Джерело: sud.ua
Подія сталася 16 липня 2020 року в селі Ходосівка Київської області. Водій автомобіля Audi зупинився на світлофорі, де його транспортний засіб оточила група велосипедистів. За матеріалами справи, вони стукали по кузову та вікнах машини, намагалися відчинити двері й пошкодили дзеркало заднього виду.
Двоє велосипедистів заблокували рух автомобіля, ставши перед ним. За кілька секунд водій рушив уперед, внаслідок чого активісти впали, а один із них отримав легкі тілесні ушкодження через наїзд на ногу. Після цього водій об'їхав опонентів та залишив місце пригоди.
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що водій дійсно порушив ПДР, оскільки не переконався у безпечності маневру перед початком руху. Проте його виправдали за ч. 1 ст. 125 Кримінального кодексу України (умисне легке тілесне ушкодження) через відсутність доказів того, що він діяв умисно та бажав завдати шкоди здоров'ю потерпілого.
Прокурор та представник потерпілого оскаржили це рішення у касаційному порядку. Вони наполягали, що траєкторія руху Audi вказувала на прямий намір травмувати людину, а також заявили про процесуальні порушення, зокрема про безпідставне відхилення судами протоколу огляду відеозапису та висновку експерта.
Верховний Суд частково погодився з доводами скаржників щодо процесуальних питань. Колегія суддів зазначила, що суди попередніх інстанцій помилково визнали деякі докази недопустимими. Зокрема, участь адвоката під час вручення підозри у цій справі не була обов'язковою, а процесуальні повноваження дізнавача були оформлені належним чином.
Водночас ВС констатував, що ці процесуальні помилки не вплинули на законність остаточного рішення, адже суди безпосередньо дослідили оригінал відеозапису та встановили всі обставини інциденту.
Щодо ключового питання умислу, Верховний Суд наголосив:
Для засудження за ч. 1 ст. 125 КК України обвинувачення має довести «поза розумним сумнівом», що обвинувачений бажав або свідомо допускав заподіяння шкоди здоров'ю.
Сам факт порушення ПДР за своєю правовою природою є необережним діянням і не може автоматично свідчити про наявність кримінального умислу на травмування.
Кваліфікація дій водія як умисного злочину лише на підставі початку руху без належної обачності є неприпустимим розширенням меж кримінального закону.
Таким чином, Верховний Суд залишив касаційні скарги сторони обвинувачення без задоволення, а виправдувальний вирок водієві — без змін. Суд підтвердив юридичну позицію: якщо травмування стало наслідком необережного маневру чи порушення правил руху, це не може вважатися умисним кримінальним правопорушенням.
