Джерело: 40 бригада тактичної авіації “Привид Києва”
Віктор Гладченко, військовослужбовець 40-ї бригади тактичної авіації "Привид Києва", пережив російський полон, важке поранення та втратив сина, але продовжує боротися за незалежність України.
На початку повномасштабного вторгнення Віктор Гладченко жив у Херсоні, мав власний бізнес і спокійне життя. Після захоплення міста він долучився до мирних протестів проти російських військ, фіксував на відео мітинги та поширював їх у соцмережах.
"Якось я вийшов за продуктами, але натрапив на російський патруль. Вони перевірили мій телефон, знайшли відео протестів і відразу ж почали бити. Забрали в підвал, де протягом тижня ламали мені ребра і вибивали зуби. Старший серед них казав: "Якщо ти не любиш русскій мір, ми тебе навчимо". Я думав, що мене там і закопають."
Зрештою, друзі знайшли спосіб витягти Віктора з полону. Він залишив окуповане місто разом із гуманітарною колоною.
"Коли ми виїхали на підконтрольну Україні територію, я побачив синьо-жовтий прапор. Десять хвилин просто стояв і плакав."
Щойно Віктор опинився у безпеці, він вирушив до військкомату та приєднався до Збройних Сил України. Його направили до 40-ї бригади тактичної авіації "Привид Києва", де він отримав посаду гранатометника.
"Не міг сидіти вдома, коли ворог вбиває українців. Не розумію тих, хто думає відсидітися. Окупанту потрібна тільки наша слабкість."
На фронті Віктор неодноразово брав участь у зачистках сіл. Під час одного з боїв група українських військових натрапила на масований ворожий обстріл.
"За кілька годин з 60 наших бійців 28 загинули. Мене поранила граната, скинута з дрона. Один уламок ледь не відірвав руку, ще кілька застрягли в голові. Деякі досі не можуть витягнути – лікарі бояться пошкодити нерви."
Син Віктора, Євген, до війни працював кухарем у Бучі. Після звірств російських окупантів він вирішив піти захищати Україну.
"Євген ніколи не служив у ЗСУ, але не зміг залишатися осторонь після того, що сталося в Бучі. Він став командиром взводу. Одного разу йому дозволили виїхати у відпустку за кордон. Він бачив Німеччину, Іспанію, надсилав мені фото. Я радів за нього."
Але після повернення на фронт, у перший день після відпустки, Євген загинув під час штурму.
"Йому було 32 роки. Я поховав його на Алеї слави Лук’янівського військового цвинтаря. До цього часу не можу змиритися з цією втратою."
Попри важкі поранення, Віктор продовжує службу у своїй бригаді.
"Я все втратив у Херсоні. Моя мрія – після війни знайти собі маленький будинок у селі на Київщині, займатися господарством, зробити теплицю. Жити у вільній Україні."
А поки війна триває, солдат залишається на передовій і продовжує боротися за незалежність Батьківщини.
Його історія – це історія нескореності, патріотизму та боротьби за Україну.
