Організація забезпечує працевлаштування, медичний і соціальний захист осіб з інвалідністю по зору, які не можуть конкурувати на ринку праці. Для цього створювались первинні організації та організовувались учбово-виробничі підприємства, на яких незрячі люди мали можливість повноцінно жити і працювати. Є таке підприємство і на території нашої громади – це Обухівське УВП УТОС. З 2003 року його очолює Віктор Михейович ГЕЛЯ, а до того часу зо два десятки років він працював заступником. Понад сорок років директор живе підприємством, опікується проблемами людей, які працюють на ньому.
Слово керівнику:
- Наше Обухівське учбово-виробниче підприємство Українського товариства сліпих (УВП УТОС) розпочало відлік своєї історії 23 березня 1962 року. Наказ про його створення виданий 1 жовтня 1961 року і відтоді розпочався пошук майданчика для розміщення виробництва. На території старого маслозаводу по центральній вулиці міста, між центром та автостанцією, УТОСу виділили один цех, директором призначили Петра Радіоновича Находкіна. Першою продукцією новоствореного підприємства стали меблеві цвяхи, виготовлені за допомогою ручних верстатів, та прищіпки. Незрячі та слабозорі працівники товариства жили тоді в гуртожитку в центрі (біля ЗАГСу) та у двоповерхівці (напроти соцзабезу), яка на зорі утворення УТОСу слугувала за контору. Через п’ять років (у 1969) на мікрорайоні Лікарня збудовано новий корпус учбово-виробничого підприємства та дво-поверховий гуртожиток.
Свого розквіту УВП УТОС досягло у1970-1980 роках: мало столярну майстерню; механічний цех, де виготовляли прес-форми, штампи і всю необхідну технологічну оснастку; гальванічну дільницю; власний автопарк. Ми відчували підтримку держави, а продукція, яку випускали, користувалась попитом у народному господарстві. Це прищіпки для білизни, розетки, вимикачі, електричні подовжувачі, деталі для контактного з’єднання електрики (клемні колодки). В кооперації з іншими підприємствами УТОСу – Боярським та Білоцерківським – збирали соски-пустушки для немовлят, зажими для карнизів. З 1990-х років і донедавна складальною роботою нас забезпечував картонно-паперовий комбінат.
У 1976 році на мікрорайоні Лікарня для незрячих та слабозорих працівників ввели в експлуатацію п’ятиповерховий житловий будинок. Його побудували за рахунок підприємства. Для зручності мешканців на першому поверсі розташовували магазини - продуктовий та промислових товарів.
Підприємство розвивалось і потребувало розширення, тож наприкінці 1980-х на його території збудували новий адмінкорпус та дві дільниці лиття і пресування пластмас. У просторій новобудові розмістились адміністрація, технічна служба, бухгалтерія, відділ кадрів, бібліотека, актовий зал, радіовузол, медпункт, стоматологічний кабінет та їдальня.
- Вікторе Михейовичу, кажуть, що Ваш батько стояв у витоків створення Обухівського УВП УТОС. Це правда?
- Так, мій батько Михей Терентійович Геля був серед тих активістів, завдяки наполегливості яких утворилося наше підпри-ємство. У 1957-му році троє молодих людей з інвалідністю по зору: Гнат Савелійович Удовенко, Микола Федорович Назаренко і Михей Терентійович Геля «загорілися» створенням у районі Первинної громадської організації райТОСу - районного товариства сліпих (першим її головою обрали Гната Удовенка). Аби організувати виробництво, ця амбіна трійця потрапила на прийом до Коротченка, тодішнього голови Ради Міністрів України. Його втручання і посприяло відкриттю в Обухові підприємства для незрячих людей.
- Обухівщина – місце Вашої сили? Ваше коріння тут?
- Батьки мої тутешні: батько – з Григорівки, мама – з Германівки. Я – найстарший серед дітей, молодший за мене Юрій і найменший Володимир. Мама померла молодою, коли мені було всього десять років. Незрячий батько не міг дати раду трьом дітям, тому мене і Юрія віддали до дитячих будинків, а Володимир залишився з батьком. Виховувався я в трьох дитбудинках – у Мостищах Макарівського (нині Фастівського) району, Боярці та Поліському. Найдовше - у Мостищах, тому місцем сили вважаю це невеличке село, в якому провів дитячі роки. Туди їжджу і допомагаю вихованцям інтернату, підтримую з ними тісний контакт. На жаль, немає вже моїх менших братів: Юрія не стало у 1985-му, а Володимира, якого знав, мабуть, весь район (Володимир Михейович Геля очолював потужне сільськогосподарське підприємство ТОВ «Світанок» в с.Григорівка - авт.) - сім роки тому.
- Ви пройшли шлях – від робітника до керівника. Що вдалось за ці роки?
- До 1976 року я встиг попрацювати у системі споживчої кооперації в Красному Другому (нині Германівка) та у Ставищенському районі, одружитися. Після отримання інвалідності переїхав з родиною до Обухова і розпочав трудову діяльність на УВП УТОС спочатку слюсарем-складальником, згодом майстром по надомниках. Ріс професійно, навчався - отримав дві вищі освіти. З 1982 по 2003 рік займав посаду заступника директора з соціальних питань. Останні двадцять років, з квітня 2003-го, очолюю підприємство. Двічі обирався депутатом міської ради, був членом виконкому. На сьогодні виконую обов’язки ще й голови правління обласного УТОСу, позаяк голова виїхав за кордон з початком війни. Тож турбот побільшало, адже долучилось обслуговування, крім Обухова, ще й первинних організацій Богуслава, Миронівки та Кагарлика. Маю багато нагород, серед яких виділяю декілька: державну нагороду України — орден «За заслуги» III ступеня, звання «Почесний громадянин Обухова», бо все життя намагався працювати гідно, бути корисним для громади та країни; і Заслужений член УТОСу, адже очолюю колектив людей, які фізично не бачать очима, але «бачать» по-іншому – звуками, відчуттями, дотиками, серцем. І часто «бачать» набагато чіткіше за інших, бо очі мо-жуть обманювати, а серце – ні. Їхня довіра та повага надихають та надають мені сил для подальшої праці. А ще мій тил і моя підтримка на роботі та вдома – дружина Ліда Петрівна.
- Скільки керівників змінилося з початку створення підприємства ?
- Я – четвертий. Першим директором УВП УТОС був Петро Радіонович Находкін, другим – Леонід Федотович Піляєв. Мій попередник, Василь Кирилович Павліковський, очолював підприємство 25 років.
- Вікторе Михейовичу, що турбує Вас як керівника?
- Самі бачите, у який час живемо: війна, обстріли. Не можу похвалитися виробництвом, з об’єктивних причин поменшало замовлень, в т.ч. й з ККПК. Випускаємо, в основному, прищіпку, поліетиленову кришку та пластикові вішалки для одягу, подовжувачі електричні. Намагаємось забезпечити працівників роботою, хоча в теперішніх реаліях це дуже складно, декого перевели на неповний робочий день. Зараз на виробництві зайняті майже сто працівників. Наше підприємство – єдине в області, котре утримує надомників, у нас їх двадцять шість. Проблем вистачає, долаємо, по-можливості. Шкода, що держава у такий нелегкий час вирішила кинути напризволяще наше Товариство, і тому Кабмін, Міністерство соціальної політики виносять такі постанови і законодавчі акти, які різко погіршують становише людей з інвалідністю по зору. Куди піти працювати незрячим чи глухим молодим людям? Їм потрібна самореалізація. На роботі для них потрібно створити умови, аби вони не почувалися вигнанцями. У нас, наприклад, крім працевлаштування, є пречудова бібліотека, наповнена аудіокнигами; книгами, надрукованих шрифтом Брайля. Слабозорі можуть скористатись комп’ютером або читати книги, використовуючи збільшувальний екран. Маємо також облаштовані усім необхідним медпункт та радіовузол. Разом із завклубом Тетяною Федосіївною Вишнівецькою розвиваємо художню самодіяльність. До речі, нашому самодіяльному народному хору «Світанок», яким керує заслужений працівник культури Роман Михайлович Черепаха, у грудні виповнюється 60 років. Дай Боже, щоб до того часу ми дали концерт на честь нашої перемоги! До слова, шістдесят років трудової діяльності та участі в хорі відзначає найстарша наша працівниця, складальниця Тетяна Савівна Соболь.
- Можливо, час назвати всіх, хто того заслуговує?
- Певно, що так. Це працівники, які п’ятдесят і більше років працюють чи працювали на підприємстві, а саме: Марія Федорівна Шинкарук, Галина Олександрівна Панченко, Ольга Нестерівна Мельник, Марія Павлівна Федоряченко, Олександр Олексійович Геля, Ганна Олексіївна та Володимир Володимирович Гриценки, Катерина Андріївна та Іван Григорович Зелінські, Валерій Дмитрович та Надія Антонівна Люшненки, Тетяна Григорівна Соломенюк, Сергій Лаврентійович Сидорчук, Валерій Володимирович Тимченко та Марія Леонідівна Соклакова. Хочу відзначити і ливарників пластмас Ольгу Петрівну Щербину та
Валентину Петрівну Соболь, слюсаря-налагоджувальника Сергія Олександровича Гелю. Слова подяки – Благодійній організації «Благодійний фонд ХУМАНЕІД», яка на постійній основі надає продуктові набори нашим людям. Дякую за співпрацю ГО «Материнське серце», зокрема Вірі Іванівні Іщенко, через неї передаємо допомогу військовим; Обухівській міськрайонній організації Товариства Червоного Хреста України та її директору Галині Миколаївні Бауковій.
- Чи знаходите порозуміння з владою?
- Так, з міською радою у нас склалися дружні стосунки. Знаходили порозуміння і підтримку з попередніми керівниками, знаходимо їх і з теперішнім – Сергієм Миколайовичем Клочком. Дякуємо за продуктові набори до свята працівникам УВП УТОСу, виділені міськрадою. Вдячні депутатам, які опікуються нашими людьми. Маю на сьогодні актуальну пропозицію до керівника міста стосовно здачі в оренду громаді за одну гривну в рік нашого укриття. З перших днів війни воно активно експлуатується, до нього і зараз під час тривог сходяться мешканці мікрорайону Лікарня. І ще маємо прохання до міської ради: передбачити в бюджеті громади фізичний супровід осіб з інвалідністю по зору.
- Здаєте в оренду приміщення?
- Щоб якось забезпечити свою фінансову спроможність, здаємо приміщення в оренду приватним підприємцям. Надали місце для відділення зв’язку, за що нам дякують наші ж працівники, адже не виходячи в місто, вони мають можливість отримувати тут свої пенсії. Кілька років тому виділили приміщення для богослужінь.
- Що непокоїть Вас, за що болить душа?
- Війна зачепила кожного українця. Не стала винятком і моя родина - мій зять Гетьман Сергій Васильович у 2015-2016 роках брав участь в антитерористичній операції на Донбасі. Мріяв, аби наша держава була вільна і незалежна. Після важкої хвороби, отриманої на фронті, Сергія не стало. Його син, а мій онук, Олександр продовжив справу батька. З перших днів війни він боронить нашу землю від російського окупанта. Щодня прошу у Бога захисту для онука і для наших воїнів, щоб усі вони повернулися здоровими і неушкодженими, а на полі битви їх супроводжувала удача. Україні щиро бажаю перемоги!
Спілкувалась Олена ДРАЧУК
