Хвиля ж, як і годиться для більшості тогочасних трендів виявилася тимчасовою. На відміну від сьогодні, часу, коли інтерес до єдиноборств посів своє місце в підлітковому середовищі Обухова.
Ще одна відмінність між нашим і поколінням наших дітей — це різноманіття варіантів. Сьогодні це не лише карате. Ще є боротьба, бокс і недоступне тоді, популярне сьогодні — таеквон-до.
Про нього нам розповів головний (і до певної міри вже легендарний) таеквондист Обухова — МАКСИМ ВАТРИЧ. Прямо в залі для тренувань, котрий, крім того, використовується як укриття під час тривог.
В дитинстві, як і багато хлопчаків, я полюбляв дивитись бойовики з Джекі Чаном, Брюсом Лі в головних ролях, уявляв себе в бойових мистецтвах. Просив батька записати мене на бокс, бо навіть уявити не міг, що у нашій місцевості можуть десь бути східні єдиноборства, а бокс був. Але все відкладалось, відкладалось, аж тут в сусідньому селі відкрилась секція таеквон-до. Я поїхав туди з товаришем, думали, прийдемо лише запишемось, але відразу ж потрапили на пробне тренування. Отак в чому приїхали, в джинсах, в туфлях нас вистроїли в ряд і провели перше тренування в незручному одязі. Мені сподобалось і я почав займатись, в сусідньому селі за 3 кілометри від мого. Років 10 мені тоді було.
Так займались ми десь півтора року, спочатку всім було цікаво, ходило багато людей. Але з часом кількість охочих зменшилась, а ще наш молодий тренер вступив на навчання і зал передав своєму тренеру. Після літніх канікул новий тренер приїхав і побачив, що нас всього 5 чоловік залишилось, і запропонував тим, хто хоче продовжувати, приїжджати в районний центр. Товариш мій відразу відмовився, а я тренувався. Їздив по 9 кілометрів велосипедом на тренування. Тепло, холодно, дощ чи сніг – я на велосипеді, інколи, але дуже рідко, тато міг підвезти на машині. Коли підріс, став їздити мопедом. Так я тренувався, а потім переїхав на Обухівщину і вже почав сам тренувати.
Почалось все з того, що прийшов молодий, нікому невідомий тренер в чуже місто, мені тоді було майже 19 років. Перше, що зробив – пішов по спортивних залах, в будинок культури, у відділ спорту, по школах до директорів з пропозицією тренувати учнів. Але, всі обережненько відмовляли: ми вас не знаємо, якби ж хтось порекомендував, ну і таке інше. Так я ходив, доки не дійшов до мікрорайону Петровський (нині Яблуневий), де в будинку культури є спортзал. Секцій на той час там не було, просто приходили хлопці у вільний час позайматись. Мені погодили зал і я набрав групу. Перше тренування було призначено на 12 листопада 2011 року. Так вийшло, що особисто я зал до тренування не бачив, мені обіцяли, що він відновлений, зроблений ремонт.
Таеквондисти займаються босяком, і от перше тренування, ми приходимо в зал – а там холодно, бо побиті вікна зверху, змушені були займатись хто в чому прийшов. Потім я вже позаклеював вікна, замінив лампи і тренував 12 чоловік. З часом група збільшувалась, секцій на мікрорайоні більш ніяких не було і багатьом було цікаво спробувати себе. Десь через півроку відкрив групу в спорткомплексі ККПК, Марія Петрівна пішла нам назустріч. Кілька разів туди ходив і врешті таки домовились. Нам дозволили в середу, ще можна було домовитись за суботу, щоб закривали зал трішки пізніше і щоб відкрили для нас у вихідний, неділю. Звичайно, не дуже хороший графік для спорту – два дні підряд у вихідні і десь там серед тижня. Але ми почали. Спочатку займалось двоє людей, потім приходили ще. Всім цікаво, всім подобається, всі займаються. Почали їздити на змагання, приймали участь у всіх показових виступах на свята. І хоча діти були з початковою підготовкою, лише базова техніка, але глядачам подобалось, про нас дізнавались і це притягувало людей займатись.
Пізніше звільнився зручніший час, нас вже було 2 групи, а бажаючих було все більше і більше. Саме тоді я почав шукати нове приміщення. З залами в Обухові було важко, але все ж знайшов ось це, де ми зараз знаходимось, на Миру, 17А. Тут були голі стіни, не пофарбовано, просто нічого. Треба було купити покриття на підлогу – даянг, це мати, на яких ми займаємось. Тоді це коштувало 40 тисяч гривень, таких коштів у мене не було і я продав автомобіль – все, що мав на той час. Зробили ремонт, купили покриття, оплатили оренду. Власний і кращий зал дав можливість збільшити кількість груп.
З досвідом, з поїздками на змагання спортсмени ставали досвідченішими, я теж розвивався як тренер, набирався досвіду і тоді ми заходити в призи на чемпіонатах області. Але, нас довгенько не сприймали, там всі свої, а тут я звідкись приїхав. Але, ми не здавались і коли мої спортсмени стрибнули на голову вище – змушені були визнати, що першість області за нами.
Зараз вже підросли мої учні, й самі вчаться на тренерів, допомагають тренувати. Коли їду на змагання, є на кого залишити деякі групи і процес не зупиняється. Отак розвиваємось, плануємо розширятись в громаді та в інших міста області.
Так. Наразі крім Обухова, вже є в Українці і Козині.
Кількість спортсменів завжди змінюється, одні приходять, інші відсіваються. На початку навчального року завжди більше, ближче до середини зазвичай менше. Зараз приблизно до 150 спортсменів займається, до повномасштабного вторгнення було більше 200.
Найвищі результати у нас: 1 місце на кубку Світу в 2019 році в категорії 11-13 років, там кілька призерів і 1 чемпіонка. Також Чемпіонат Європи 2 перших місця і 2 третіх і перше загальнокомандне місце в Київській області.
Набір в групи проходить регулярно, молодша група проходить базову початкову техніку, хто краще підготувався – переходить в середню, потім в старшу і так безперервний процес. Якщо в даний момент немає місць, я завжди кажу перетелефонувати через місяць-півтора. Зазвичай, на початку навчального року, вересень-жовтень, всі хочуть спробувати, але далі залишаються лише ті, хто дійсно вирішив займатись.
***
Я привів його вперше в зал, так як заведено у східних єдиноборствах – в три роки і три місяці. Йому було цікаво, але спершу його вистачало на півтренування чи не хотів робить якусь вправу, просто стояв у залі або присідав. Але поступово, з віком втягнувся, робить успіхи і вже виступив на змаганнях в категорії 7-8 років, хоча семи ще немає, і став першим по тулям і першим по спарингам (23 кілограма) на Кубку області. Зараз на Чемпіонаті області вже в категорії 26 кілограм і на один пояс вище він зайняв друге місце по тулям і друге місце по спарингам. Дуже проситься на Чемпіонат України. Так що займається і далі займатись точно буде тому, що це дисциплінує і розвиває. Вчить приймати поразку, проаналізувати, зробити висновки, щось змінити і йти далі до мети. Скажу чесно, зі своїми дітьми займатись важче, треба розділяти домашнє і те, що в спортзалі. Вдома – тато, в залі – тренер Максим Михайлович.
Але, займатись тренерством я не буду його налаштовувати, вважаю, що це особистий вибір кожного. Наприклад, коли в дитинстві я займався єдиноборствами, паралельно себе вже тоді бачив тренером в майбутньому. Як захоче він – це буде лише його вибір.
В східних країнах починають займатись з трьох років і трьох місяців. Вправи на розтяжку, координацію, стрибучість. Дитина вливається в спорт і потім легше продовжити, ніж прийти в старшому віці.
В старшому ж віці швидше закінчують тренування через великі навантаження. Таеквон-до – це складна робота ногами, якщо руками ще простіше, то таз розробляти вже набагато важче. В Україні більшість тренерів набирають з 5-ти років, коли дитина може вже сама залишитись на тренуванні і готова освоювати базову техніку.
Таеквон-до по травматизму я прирівнюю до дитячого майданчика. Більшість травм виникають перед тренуванням: бігли, зіштовхнулись, хтось впав невдало. На тренуваннях може бути розбитий ніс або губа. А взагалі, в порівнянні з іншими видами спорту – цей найменш травматичний, в спарингах застосовується захист: рукавички, фути, шолом на голову, паховий захист. Крім цього, ще є контроль удару – не можна атакувати суперника в повну силу. Сильні удари спортсмени демонструють на показових виступах, розбиваючи дошки, цеглу, черепицю. При цьому тренується точність удару і контроль, відточується сила.
До “чорного пояса” є 10 поясів і від “чорного” ще 9, але вони вже діляться на дани.
Східні єдиноборства побудовані так, щоб людина займалася все життя. Неможливо досягти вершини, ніби як із школи випустився і все. Ну і в нас це трішки інакше сприймається, в східних країнах – як мистецтво, у нас же більше як спорт. Кожен тренер намагається вливати в учнів ці заняття як мистецтво, наскільки це можливо, але не кожен спортсмен живе цим повністю. Тільки спільна праця: спортсмен-батьки-тренер, здатна все втримати і тоді дитина займається тривалий час, отримуючи від цього насолоду.
Перший пояс – “білий”, коли учень тільки приходить чистий і ще нічого не знає. Потім здає на “біло-жовтий”, далі - “жовтий”, “жовто-зелений”, “зелений”, “зелено-синій”, “синій”, “синьо-червоний”, “червоний”, “червоно-чорний”, “чорний”. Це дуже символічно: ти приходиш, зав’язуєш білий, чистий пояс, потім займаєшся і він змінює колір від твоїх тренувань, поту, крові, бруду. Стає все темніший і темніший аж поки не стане чорним.
Чорний пояс, четвертий дан. Тренер міжнародного класу.
Атестація проводиться раз або двічі на рік, спортсмени готують певні нормативи, які складаються з комплексних вправ, вони називаються «туль». Також певні удари, від самого нижчого, білого поясу – простіші удари, і до чорного все складніші, і складніші. Фізична підготовка перевіряється, а вже від зеленого поясу і вище, враховується і результат спортсмена на змаганнях. Спортсмени з вищими поясами проходять атестацію раз у півтора-два роки. Проводиться екзамен, приїжджає екзаменатор з Київської області, який має право приймати атестацію і здаються нормативи. В цьому році вже я можу бути екзаменатором, приймати атестацію, адже пройшов міжнародний семінар, який проходив у Вінниці, і отримав інструктора міжнародного класу. Зможу своїх спортсменів атестувати та з інших клубів, куди запросять.
Тренери проходять щорічний всеукраїнський семінар, куди приїжджають майстри з різних куточків світу. Найчастіше приїздить майстер з Кореї, восьмий Дан, оскільки таеквон-до – це корейський вид бойового мистецтва. Зараз, під час бойових дій в Україні такі семінари, на жаль, не проводяться. В інший же час відвідування семінарів обов’язкове, а от вже атестація (здача на “дани”) – по бажанню. Якщо тренер розвиває цей вид спорту, має заслуги перед Федерацією тощо, він може пройти атестацію і підвищити свій Дан.
Мені часто задають це питання. Насправді, було кілька випадків, але люди, які займаються єдиноборствами, спортом, одним словом – підготовлені, вони менш конфліктні і не мають бажання доводити щось фізично. Конфлікти частіше вирішуються словами.
Займаюсь загальним фізичним розвитком, пробіжки. Ще регулярно ходимо з товаришем в зал, займаємось кросфітом.
Обухівська команда нещодавно вдало виступила на Чемпіонаті України. І Вас можна привітати з відбором до складу збірної України на чемпіонат Європи. Це перший досвід міжнародних змагань?
На міжнародних змаганнях ми регулярно, кілька разів на рік. А пройшли відбір до збірної України вперше в 2019 році і відтоді відбираємось щороку. Щоправда в 2019 році не поїхали, бо Чемпіонат в Чехії відмінили через ковід. В 2022 році від нашої команди пройшли відбір 4 спортсмени і планували їхати в Хорватію в квітні, але почалась повномасштабна війна, ніхто не тренувався. Деякі спортсмени виїхали за кордон, один з моїх учнів займався в Чехії. Я задавав питання федерації чи можуть виступити ті, хто вже в Європі? Спочатку нам відмовили: або всі, або ніхто. Але за кілька днів до змагань надійшло повідомлення, що ті, хто уже виїхав, або зможе виїхати своїми силами – будуть допущені до змагань. Ми зібрались в своєму залі – я і два моїх учні, взяли харчі з собою. Тоді була дуже довга комендантська година і ми фактично дві доби жили в залі тренувались, ночували. Потім оформили доручення від батьків і вирушили з Українки до Києва, звідти евакуаційним потягом до Львова, перетнули кордон з Польщею. І потім вже з Перемишля поїхали в Чехію. Ще двоє моїх учнів приєднались: один з них був на Західній Україні, інший в Чехії. Нас тепло зустріли чеські колеги-таеквондисти, поселили на одну ніч в центрі таеквон-до. Спортсмени там відпочили, позаймалися і наступного дня поїхали в Хорватію на Чемпіонат Європи. Всього від України було 12 спортсменів, з них 4 мої учні, хоча й заявлялось 300.
Два місяці ми не займались, не до тренувань було. І хоча я викладав відео-завдання, та не всі учні займались. Всім не до спорту було, всі були у новинах. Але при цьому один наш спортсмен Артем Гетьман в категорії 11-13 років став абсолютним чемпіоном Європи, виборовши 1 місце по комплексним вправам туль і 1 місце по спарингам серед хлопчиків до 35 кілограм. Степанова Уляна – 3 місце по тулям і Салій Владислав – 3 місце по тулям.
Ще раніше їздили лише по дитячих міжнародних турнірах, бо в старших вікових категоріях відбираються спортсмени, які займаються тривалий час. 11-13 років – це спортсмени, які мають червоні, червоно-чорні і чорні пояси. Це досить високий рівень підготовки. 14 років і старші спортсмени тільки від чорного поясу можуть виступати в чемпіонатах Європи.
В цьому році до складу збірної України у нас відібралась Степанова Уляна – по комплексним вправам, жінки (18-34 роки) і по спарингам до 52 кілограм. Шейко Аліна- спаринг, жінки до 75 кілограм. Салій Владислав (16-17 років) по комплексним вправам туль і спаринги 45 кілограм, Близниченко Нікіта по спарингам до 45 кілограм, 14-15 років. І я – по тулям чоловіки (18-34 років), 4-ті дани.
***
Як для Вас почалось повномасштабне вторгнення і шлях до волонтерства?
Вторгнення почалось, мабуть, як і для більшості – неочікувано. Я новини майже не дивлюсь, не вистачає часу. Для мене все сталось зненацька і торкнулося кожного, багато знайомих зараз на фронті.
Спочатку сперечались з дружиною, вона хотіла десь виїхати. Але обдзвонивши знайомих, які розповідали ситуацію з різних куточків країни, я зрозумів, що це буде складно. Прийняли рішення відвезти дітей в село в Обухівському районі, в будинок бабусі дружини.
Якийсь час облаштовувались, але я не міг просто сидіти на місці і ми почали з товаришем збирати харчі, загрузили моє авто і поїхали в Обухів. Але тут люди позносили, наготували і всього вистачало на блок-постах, тому всі продукти, що привезли, ми передали переселенцям з Бучі, котрі зупинились поблизу Обухова.
Якийсь час займався, можна сказати, логістикою. В одному місці забирали продукти, наприклад, борошно. Везли його в інше, де випікали. Звідти вже забирали готову продукцію і відвозили в одну сільську раду, де збирали передачі для ЗСУ.
Для себе я бачу так: ніхто крім нас цього не зробить, нікому воно не потрібне: десь держава недодає, немає нормального забезпечення у хлопців, тих же автомобілів. Чомусь ніхто не знає, що вони їм потрібні з позиції на позицію переміщатись. Наприклад, якось відправляли на фронт машину “Лендровер діскавері”, бо хлопці їздили на УАЗі, в народі її називають «буханка». А вона настільки стара, її постійно треба крутити, може підвести в дорозі. Бійці нам показували місцевість, по якій доводиться їздити, і поки доїжджають до позиції, у них мокрі ноги. Вони їдуть в машині по болоту, по грязі, по воді і приїжджають з мокрими ногами. І таких ситуацій багато, люди на своїх легкових авто їздять в зоні бойових дій. Це все сумно і я не можу не допомагати, нічого не робити. Ті ж самі продукти харчування – люди із задоволенням приносять і це стимулює, ця дружність людська дає надію і хочеться підтримувати добрі справи. Не можу залишатись осторонь.
І насамкінець, що б Ви побажали Україні? Обухову?
ПЕРЕМОГИ! І щоб залишалися дружніми, такими ж, як проявили себе в критичній ситуації, і коли все стане добре, щоб ця дружність нікуди не зникла.
Хотілося, щоб приділялось більше уваги розвитку спорту. Гарний старт розвитку спорту в Обухові дав наш покійний мер – Левченко Олександр Миколайович. Я працюю в різних містах і спілкуюсь з різними тренерами, можу сказати, що так як підтримували спорт в Обухові, мало де підтримують в Україні.
