.
Відстежити точну появу єврейської присутності у інших містах на українських землях до повстання Хмельницького надзвичайно складно через відсутність повноцінних письмових першоджерел, тому перші підтверджені факти існування юдейської громади у Ржищеві можна знайти у польських податкових ревізіях другої половини 18 сторіччя.
Згідно ревізії від 11 жовтня 1765 у містечку проживало лише чотири мешканця юдейського віросповідання, які фактично складали одну сім’ю - Євна Пейсахович і його дружина Сара. Разом з ними проживав їх син Пейсах зі своєю дружиною, яку звали Геня, що є калькою з Ханни.
Вже через десять років чисельність громади містечка значно зросла, й згідно наступної ревізії від 1 липня 1775 рік, Ржищів вже був кагальним центром окремої громади, де мешкало 15 євреїв. А в навколишніх селах, що підпорядковувались кагалу проживало ще 35 юдеїв. Наприклад, у селі Панікарча було 5 юдеїів, а у селах Балик та Щучинка по 3 та 5 людей, відповідно.
Через деякий час відбулася зміна території кагального підпорядкування у Ржищівському кагалі, а саме збільшився перелік населених пунктів, які підпорядкувались єврейському самоуправлінню та оподаткуванню.
Вже у податковій ревізії від 3 березня 1784 рік кагал Ржищівський керував територією, де мешкало 261 дорослих людей юдейського віросповідання. У самому містечку Ржищев проживало у 19 будинках 97 євреїв. У містечко Ходорів, чия юдейська громада тепер була у юрисдикції Ржищівського кагалу, проживало 42 єврея, а у селах Хальча 12 людей, Гребені 8, Кузьмінці 10, Прицькі 13 людей, у інших селах мешкали лише поодинокі сім’ї.
27 березня 1793 року генерал Кречетніков проголосив маніфест про приєднання польських територій, ця подія більш відома у вітчизняній історіографії під назвою - Другий поділ Речі Посполитої. Внаслідок цієї геополітичної зміни суверенітету у східній Європі, кордон Російської імперії значно змістився на захід.
А вже 13 жовтня 1795 року у Санкт-Петербурзі було підписано трактат між Російською та Священною Римською імперіями і Прусським королівством про третій, остаточний поділ Речі Посполитої та приєднання до кожної з трьох країн відповідної частини її території. Таким чином Росія отримала у своє підданство найбільшу у світі єврейську діаспору, яка проживала на правобережній Україні та територіях колишнього Великого князівства Литовського та Польського королівства.
Саме в цей час частина Ржищева була у власності магната Берєзовського, а інша половина міста належала казні. Але вже у першій половині 19 сторіччя Ржищів був повністю приватним містечком й належав графині Дзялінський.
З письмових джерел відомо, що у 1794 з чотирьох шинків у місті, орендарями двох були місцеві юдеї - Тев’є Іцкович та Арон Лейбович.
Вже при владі імператора Павла у 1797 році Ржищів стає волосним центром Київського повіту Київської губернії, новий юридичний статус міста надав ряд преференцій для подальшого розвитку міської інфраструктури, а значить й економічної привабливості місту.
Перша російська ревізія населення містечка Ржищів, яку провели 1 листопада 1795 року, показала, що у місті проживало 108 міщан юдейського віросповідання - 46 чоловіки та 62 жінок.
Рабином міської громади у цей час був Мордух Шломович, 1755 року народження, який проживав разом з дружиною Сурою.
Завдяки ревізії можна дізнатися основні професії євреїв у місті – різник, золотар, кравець, вчитель. Але найбільш популярною справою була торгівля гуртом та в роздріб.
В цей час, згідно імперським законам від 1791 та 1804 років “Про облаштування євреїв” була створена Смуга Осілості, куди ввійшла й Київська губернія. У наступні декілька десятиліть стрімкий зріст єврейського населення Ржищева був обумовлений міграцією з правобережної, колишньої польської частини, України. Ржищів приваблював як найближче до Києва місто, котре знаходилось у дозволеній місцевості для проживання євреїв, а враховуючи, що у бувшій польській частині України вже була надмірна скупченість населення, то поступова експансія на схід була необхідною.
На початку 19-го століття у Ржищів переїжджає рабин Моше Мандель. Молодий ребе, згідно деяких наративних джерел був сином рабина Якова-Йосефа (?-1790), лідера невеликого хасидського двору-клойзу у Острозі. Рабин Якова-Йосефа був одним з учнів р.Дов-Бера з Межиріччя, який у свою чергу був наступником р.Бааль Шем Това, засновника всього хасидського руху в юдаїзмі.
Своє дитинство майбутній цадик (дослівно "праведник", у контексті хасидизму - "духовний вчитель" та харизматичний лідер окремої релігійної громади) Моше син Якова провів у містечку Шпола, де виховувався та навчався у славнозвісного рабина Єгуди-Лейба зі Шполи, також відомого, як дер Шполер Зейде (Шполянський дідусь).
У 1802 році ребе Моше Мендель зацікавлений вигідним економічним положенням міста, перебрався у Ржищів, де й заснував невеликий хасидський двір. Ця спадкова династія проіснувала у місті до середини двадцятого сторіччя, й лише Холокост обірвав цю традицію передання вчення у місті. Династична послідовність цадиків Ржищівського хасидського двору була наступною:
1) рабин Моше Мендель;
2) його син Яков-Йосеф (1799-помер до 1875-го);
3) його внук Аврум (1827-1910);
4) його правнук Ісайя (?-1919 вбитий під час погрому);
5) його другий правнук Яков-Йосеф.
Згідно ревізії населення міста, що була проведена у 1816 році відомо, що у Ржищеві було зареєстровано 118 сімей юдейського віросповідання. Але якість проведення ревізії цього року була досить невисокою.
У ці часи, у першу третину 19-го сторіччя, у місті квартирувався штаб 2-го резервного саперного батальйонна російської імперської армії. Постійна наявність солдат та офіцерів, які регулярно отримували жалування та витрачали їх на місці на побутові потреби була вигідною для містян. Присутність батальйону пожвавлювала торгівлю не тільки продуктами з особистих господарств мешканців, але й для торговців-перекупів, які возили мануфактурні товари з Києва.
Зберіглися у архіві документи про проведення виборів у кагальні старшини 1835 року. Серед всієї громади голосувати могли лише найбагатші євреї-містяни Ржищева, у тому році право голосу отримали три купці - Арон Холодний, Лейзер Боярський та Китайгородський та 59 міщан. Кандидатами на виборах були Каганський Рувін Лейбович, Сандиковський Волько Гедалієвич, Герцберг Аврум Герцович, Оронський Шая Євсейович.
У повноваження міського кагалу входили не тільки збір податей та завідуванням ритуальними установами, але також нагляд за правилами торгівлі, за чистотою вулиць єврейського кварталу, за якістю навчання дітей, регулювання орендарських відносин.
Велика біда для міста, яке було майже все забудоване дерев’яними будинками сталася у 1855 році: дві пожежі - 6 травня та 18 червня нанесли великого лиха для господарства міста. А вже у наступному році сталась ще більша пожежа, яка знищила більше 200 будинків єврейського кварталу. Міський пристав при описі втрат вказав, що майна та будівель було знищено на суму 99325 рублів. Довгі бюрократичні розбори справи між містом та губернією призвели до того, що через два роки, а саме 22 січня 1857 році, губернська влада видала у якості допомоги погорільцям кредит у 6075 рублів на термін 15 років. Звичайно, що така мізерна сума не могла якось значно змінити положення постраждавших, але все-таки навіть така мала допомога від держави у той час була рідкістю.
Серед судових справ, можна знайти й приклад конфліктних ситуацій між юдейським та християнським населення, наприклад у 1863 році (ДАКО ф.2, О.1, спр.5729) міщанин Шмулік Каганський звернувся до агронома Бєлявського з проханням видати дрова, щоб обігріти приміщення, де розквартирували рядових єгерського полку. Бєлявський відмовився у грубій формі, що спровокувало сварку, яка завершилась бійкою. Бєлявський навіть використав батіг у цій бійці. Під кінець обидві сторони подали до суду.
У 1864 році відомий краєзнавець Похилевич видає головну працю свого життя – "Сказання про населені місцевості Київської губернії", ця книга надає цікаві відомості про різні сфери життя всіх населених пунктів, у тому числі і про етнічний склад населення. Щодо Ржищева у книзі сказано:
“Жителей обоего пола: православных 1987, римских католиков 131, евреев 2758. Но в летнее время народонаселение Ржищева значительно увеличивается приезжающими в местечко по торговым делам, по крайней мере четвертью против проведенных выше цифр. О народонаселении Ржищева в прежнее время нам известно, что в 1740 в нем считалось 150 домов и до 800 жителей обоего пола. В 1793 только 130 домов, а жителей с деревней Березовкою 696 мужского и 595 женского пола.
В настоящее время в м.Ржищеве занимает очень видное место между торговыми пунктами Киевской губернии, особенно по торговле хлебом, отправляемых по Днепру в Литву. В последнее время евреями построено много заезжих домов и амбаров для ссыпки хлеба, до принятия его на судна. Значительность местечку придают: 7 годовых ярмарок; заводы: конный, винокуренный, пивной, 4 мельницы, экономическая больница, аптека и квартира станового пристава. 1858 году устроен каменный обширный свеклосахарный завод, стоящий до 300000 рублей. Ныне им владеет Бердичевский банкир Гальперин... ”
Казенним рабином у 1864 році був Волько Чорнобильский, який завідував бюрократичною стороною співіснування юдейської громади та російської адміністрації, а духовним життя віруючих юдеїв у містечку повністю володів цадік Яков-Йосеф Мендель. У ці роки у всій губернії налічувалось приблизно 15 рабинів, які мали славу цадиків серед єврейської громади, і більшість була з родини чорнобильських хасидів на прізвище Тверські. Своє прізвище вони отримали не від російського міста Тверь, а від регіону Тверія на землі Ізраїлю.
У серпні 1854 року рабі Дувідл з Тального, також відомий як Тверський Давід Мордкович (1808-1882), шостий син чорнобильського магіда (проповідника) зі своїми прибічниками поїхав до Ржищева, щоб на прохання місцевих лояльних йому хасидів, освятити місцеве юдейське кладовище, що було недавно засноване над дніпровськими кручами, на північній околиці містечка. Однак оскільки на відміну від інших містечок, Ржищевська юдейська громада мала свого хасидського цадика - рабі Якова-Йосефа бен Моше Менделя (1799 - до 1875) (ржищівський купець, записаний у ревізіях під іменем Мандель Йосеф Мошевич) конкуренція хасидських лідерів призвела до великої бійки у шабат біля синагоги, під час котрої постраждало багато містян-юдеїв та було понищено майно. Проте рабі Яков-Йосеф не капітулював, й рабі Дувідлу довелося покинути місто не освятивши цвинтар.
Після цієї ситуації, хасиди рабі Дувидла з метою дискредитації почали розповсюджувати плітки серед єврейських громад про намір рабі Якова-Йосефа зректися юдаїзму та охреститися у православ’я.
Конфлікт досяг масштабу, коли навіть поза межами юдейської громади на нею звернула увага спочатку преса, а потім й влада.
У 1865 році замітки про конфлікт між цадиками Тального та Ржищева були опубліковану у газетах “Киевский телеграф” №50 та “Одесский вестник” №103. Редакція їдишиської газети “Коль мевасер” у номері 20 від 8 червня 1865 року випустила велику статтю під назвою “Краще стид на лиці, чим біль у серці”, де засуджувався цей хасидській конфлікт та закликалося до примирення між євреями конкуруючих хасидських вчителів.
Спеціально створена державна комісія розібравши справу, вимагала заслати рабі Дувідла до Сибіру, але втручанням власника містечка Тального графа Шувалова Петра Павловича, покарання було пом’якшено й замінено на довічну заборону полишати межі Тального. Також, для запобігання подібних конфліктів у майбутньому, з 1868 року було заборонено переміщатися між містами усім місцевим цадикам Київської губернії без дозволу генерал-губернатора. Ця заборона значно пригальмувала поширення хасидизму у краї, але призвела до розвитку дворів-клойзів у містах, куди тепер стікалися тисячі послідовників своїх рабинів.
У 1869 році була збудована перша кам’яна синагога, до цього усі молитовні будинки юдеїв у місті були дерев’яні. Для прикладу, перша кам’яна православна церква з’явилась у Ржищеві лише у 1853 році. Таким чином навіть якщо культові споруди з каменю почали будуватися лише зсередини 19-го сторіччя, то можна вважати, що уся житлова та адміністративна забудова більш раннього часу була дерев’яна чи мазана.
У 1870-і роки у містечку існувало 4 синагоги – Рабиністична, Капелюшників (Шляпников), Нова та Кам’яна.
У наступне десятиріччя були засновано ще ряд молитовних установ - синагога Журавського на вулиці Широкій, синагога Різників (Шойхетів) на вулиці Новобудова та синагога Ремісників на вулиці Кам’яній.
Раз у три роки проводились вибори казенного рабина, наприклад у 1881 році, у голосуванні приймали участь 122 виборця. Голосувати могли тільки дорослі забезпечені чоловіки. У цьому році на посаду казенного рабина обрали колишнього макарівського рабина Шохора Сімху Мордуховича.
На виборах казенного рабина у містечку Ржищів (ДАКО ф.1, о.330, спр.154) у 1884 році, з 45 голосами "за" та 8 "проти", знову переміг Шохор Сімха Мордухович. У наступні роки рабин Шохор регулярно переобирався ще декілька разів, й виконував цю функцію до 1910-х років.
У 1898 році відкрилась ще одна молитовна будівля, відома як синагога Йосифа Бродського, а вже у 1906 році на вулиці, яка вела до Дніпра, на землі Карла Тритшеля біля цукрового заводу, була відкрита цегельна будівля синагоги “Бейс-Йосеф”.
В 1890-1910 духовним рабином у місті був Бецалель Мойсейович Рапопорт, який досить мирно співіснував з хасидським двором ржищевского цадика.
Згідно всеросійського перепису населення 1897 року в містечку Ржищів проживало 6008 євреїв, що складало 51,7 відсотків від загальної кількості населення.
Процитуємо спогади з твору П.І. Поржи-Олексієнко “Ржищів над Дніпром” про останні роки перед світовою війною та революцією, де згадується життя євреїв містечка:
“Коли перейти міст, під котрим протікає річка Леглеч, то зразу біля моста, на початку Довгалівки стояв чавунно-ливарний завод, власником якого був єврей Цибульский з двома синами. В революційні часи вони всі загинули… Під горою внизу знаходився цукроварний завод, власником якого був єврей Ленде. Той завод працював до 1912 року. Біля заводу на оболоні був збудований насип, який затримував воду річки Леглеч і каналом спрямовував воду до цукроварні, де полоскали цукрові буряки. Під час війни в тій цукроварні було влаштовано сушіння сухарів для фронту. За совєтів у деяких будинках, що належали до цукроварні в 1921 роках, були аудиторії педагогічного технікуму та гуртожитки для студентів. Далі на схід від цукроварні стояла лісопильня, де різали дошки та інший будівельний матеріал. Лісопильня належала євреям, які також займалися сплавом будівельного дерева по Дніпру…
Також понад оболонню було зо двадцять єврейських кузень, та з десяток топчаків, у яких селяни дерли крупу з пшона і гречку на кашу…
Торгівлею в місті займалися переважно євреї. Лише у кількох крамницях були власники були християнського походження. Також в місті було дві аптеки, власником старої аптеки був поляк Томашевський, а нової єврей. У Ржищеві було два лікарі – поляка Маліновського та єврея Подрайського.
Перед війною ржищівські багатші євреї стали конкурентами київському товариству пароплавства купця Марголіна і запустили малі пароплави на відтинку Київ-Ржищів. Спочатку мали серйозний дохід, оскільки такий малий пароплав прибував до Ржищева о 5-й годині, а виїздив до Києва вже о 10-й годині вечора. До Києва плив цілу ніч і прибував десь о годині шостій-сьомій. Для людей, які займалися малою торгівлею, це було вигідно, бо до полудня кінчали свої справи в місті, і вечором уже були дома. Не було потреби ночувати в Києві…”
Незважаючи на дефіцит історичної забудови у місті, можна окремо виділити будівлю першого кінотеатру Ржищева, який був збудований у 1912 році, де згодом у 1920-х роках працював самодіяльний єврейський театр.
У 1917 році, після падіння самодержавства та розпаду Російської імперії, дискримінаційний закон про межу осілості перестав діяти, що призвело до відтоку єврейського населення з маленьких штетлів до великих міст, а також за кордон, переважно до США. Події розпаду старої імперії, подальша громадянська війна та боротьба різних сил за території молодої республіки – УНР, призвели до кривавих подій, відомих єврейському населенню під страшним словом «погроми».
У ДАКО фонді Р-3, зберігаються матеріли єврейського комітета “За відродження Ржищева”, у числі іншого є матеріали щодо кількості та озброєння самооборони.
З метою захисту від погромних кримінальних банд, які складалися з числа декласованих елементів, які користуючись відсутністю постійно діючої центральної влади, час від часу навідувалися до містечка з метою розбою, була створений загін єврейської самооборони. Загін налічував непостійну кількість бійців чисельністю від 20 до 30 бійців. Окремі бійці були демобілізованими солдатами Першої світової війни, але більшість не мала жодного відношення до армійської справи. З озброєння мали гвинтівки-трьохлінійки та револьвери. Відсутність тяжкого озброєння та непрофесіоналізм бійців дозволяв лише забезпечувати захист населення від дрібних окремих банд, але проти великих армійських загонів загін самооборони був безсилий.
В архіві зберігся звіт на трьох аркушах комісії Червоного Хреста від 24 травня 1921 року, в якому наведені дані про період 1917-1920 років щодо бід, які спіткали євреїв містечка:
Сумарно за весь час війни 1917-1921 років загинуло більше двохсот містян єврейської національності від погромів, епідемій тифу, отриманих поранень та відсутності кваліфікованої медицини.
Після завершення бойових дій на території України, встановлення радянської влади та початку політики НЕПу життя населення почало потихеньку відроджуватися. У 1926 році було проведено перший радянський перепис, згідно з яким єврейська діаспора в місті становила 1608 осіб, що було у 3,5 рази менше, ніж у 1897 році. Це можна пояснити як поступове згасання культури штетлів, яка сформувалася і розвивалася лише в умовах феодалізму, і після зміни економічно-соціальної формації втратила свій базис існування. Нова економічна, й як наслідок політична реальність, сприяла від’їзду єврейського населення закордон, та також міграційним процесам всередині країни.
У Центральному державному архіві громадських об’єднань, фонд 7, де зберігаються справи ЦК ЛКСМУ, зберіглися листи за 1928 рік від єврейської секції комсомольців Ржищева до обкому комсомолу з описанням “бездушного” ставлення міських органів влади до культурних та матеріальних потреб єврейського населення міста.
Вже с кінця 1920-х років розпочався етап боротьби держави з релігією та культурною автономією національних меншин, в цей були ліквідовані усі синагоги та релігійні навчальні заклади міста. Така політика привела до остаточного відтоку єврейського населення у великі міста – Київ, Черкаси, Дніпропетровськ. І вже згідно останнього довоєнного перепису населення, проведеного у 1939 році, у Ржищеві проживало всього 366 громадян єврейської національності, що складало 5 відсотків від числа усіх містян.
А потім почалась війна. Вже 21 серпня 1941 року місто було окуповано німецькими військами.
Під час окупації єврейське населення міста, яке не встигло евакуюватися чи не було мобілізовано до лав РСЧА за перші два місяці війни, було знищено. Місцем страти цивільного населення був обраний яр у Крутому Вивозі.
На інтернет-сторінці Ржищівського археолого-краєзнавчого музею, цитуються окремі спогади містян сучасників того часу:
Давід Лельчицький -
“Захопивши Ржищів, німці кілька десятків чоловік - і старих, і малих замкнули в сараї й спалили…”
В. Моргуліс -
“…Мій батько, Давид Моргуліс, був у числі схоплених. Він залишився живим. Його вдарили і якось він вибрався з-під тіл розстріляних. Кругом стояли німецькі автоматчики, а три машини возили бранців. Людей брали, били по чім попало і кидали до ями…”
С. Живило -
“…євреїв, їх туди скинули, як непотрібних і закопали. Це ж моя мама тут була, бачила. Тут, в другому протитанковому рову, було дуже багато, але трошки забрали, хто опізнав. А захоронили далі. Ото бугорок біля повороту з траси на польову дорогу, проти мусорки. Це тепер тут мусорка, раніше просто яр був. Отут їх і похоронили…”.
У книзі Федіра Пігідо згадується -
“…під час одної подорожі по Київщині в 1942 році мені показували біля містечка Ржищів величезний присипаний рів, де було закопано розстріляних у Ржищеві євреїв, звичайно, містечкову бідноту…”
Два с половиною роки окупації принесли багато страждань містянам, велика кількість установ та будівель була знищена, чисельність населення впала до третини від довоєнного часу.
Ржищівський район був остаточно звільнений від німецьких загарбників 7 січня 1944 року силами 206 стрілецької дивізії 27 армії.
Після закінчення Другої світової війни життя євреїв в Україні, які повернулися з евакуації чи демобілізувалися з армії остаточно змінилось, події Холокосту назавжди знищили містечкову культуру, й привели до фінальної стадії асиміляцію тієї частини українських євреїв, що змогли пережити це лихо.
Лише після здобуття Україною незалежності окремі громади, які не репатріювалися до Ізраїлю, змогли знову вільно сповідувати юдаїзм та розпочати відродження старовинної культурної традиції.
