Правобережна Київщина між 1667-1772 рр.

Правобережна Київщина між 1667-1772 рр.

Статус Правобережної Київщини між 1667-1772 рр. викликає ряд питань, що потребують детального вивчення, у зв’язку з кордоном, який пролягав цією землею на протязі більш ніж ста років між Річчю Посполитою та Московським царством (з 1721 р. Російською імперією). Висвітлюється питання статусу прикордонних населених пунктів, територіальні межі та їх утримання, а також особливості формування суспільної думки і стан населення, їх етнографічний склад.

***

Питання самоідентифікації населення певної місцевості як одного етносу завжди цікавило багатьох дослідників, і звісно українців. Враховуючи складний шлях народу до здобуття власної територіально цілісної держави.

У ХVII ст. була спроба утворення такої держави – Гетьманщини. Та Андрусівське перемир’я 1667 р. між Річчю Посполитою та Московською державою затверджене на тринадцять років з побажанням майбутнього вічного миру поміж обома монархіями позбавило надії на її існування. Цілковито ігноруючи інтереси українського народу, кордони між цими країнами упродовж майже ста років проходили по Дніпру, за винятком частини правобережної Київщини. Таким чином ця частина колишнього Київського воєводства виявилась поділеною між двома державами та тривалий час – з 1667 до 1772 року існувала у режимі прикордонної території. Окремим аспектам історії цього періоду присвячено багато наукових праць.

Дослідження теми базується на писемних джерелах – тогочасних літописах Самійла Величко, Самовидця, Григорія Грабянки та архівних документах (Гуджій О. І., Чухліб Т. В.) [2]. В той же час досліджувались і більш вузьки питання, що відносяться до невеликого шматочка землі Правобережжя, яке залишилось за Московською державою. Зокрема такі, як функціонування фортпостів та митниць (М. Ф. Тищенко) [12], організацію адміністративних та військових структур (С. Шамрай, В. Назаренко)[6].

Детальніше перебіг історичних подій та функціонування прикордонних структур на Правобережжі в межах сучасного Обухівського району досліджував краєзнавець Юрій Домотенко. Ознайомившись з великою кількістю архівних матеріалів, документів, праць істориків ХІХ та ХХ ст., він зміг цілісно відобразити картину суспільного життя територій по якій пролягав кордон, що згідно зафіксованих даних ніколи не залишався стабільним.

Однак саме цей статус покордоння ще не був предметом окремого дослідження, тому необхідне вивчення як історії, так і процесу самоідентифікації населення регіону в умовах територіального поділу земель між різними країнами та їх впливу.

За літописом С. Величка у одній із статей договору “Вічного миру” 1686 р. вказані такі межі: “…угору Києва берег Дніпра, почавши від гирла річки Ірпені, яка впадає в Дніпро, вниз Дніпром з містечками Триполем і Стайками, а за Стайками також Дніпром униз на милю, а звідти від Дніпра, почавши прямим шляхом через поля по п’ять миль у ширину, а від того місця, також ведучи полем, просто до ріки Стугни — має лишатися на боці, у володінні та державі їхньої царської величності. А всі землі біля Києва, що лежать між річками Ірпенем і Стугною, чи Стулмою, аж по Васильків, і тому містечку Василькову, а від нього вгору від берега річки Стугни в поле (оскільки Васильків стоїть на півмилі вище) і звідти має бути проведена межа ріками Стугною та Ірпінню, має навічно належати до боку їхньої царської величності”[9].
Однак ще під час підписання Андрусівського договору ця територія відводилась Московській державі, тим не менше на ній відбувались чи не найголовніші баталії, що призводили до спустошення земель і винищення місцевого населення. Іноді три гетьмани одночасно діяли під протекторатом різних країн – Іван Самойлович (московський підданий), Михайло Ханенко (польський) та Петро Дорошенко (турецький).
1686 р. на Московському тракті, установлюючи кордон на дорозі, що вела з Києва на Білу Церкву, з’явилось село Митниця, при якому втановили митницю, а при епідемічних захворюваннях карантин. З того часу на Митниці постійно знаходився невеликий гарнізон з польського і російського боку[10, с. 408].

Українські землі поділені між різними країнами все ж намагалися зберегти певну цілісність держави, були спроби її об’єднання під одним протекторатом. На Правобережжі виникали антипольські повстання, керівники яких підтримували зв’язок з гетьманом Лівобережжя. Так у 1704-1708 рр. Іван Мазепа був визнаний гетьманом як Лівобережжя, так і Правобережжя [1, c. 65].

Хоча Гетьманщина існувала на кінець ХVII ст як своєрідна автономія в межах Московської держави, то з часом втрачала більшість своїх прав і упродовж ХVIII ст її межі поступово стерлись у володіннях Російської імперії. Польській владі, яка пішла іншим шляхом і спочатку відмінила козацтво на українських землях, довелося відновити на деякий час козацькі полки 1685 р. з метою реколонізації краю [4, c. 14].
Реформуючи міське управління в межах усієї Російської держави, московський уряд поширив свої заходи на Лівобережжя й Слобожанщину. Відповідно до його указу від 18 грудня 1708 р. було створено Київську губернію, до якої ввійшло 56 міст (територія Гетьманщини) та землі на Правобережжі [1, c. 65].

На карті 1748 р. Олександра Івановича Рігельмана (1720 — 1789 рр.) — відомого російського історика, військового інженера, топографа, генерал-майора, який у 1741— 1743 рр. у зв’язку з встановленням російсько-турецької демаркаційної лінії побував на Запорожжі, відмічена саме Київська губернія. Для 1749 р. згідно карти вказаний детальний опис важливої ділянки польсько-українського кордону по річці Стугна і прилеглих до неї районів. Кордон від Василькова проходив до форпосту Острицький, далі річками Стугна й Оршинка, Глибоким Яром, по “Білоцерківському шляху” до “полского” с. Альтанка, від того до “полского” містечка Германівка, через річки Крива, Руда та Краснянка в “российскую границу” до річок Берестова та Альтанка, що знову впадала в Сгугну, річками Луковиця та Кобарин (верхів’я), біля с. Обухів, форпосту Совщина, через долину Гаврилова Пасіка, по р. Трежерелівка до с. Нещурів [1, c. 71].

Територія нинішнього Обухівського району було фактичним пограниччям. У Польській Україні залишились: Гусачівка, Григорівка, Мятяшівка, Германівська Слобода, м. Германівка, Семенівка, Перегонівка, Деремезна, Копачів, Германівська Вільшанка, що входили в Київське воєводство. У російських “предела” пограничними були Витачів, Халеп’я, Трипілля, Жуківці, Красне, Козіївка, Долина, що належала до Київської сотні, яка входила до складу Київського полку на Гетьманщині [3, c. 89].

На польському боці магнати тримали ключі (староства) надані їм з королівських володінь. В цих володіннях вони мали свої резиденції або ж тримали в них управителів з “ходачкової”, “загонової” шляхти, або ж віддавали їх посесорам в оренду. Існував Обухівський ключ (пізніше перейшов у власність київським губернаторам), Білоцерківський (з Гусачівською волостю, куди входили Гусачівка, Лучка, Григорівка, Матяшівка з 1722 р.), велика Василівська королівщина (Василів, Перегонівка, Сущани, Яцьки. Деремезна, Германівка). У 1720-х рр. з Василівського ключа виділилось окреме староство Германівське (Германівка, Семенівка, Германівська Слобідка, Германівська Вільшанка) [11, c. 20].

Правобережні володіння, що по договору “Вічного миру” дістались Російській імперії належали в основному чотирьом київським монастирям. З 1690 р. “.. за Днепром запустелые места Белогородку и Триполье с приналежностями..” митрополит Варлаам Ясинський віддає Києво-Софіївському монастиреві, що підтверджено грамотою 1700 р. Петра І. Універсал Івана Скоропадського 1709 р. більш детально окреслює межі Трипільського маєтку, що на все ХVIII ст. відійшло Києво-Софіївському кафедральному монастиреві – містечко Трипілля, і села Гусачівка, Григорівка, Матяшівка, Германівка (Германівська Слобідка), Долина, Красне, Козіївка, Дерев’яна, Жуківці, Черняхів, Лучки, Злодіївка, Витачів, Халеп’я, на селища пусті Верем’я, Шивирівка, Стугна, Стремяничі, Лукавиця Велика і Мала, Анупкове [8]. Стайки належали до Київського Братського монастиря [5, c. 76]. Козин, в якості хутора, Старі та Нові Безрадичи до 1787 р. належали до Києво-Печерської лаври [7, c. 12].

Кордон звісно не залишався постійним і невеликі селища та містечка постійно переходили з рук у руки. Полько-російське прикордоння вирізнялося своєю нестабільністю: двосторонні конфлікти, судові тяжби, територіальні претензії, підпільні міграції, контрабанда, гайдамацькі рухи. Довготривалий конфлікт, що проіснував більше семи років (1751-1758 рр.), проходив через територію між Трипільським монастирським маєтком з російського боку та Гусачівською волостю польського Білоцерківського староства. Відголоси якого дійшли до цариці Єлизавети [3, c. 92].

Сутички відбувались не лише біля Гусачівки. Так, з переписки генерал-губернатора Леонтьєва з гетьманом Розумовським видно, що сутички відбувались і між польськими та російськими землевласниками. 1750 р. на підданих київського сотника Павла Гудими з села Нещерова був вчинений напад з польського боку власником Германівської Слободи Тиша-Биковського зі своїми підданими [3, c. 94].
Кордон на правобережній Київщині сприяв виникненню гайдамацьких рухів. Найбільший з яких виник літом 1768 р. і отримав назву Коліївщина. Діяли загони Якова Швачки, Андрія Журби, обухівця Якова Сачка (Саченка) [3, c. 95].

Повертаючись до стану і складу населення в кінці ХVII-XVIII ст., слід відмітити, що період “Руїни” дійсно став руйнівним для населення правобережної Київщини. Боротьба гетьманів за територію спустошувала край. З Правого берега люди переселялись на Лівий, заселяючи Слобожанщину, утворюючи нові поселення та шукаючи кращої долі.

За даними московського військового статиста Київського округу, князя Юрія Урусова, у 1686 р. містечка та села, що знаходились на кордоні стояли пустими – Кагарлик, Деремезна, Германівка, Германівська Слобідка, Усачівка, Григорівка, Копачів, Малі і Великі Дмитровичі, Старі і Нові Безрадичі, Трипілля [5, c. 68].

Заселенню земель сприяв універсал виданий Семеном Палієм (фастівський полковник, керівник антипольського повстання) 25 серпня 1685 р., в якому зазначалося введення мита на користь місцевої козацької адміністрації для всіх, хто проїжджав територією його полку. Незабаром на цих землях почали селитися польські селяни та міщани. Тобто у XVIII ст. етнічна структура правобережного регіону формувалася за складних і суперечливих обставин, на які впливали головним чином політичні чинники.

Так наприклад, у 1704 р. київський полковник Мокієвський заселяє опустілу Обухівщину виходцями з Полтавщини, відроджується життя на берегах річки Красної до Васильківщини [11, c. 24].
Але й пізніше населення так швидко не зростало. Французький історик ХVIII ст. Жан-Бенуа Шерер у своїй праці “Літопис Малоросії, або Історія козаків-запорожців…” описує річки краю. Згадуючи Стугну вказує, що вона у давні часи була дуже важливою: “...береги було добре залюднено. Ще й нині тут видно руїни великих будинків, що доводять наявність у минулому значного населення” [13, c. 38].
Склад населення та стан господарської зайнятості чітко простежується завдяки “Генеральному описі Малоросії” 1765-1769 рр., який був створений за ініціативи генерал-губернатора П. Румянцева, що охопив і смужку на Правобережжі від Стайок до Василькова [5, c. 74].

Територіальні сварки за володіння землі виникали не лише на кордоні, а й між власниками монастирських маєтків. Адже їх багатсвто полягало в кількості землі та худоби, бджолиних та рибних промислів. Тому часто спалахували сварки та бійки за земельні наділи, ліси та урожаї. Виникали конфлікти і між монастирською адміністрацією та російською військовою владою. Оскільки стояла велика залога на прикордонних форпастних рогатках, що слідкували за переходом російсько-польського кордону[5, c. 77] .

Наприклад, з російських меж люди тікали в Польську Україну, в архіві справ Київської губернії зберігся опис за 6 квітня 1765 р., коли мешканці Трипілля з роднами здійснили спробу втекти в польський бік. Відсунули рогатки і перейшли кордон біля Германівського форпосту, але їх помітили. Після сутички російського та польського роз'їзду, деяких жінок з дівчатами було затримано та відправлено назад до Трипілля, решта пішла в “польську” Германівську Слободу [3, c. 95]. І навпаки, коли з польського боку тікали на російську сторону, від засилля польської шляхти та навернення в уніатську церкву.

Територія Правобережної Київщини на більш ніж 110 років, з моменту підписання Андрусівського перемир’я 1667 р., слугувала своєрідною буферною зоною для країн-гігантів ХVІІ-ХVІІІ ст. Річ Посполита, Російська імперія та Кримське ханство (підданий Османської імперії) по шматкам ділили територію України, в той час як українські гетьмани намагалися обрати правильного союзника і здобути мінімальну самостійність власної країни.

Тому не дивно, що кордон, який пролягав територією сучасного Обухівського району не був та й не міг залишатися спокійним. Землю ділили за принципом прибутків, які можна отримати від неї, не зважаючи на людей, що там проживали. Сім’ї фактично ділились навпіл, опиняючись в іншій країні всього лише на віддалі 5 км один від одного. Зміна влади та нав’язування нових умов життя. Хтось мирився і просто намагався вижити у складних умовах того часу. Багато хто не корився долі, а тому виникали повстання, гайдамацькі рухи та й просто міграційні хвилі, коли населення шукало кращого життя на новому місці.
У процесі дослідження територіальних меж земель Київщини на Правобережжі між Річчю Посполитою та Російською імперією виникали питання самоідентифікації населення, а також стану суспільства на цих територіях у ХVІІІ ст. Але в період, початок якого обумовлений підписанням Андрусівського договору 1667 р., кордон, в межах сучасної території Обухівського району, ніколи не був стабільним, власники земель і їх політична орієнтація змінювалась чи не частіше ніж у сучасному світі. Прості люди пристосовувались до складних умов існування. Не всім, навіть, зміна церкви здавалась чимось дивним: “та піп такий самий, тільки побритий” як розповідала старожителька села Перегонівка в сер. ХІХ ст. етнографу Івану Рев’якіну про запровадження уніатської церкви польською владою [3, c. 96].

Після першого поділу Речі Посполитої 1772 р. Об’єднання українських земель, хоч і під владою Російської імперії, було лише справою часу. Тому воз’єднання земель Правобережжя 1793 р. сприяло становленню етнічної теририторії українців.

Тематика питання кордону на території Правобережної Київщини не розкрита, і потребує більш детального дослідження з використанням значної кількості матеріалів не лише українських, а й польських архів. Для комплексного вивчення збереження етнокультурних зв’язків на територіях підвладних різним державам на значному проміжку часу.

Отримані результати можна використати як підґрунтя до подальших досліджень в галузі етнографії та історії Київщини, та написанні спеціальних і узагальнюючих праць. А також для формування експозиції музеїв, присвячених історичним подіям на території Київщини.

Правобережна Київщина між 1667-1772 рр.
Правобережна Київщина між 1667-1772 рр.

Джерела та література
1. Гуджій О. І. Українська козацька держава в другій половині ХVII-XVIII ст.: кордони, населення, право. - К.: Основи, 1996. - 222 с.
2. Гуржій О. І., Чухліб Т. В. Гетьманська Україна – К.: Виавничий дім “.Альтернативи”, 1999. – 304 с.
3. Домотенко Ю. К. Земля Обухівщини - К.: Задруга, 2006. – 332 с.
4. Домотенко Ю. К. Обухів - К.: Задруга, 2002. – 92 с.
5. Домотенко Ю. К. Преславне містечко Трипілля на Київщині: Іст. нариси. – 2-ге вид., допов. – К.: Задруга, 2006. – 184 с.
6. Назаренко В. Київський гарнізон у XVIII ст.: структура та функції: Вісник КНУ ім. Т. Шевченка.
7. Олійник Є. І., Козин. Туристичний путівник. – Обухів, 2008. – 64 с.
8. Описание Киевософийского собора и киевской иерархии [Електронний ресурс] / Церковно-Научний Центр “Православная Энциклопедия”
9. "Сказание о населенных местностях Киевской губернии или Статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся / Собрал Л. Похилевич. – Біла Церква: Видавець О. В. Пшонківський, 2005. – ХХІІ+642 с.: 8 іл.
10. Сушко П.Ф., Семенівська минувшина – Обухів: 2010. – 126 с.
11. Тищенко М.Ф. Форпости, митниці та карантини на західному пограниччі, у зв'язку з зовнішньою торгівлею України в XVIII ст. // Тищенко М.Ф. Нариси з історії зовнішньої торгівлі України в XVIII ст. – Біла Церква, 2010.
13. Шерер,Жан-Бенуа , Літопис Малоросії, або Історія козаків-запорожців…:Пер. з фр. В. В. Коптілов – К.: Укр. Письменник, 1994. – 311 с.

Коментарі