Джерело: upmp.news
Історія обухівської військової Катерини Журавської — це історія кохання, втрати та рішення продовжувати службу попри біль. Вона познайомилася зі своїм чоловіком Артемом на початку повномасштабного вторгнення. Їхнє життя одразу почалося у формі: ротації, виїзди, короткі повернення. Вони не встигли дізнатися, яким буває спокійне мирне життя, але дуже добре знали, що таке близькість у час війни.
Артем служив ще з 2014 року, брав участь у боях під Ізвариним, а у 2022-му знову пішов боронити Україну, приєднавшись до 135-го батальйону ТрО, де й зустрів Катерину. У підрозділі його знали як відповідального, чесного й прямого бійця. Пізніше він став снайпером.
19 лютого 2024 року Артем загинув поблизу Кліщіївки. Для Катерини цей день став точкою неповернення. Але вона не залишила службу. Сьогодні вона продовжує служити у 210-му окремому штурмовому підрозділі та каже, що її особиста мета — дочекатися Перемоги, яку вони мріяли побачити разом.
Після загибелі чоловіка Катерина підтримує зв’язок із людьми, яких Артем любив: донькою Міланкою та мамою Танею. У її житті є й пес Ласік, якого вона називає «собачим сином». Турбота про нього повернула у повсякденність кольори, які легко могли зникнути після втрати.
Катерина говорить і про підтримку, яку відчуває: психологічні тренінги, щомісячні зустрічі родин загиблих, події пам’яті, де називають імена, не уникаючи болю. Поруч із нею — інші жінки, які чекають, шукають або ховають своїх близьких.
Для неї Перемога — це момент, коли не доведеться ховати рідних і друзів, а країна стане місцем реальної підтримки для ветеранів та родин загиблих. Після війни вона хоче бачити Україну країною, у якій можна планувати життя без страху.
Найціннішою пам’яттю залишається їхнє весільне фото — єдине, де немає війни, а є лише двоє щасливих людей. Воно стало містком між минулим, де Артем був поруч, і теперішнім, де він живе у спогадах і у виборі Катерини продовжувати служити.
Вона звертається до інших жінок кількома словами, які для багатьох стають опорою: «Ви неймовірні. І можете більше, ніж уявляєте».
Ця історія опублікована в межах документального проєкту «Серце вдома. Обличчя війни», який розповідає про жінок, що тримають тил і продовжують жити попри втрати.
