Своїми спогадами він поділився в ефірі Українського радіо, передають Хроніки Обухова.
Моя мама пам’ятає, як одна з маленьких просила їсти, моя бабуся Федося готували якісь корінці і зернятка, розтерла їх, але дитина все одно померла. Думаю, що історії дуже подібні – прийшли, винесли все і зрештою, якийсь сусідський комсомолець, який ще мав якісь залишки серця, співчуття, десь приховав телятко, а більш старший чи свідомий комсомолець його помітив і вивів те телятко, – розповідає він.
Дуже довгий час нащадків у родині оберігали від цієї пам’яті.
І згадувати боялися. Як фронтовики про фронт, так і люди, які пережили цей страх 32-го – 33-го років: "Ой, діти, воно вам не треба", "Так, доходили якісь слухи, що десь дітей поїли". Так, це якась казка…Змій Горинич якийсь поїв, очевидно, а не власний батько, або сусідський. Якось це не сприймалося. Лише згодом під глибоку старість, моїй мамі нещодавно виповнилось 95, і вона почала писати про все це. Взагалі вона в мене поетеса. Ми видали її невеличку книжечку. І в тій книжечці вона згадує у своїх віршах ті страшні часи, розповів він.
Олександр Ігнатуша вважає, що ще однією з форм подачі фактів про Голодомор може бути документалістика.
На мою думку, якось не пасує в художній формі відроджувати ті події. Або це має робити хтось дуже-дуже талановитий. Як у кінофільмі "Піаніст", де знайшли грань між художнім і правдивим. Українська нація трагічна, драматична, пісні у нас сумні, можливо тих, хто співав веселих пісень першими і знищували. І козаків, і сліпих кобзарів. А сухі факти, але правдиві, вони доречні, і тому мені здається, що тут завдання більше для документалістики, додав він.
Ми в соціальних мережах: