Як повідомила у Facebook сторінка «Біла Церква ретроспективна», відповідний висновок міститься в документах Центрального державного історичного архіву України в Києві. Автори допису посилаються на справу: ЦДІАК України, ф. 127, оп. 1047, спр. 819, арк. 2.
У висновку ревізорів ішлося про те, що приміщення білоцерківських церковнопарафіяльних шкіл були занадто тісними та сирими для нормального навчального процесу.
Проте згодом цей запис у документі закреслили.
Автори «Білої Церкви ретроспективної» пов'язують таку правку з практиками, характерними для бюрократичної системи Російської імперії, і припускають, що причиною могла бути корупція. Сам факт закреслення видно з документа, однак встановити причину цієї правки лише за наведеним аркушем неможливо.
Ревізія шкіл відбувалася в ширшому контексті діяльності Київської духовної консисторії наприкінці XIX століття. У цей період православна церковна адміністрація активно боролася з поширенням так званого штундизму.
Офіційний опис фонду Київської духовної консисторії у ЦДІАК підтверджує, що в документах 1890-х років є численні справи про протидію поширенню штундизму. Зокрема, окрема справа за 1896 рік має назву «Справа про протидію розповсюдженню штундизму в Київській єпархії» і охоплює період з 11 лютого до 27 листопада.
Штундизмом у другій половині XIX століття називали протестантський пієтичний рух, який набув поширення на українських землях Російської імперії. За даними «Енциклопедії історії України», його осередки у 1880-х роках існували, зокрема, в Київському, Сквирському, Таращанському, Звенигородському та інших повітах. Згодом частина штундистських громад зблизилася з баптизмом та євангельським християнством.
Для православної церковної адміністрації поширення таких громад було серйозною проблемою. Тому наприкінці XIX століття Київська єпархія створювала місіонерські структури, проводила спеціальні заходи та намагалася посилити релігійну освіту населення.
Дослідження місіонерської діяльності Київської єпархії показують, що важливу роль у цій системі відводили саме церковнопарафіяльним школам. Через них намагалися не лише навчати дітей грамоті, а й зміцнювати православну ідентичність та протидіяти поширенню альтернативних релігійних течій.
Церковнопарафіяльні школи отримали особливий розвиток після затвердження у 1884 році «Правил про церковнопарафіяльні школи». Того ж року при Київській духовній консисторії створили єпархіальну училищну раду, яка займалася організацією та контролем таких навчальних закладів.
Тож перевірка білоцерківських шкіл у 1896 році відбувалася не ізольовано. На той час школа була для церковної влади одночасно освітньою та місіонерською установою.
Саме тому стан приміщень мав практичне значення: тісна і сира школа була не лише поганим місцем для навчання дітей, а й не могла ефективно виконувати роль, яку їй відводила церковна адміністрація.
Архівний документ із Білої Церкви таким чином показує одразу кілька рис повсякденного життя кінця XIX століття: складні умови навчання, контроль шкіл з боку духовного відомства та використання освіти як інструменту релігійної політики Російської імперії.
При цьому твердження про те, що закреслення негативного висновку було наслідком корупції, залишається інтерпретацією авторів «Білої Церкви ретроспективної». Для її підтвердження знадобилися б додаткові документи про перебіг ревізії та подальші рішення консисторії.
