Реалізація політичного лідерства у державотворчих процесах

Реалізація політичного  лідерства  у державотворчих процесах

Для розуміння сутності та проведення дослідження важливо окреслити понятійне визначення таких словосполучень та слів, як «політичний лідер», «політичне лідерство», «державотворчі процеси».

У нашому дослідженні ми опираємося на дослідження А. Гошовської та Л. Пашко та поділяємо думку цих науковців про те, що державне управління – це «цілеспрямований, організуючий та регулюючий вплив держави (через систему державних органів, організацій та відповідних посадових осіб) на суспільні процеси, свідомість, поведінку й діяльність людей; це практичний, організуючий та регулюючий вплив держави (через систему своїх структур) на суспільну та приватну життєдіяльність людей з метою її упорядкування, збереження чи перетворення, який спирається на її владну силу; різновид соціального управління, природу та специфіку якого визначають властивості, притаманні лише цьому виду управління» [1, с. 87].

Як свідчить проведений аналіз, на сьогодні не існує одного (єдиного) визначення поняття «державотворення», оскільки воно досліджується юристами, політологами, істориками, економістами так і філософами – представниками різних наук.

Наприклад, у юридичній енциклопедії зазначено, що «Державотворення» – це історичний процес будівництва держави, створення і розвитку її правових, політичних, економічних, ідеологічних, військових, фінансових та інших інститутів і забезпечення їх функціонування [2, с. 47].

В. Семенов шляхом синтезу та доповнень існуючих визначень, розкриває термін «державотворення» через аспект владних відносин. При цьому він наголошує, що державотворення – це процес створення, розбудови, удосконалення та модернізації системи влади, який відбувається на сучасному етапі або відбувався в історичному минулому на території держави.

Слово ж «лідер» має не одне визначення, оскільки його значення стабільно змінюється та удосконалюється протягом десятиліть. Так, розробка проблем лідерства припадає на 20 ст. – період, який багато науковців називають бумом дослідження феномену лідерства. В контексті досліджень публічного лідерства можна виділити когорту вчених, зокрема, А. Лоутон [3], Б. Басс [4], Г. Лассвел [8], К. Джибб [8], М. Вебер [4], Р. Міхельс [3], та ін., що запропонували власні оригінальні теорії лідерства.

На нашу думку, актуальною все ще залишається концепція типології лідерства, яка була запропонована М. Вебером. Побудувавши свою концепцію на теорії про засоби легітимації влади, вчений виділяє три головні різновиди політичного лідерства: 1) традиційний (спадкоємна влада вождів племен, монархів); 2) рутинно-легальний, або бюрократичний (влада лідерів, обраних демократичним шляхом); 3) харизматичний (влада лідерів, обдарованих надзвичайними інтелектуальними та організаторськими якостями, які прийшли до володарювання в умовах гострих кризових ситуацій або революційних подій). Зазвичай харизматичні лідери мають великі здібності з управління суспільством, вони блискучі оратори та авторитетні особи. Веберівська концепція типології політичного лідерства поклала початок цілого наукового напряму проблематики лідерства в контексті політико-управлінського лідерства [4].

Як свідчить проведений аналіз, у сучасній науці не існує єдиного та однозначного тлумачення поняття політичного лідерства, оскільки існує кілька різних підходів до розуміння лідерства: “вплив", авторитет, влада і контроль над іншими” (Едінгер); своєрідне підприємництво, що здійснюється на політичному ринку, де “підприємці” у конкурентній боротьбі обмінюють свої соціальні програми і способи розв’язання суспільних завдань на керівні посади (Опенгеймер, Фроліх); символ спільності й зразок політичної поведінки групи, здатний реалізувати її інтереси з допомогою влади (Амелін, Баталов); набір особистісних соціально-психологічних якостей лідера (Херманн, Дженнінгс); «функція певної ситуації» (Рісмен, Фромм). Попри усі розбіжності, наведені визначення єднає спільне визначення науково-теоретичних пошуків (політичний лідер) і його однозначне розуміння як людини, котра завдяки своїм особистим якостям має переважаючий вплив на членів соціальної групи; це і центр влади, і «мозок» і «візитна картка» тих сил, які його висувають на елітарні лідируючі позиції; людина, яка має «візію», постійну, тривалу підтримку.

Лідерство – явище багатофункціональне, яке вимагає від особи виконання найрізноманітніших ролей. В одних політик буде успішним, в інших – невдалим. Тому низка типологій лідерства побудована з урахуванням домінуючої функції лідера. Так, наприклад, Г. Лассуелл розрізняє три типи лідерства: – лідер-ідеолог, який маніпулює ідеями, концепціями суспільної перебудови (К. Маркс, Мао Цзедун, А. Лінкольн); – лідер-агітатор, який маніпулює емоціями, настроями послідовників, уміючи захопити маси (Ф. Кастро, М.Л. Кінг); – лідер-організатор, адміністратор, менеджер, який маніпулює ситуаціями. Більшість сучасних політиків виступають у цій ролі. Щоправда, сам учений не виключав того факту, що політик може ефективно поєднувати в собі три функції.

Проведений аналіз свідчить, що обсяг поняття політичного лідерства, що склався нині, є досить широким і потребує узагальнення та систематизації. Так, наприклад політичне лідерство японці розглядають як унікальну здатність (харизму) особи притягувати до себе інших, викликати захоплення і зачарування оточення; специфічний інструмент здійснення політичної влади; різновид управлінського статусу, пов'язаного з прийняттям рішень і впливом на інших людей; один з механізмів побудови влади, заснованої на інтеграції різних соціальних верств навколо програми вирішення певних суспільно-політичних проблем; процес взаємодії між людьми, у ході якої наділені реальною владою авторитетні люди здійснюють легітимний вплив на суспільство (чи певну його частину), яка добровільно віддає їм частину своїх політико-владних повноважень і прав; свого роду інваріантну модель творення і відтворення верховної влади тощо [10, с. 67].

У демократичному, цивілізованому суспільстві публічне управління здійснюється для людей і через людей. Яку значну роль не відігравали б соціальні групи, масові суспільні рухи, політичні партії, в кінцевому рахунку її головним суб'єктом виступає особистість. Це й зрозуміло, адже саме ці групи, рухи, партії та інші громадські і політичні організації складаються з реальних особистостей і тільки через взаємодію їх інтересів та волі визначається зміст і спрямування державотворчого політичного процесу та суспільного життя.

Функції, що виконуються політичними лідерами, багато в чому визначаються тими цілями, які вони ставлять, і тією ситуацією, середовищем, в якій їм доводиться діяти. Ситуація, як правило, буває кризовою, а мета – програма дій і її втілення в життя.

Ми вважаємо, що політичний лідер – своєрідний акумулятор настроїв в суспільстві, виразник життєвих прагнень і бажань людей. Адже головний сенс і призначення всієї його – служити людям, висловлюючи та реалізуючи інтереси суспільства в цілому і різних соціальних груп зокрема.

Саме тому завдання підтримки консенсусу в суспільстві постає ключовою функцією політичного лідера. У цьому контексті необхідно, на нашу думку, наголосити на тому, що політичне лідерство – це процес взаємостосунків між людьми, за яких одні виражають і знають потреби, інтереси своїх послідовників і через це володіють престижем і впливом, а інші віддають їм добровільно частину своїх політичних, владних повноважень і прав для здійснення їх цілеспрямованого представництва і реалізації. І саме лідер, маючий вплив на людей може формувати через політичне лідерство нову якість діяльності.

Як свідчить проведений аналіз, харизматичний лідер у кризові періоди розвитку суспільства здатний стати генератором його революційного оновлення. Крім названої класичної типології, у сучасній політичній науці існує чимало інших класифікацій, згідно з якими політичні лідери поділяються: на правлячих та опозиційних: революціонерів, реформаторів, консерваторів (Хагемен, Такер); формальних та неформальних: «суперменів» (тих, хто ламає усталені порядки), «героїв» (тих, хто присвячує своє життя великим і благородним цілям) і «принців» (тих, хто прагне панувати над іншими); кризових і рутинних: «лідерів мимоволі», «лідерів зверху», «лідерів на підставі відбору й довіри», «політичних кар’єристів», «лідерів на віру», «лже-лідерів»; великих і малих; пролетарських, буржуазних, дрібнобуржуазних (марксизм); «бюрократ-політиків», «флюгер-політиків», «інфант-політиків», «авантюр-політиків»; загальнонаціональних, регіональних.

Таким чином, проведений аналіз свідчить про те, що понятійне поле дослідження політичного лідерства є надзвичайно широким та всеохоплюючим. Причому воно трансформується під впливом викликів сьогодення, суспільного запиту та якісних характеристик лідерів-державників, які його «олюднюють».

Література.

  • Політичне лідерство: навч. посіб. / Нац. акад. держ. упр. при Президентові України ; Авт. кол. ; за заг. ред. В. А. Гошовської, Л. А. Пашко. – Київ : НАДУ, 2013. – 300 с.
  • Пашко Л А. «Людські ресурси у сфері державного управління: теоретико-методологічні засади оцінювання» : автореф. дис... д-ра наук з держ. упр.: 25.00.03 «Державна служба» / Л. А. Пашко ; Ін-т законодавства Верхов. Ради України. – Київ, 2007. – 36 с.
  • Політична енциклопедія. / Редкол. : Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) [та ін.] ; Ін-т політ. і етнонац. дослід. ім. І. Ф. Курасаю. – Київ : Парламентське видавництво, 2011. – 808 с.
  • Кудряшова Е. В. Лидер. Исследования лидерства в современной западной общественно-политической мысли / Е. В. Кудряшова. – Архангельск, 1996. – 226 с.
  • Бєлкін Л. М. Концепти «Влада», «Держава», «Державне управління», «громадянське суспільство»: ґенеза виникнення, розвитку, взаємозв’язку та взаємодії [Електронний ресурс] / Л. М. Бєлкін // Державне управління: удосконалення та розвиток. – № 4. – 2013. – Режим доступу: http://www.dy.nayka.com.ua/?op=1&z=574.
  • Блондель Ж. Политическое лидерство: Путь к всеобъемлющему анализу [Электронный ресурс] / Ж. Блондель. Москва: Российская академия управления, 1992 – 135 с. – Режим доступу: http://grachev62.narod.ru/blondel/ch _7.htm.
  • Гусев А. Раз в жизни: Чарльз Лоутон [Электронный ресурс] / А. Гусев. – Режим доступу: https://seance.ru/blog/lectures/gusev_lecture_laughton.
  • Палеха Ю. І. Культура управління та підприємництва : навч.-метод. посіб / Ю. І. Палеха, В. О. Кудін ; Міжрегіон. Акад. упр. персоналом. – Київ : МАУП,1998. – 94 с.
  • Сурай І. Добір і відбір кадрів як механізми формування й розвитку еліти в державному управлінні [Електронний ресурс] / І. Сурай // Збірник наукових праць Нац. акад. держ. упр. при Президентові України. – 2012. – Вип. 2. – С. 51-58. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/znpnadu_2012_2_8.
  • Програма «Правоспроможна громада – 2019» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://ldn.org.ua/event/prohrama-pravospromozhna-hromada-2019-rezultaty-serpnya.
Читайте також:

Коментарі