Щороку 10 вересня світ об’єднується, аби привернути увагу на проблему суїцидів. Цього дня особливо гостро відчувається біль родин, які втратили близьких через цей трагічний крок. Статистика невблаганна: кількість самогубств серед підлітків залишається високою. За даними Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, кількість випадків самогубств серед дітей в останні роки стрімко зростає.
Історія Тетяни – мами сина-підлітка, який наклав на себе руки, – це свідчення того, як важливо говорити про цю проблему відкрито і шукати шляхи її вирішення.
Про це йдеться в матеріалі журналістки Ірини Виртосу для видання pravda.
Кожна втрата ламає, але ж людина мусить якось жити? І знайти сенси. У моєму випадку я щодня шукаю причину, щоб прокинутися зранку, а потім шукаю причину, щоб себе не звинувачувати… Бо це дуже тяжко. Мій син помер від суїциду. І найперше, що мене мучило: яку роль у цьому відіграла я? Це пекельне відчуття провини, – каже Таня.
Спадала моторошна думка: "Може, так мало статися? Може, для мого сина не було місця в моєму теперішньому житті?". І ця думка довго тероризувала, поки мій чоловік Ласло не спинив мене: "Ну що ти таке кажеш? Він би ось тут жив з нами, ми би поступилися кімнатою, готували сніданки, будили зранку. А він, певно, ночами грав у комп’ютерні ігри і не хотів би прокидатися… І ми сварилися. Грали б у баскетбол, ходили в басейн. Коротше кажучи: місце у нього є!.
І я продовжую тримати місце для Вовчика, для нашої любові, наших спогадів, бо їх дуже багато – і вони класні, і такі теплі, - продовжує жінка.
Перші місяці після трагедії стали для Тетяни справжнім випробуванням. Вона згадує, як колишній чоловік, замість того, щоб підтримати її в цей важкий час, постійно змінював рішення щодо поховання сина, створюючи додатковий стрес. Родичі та навіть сторонні люди, замість співчуття, звинувачували її в тому, що вона "недогледіла".
Замість того, щоб горювати, Тетяна була змушена "вигрібати" з усіх боків, почуваючи себе самотньою і непочутою. Тетяна змушена була сама вирішувати всі організаційні питання, не маючи на це ні сил, ні бажання. Вона мріяла лише про одне – щоб все це якомога швидше закінчилося.
Якби я мала сили сперечатися, я би наполягла поховати Вовчика під деревом. І тоді б я мала цей зв’язок із сином через кожне дерево… Такий собі "інтернет", "павутина зв’язку". Я би обіймала будь-яке дерево, і знала, що десь тут поруч Вовчик, – розповідає жінка.
Хоч поховання в Німеччині було коштовним, Тетяні вдалося зібрати необхідну суму завдяки страховці, допомозі школи та сусідів. Але колишній чоловік, від якого вона з дітьми колись тікала через домашнє насильство, знову вирішив вплинути на ситуацію.
Замість підтримки, він почав маніпулювати і тиснути на неї, знову змушуючи переживати той самий жах, від якого вона намагалася втекти.
На моє прохання поховати тут, у Німеччині, почула: "Нормальні люди дитину в лісі не ховають".
Бо треба ж поставити пам’ятник! Але ж це зовсім не про мене і навряд чи про Вовчика… Ці гойдалки, де ми поховаємо сина, тривали майже місяць. У якийсь момент я відчула гостру втому і здалася. Чоловік забрав урну з прахом дитини в Україну, і я досі не знаю, чи він її поховав і де. Мені про це не повідомляють", - розповідає згорьована мати.
В Німеччині місцевий український греко-католицький священник підтримав її в цей важкий час, погодившись відслужити панахиду. Тетяна зітхнула з полегшенням, розуміючи, що в Україні їй навряд чи вдалося б знайти таку підтримку. Там, де панує страх перед самим словом "самогубство", де замість співчуття шукають винних, звинувачуючи матерів чи інших близьких, про духовну підтримку годі й мріяти.
Проте варто пам'ятати, що суїцид може трапитися в різних сім’ях. Не обов’язково через конфлікти, які були в родині. Причин багато. Це може статися з людьми різного віку і достатку.
На мого сина додатково вплинули повномасштабна війна, наш переїзд за кордон, підлітковий вік, булінг у школі… Мій син не зміг цьому всьому дати ради.
І в мене буває така злість на себе, на психолога, до якого звертався син, і на працівників школи, тому що вони знали про його кризу, але в них був підхід: щоб дитина сама розповіла про булінг, а не мама ходила скаржитися до них. Вовчик був не таким: він не міг себе правильно усвідомити і відреагувати, він тихо страждав, – продовжує жінка.
На групі підтримки Таня зустріла Сюзанну, яка пережила схожу втрату. Вони знайшли спільну мову, ділячись своїм горем і спогадами.
У Штутгарті, де я живу, такі розкішні поля, ми вчора там бачили лисицю, і цей захід сонця… він неймовірний. Ми насолоджувалися прогулянкою. Тоді ми говорили про наші втрати. І це був саме той момент, коли ми могли ділитися.
Сюзанна мене питала, як я знайомлюся з новими людьми? Вона змінила роботу, в неї розпитують, скільки має братів і сестер. І вона часом не знає, як відповідати. Адже її померла сестра нікуди не зникла, вона є… А як людям пояснити? Навіть у Німеччині попри те, що інформації значно більше, ніж в Україні, ставляться до суїциду упереджено.
І я в схожій ситуації: у мене ж не тільки донька, у мене є ще син. А як про це говорити, я досі не знаю.
З Тетяною поруч завжди були її дочка Настя.
У дочки вистачило цинізму, який мене рятував, – усміхнулася Тетяна при згадці про дочку й продовжила: – Наприклад, я дуже переживала, чи Вовчик мучився, на що дочка відповідала: "Мамо, йому вже байдуже на тебе. Коротше, він про нас не думає і не страждає. Можеш хоч тут вспокоїтися…". Або такі саркастичні штуки типу: "Якби він вижив, я б його вбила…" чи: "Мамо, у тебе була одна надія на внуків, а тепер я не знаю….
Теперішній чоловік Тетяни Ласло також завжди був поруч і, здається, чув найнерозумніші від неї думки. Але найголовніше – він вислуховував і обіймав. І це допомагало. Хоча так не одразу було.
Як тільки я починала плакати, чула, як він важко зітхав, мовляв, почалося. Я пояснювала, що коли плачу, мені стає краще. Бо потім маю сили усміхатися, – ділиться жінка.
Незважаючи на глибокий біль, Таня не опускала руки. Вона розуміла, що життя триває, і потрібно рухатися далі. Вивчення німецької мови та вирішення побутових питань стало для неї своєрідною терапією, яка допомагала відволіктися від негативних думок і повірити у власні сили.
А потім як находить, і стає боляче, як у перший раз, – каже Таня.
Психологиня порадила Тані вести щоденник, куди вона могла записувати свої думки та почуття, пов'язані з кожним "вагончиком". Це допомогло їй структурувати свої переживання і краще зрозуміти, які саме аспекти її горя потребують додаткової роботи. З часом Таня зрозуміла, що для деяких "вагончиків" їй все ж таки потрібна допомога професіонала.
Я була вихована в сильному переконанні, що в кожної жінки має бути щаслива сім’я. А я місію "щаслива сім’я" провалила. Але коли ти працюєш психологічно над собою, то розумієш – нема ніякої місії: ти мусиш бути просто щасливою, мусиш себе розуміти… І тоді страждання зменшується, – розповідає Таня.
Звісно, жінка запитувала себе: чи могло би бути інакше і чому так з нею сталося. Але ці питання в нікуди, вони деструктивні, переконана Тетяна. Її в цьому підтримує і дочка, кажучи: "Час лінійний. Так уже є. Мамо, ти нічого не могла б зробити".
А ще Тетяні стає легше, коли думає про те, що "після життя настає нічого". Людина помирає і все. І вона не повинна чекати ніякого суду чи раю:
Мені так легше, щоб не ставити зайві запитання, чи ми зустрінемося в раю, чи син мене впізнає, якщо мені буде 92 роки? Чи все ще він буде моїм сином чи ким?.
Є різне розуміння про смерть і своє ставлення до неї. Матері було боляче чути, коли дехто їй радив 7 днів ходити до церкви, запалювати свічки, на воду покласти шматок хліба і молитися, бо "священник не прийде до її сина, бо на таке не ходять". І водночас – не плакати стільки, бо на тому світі затопить.
На щастя, Німеччина – мультикультурна країна. І я можу горювати так, як мені це хочеться. Я не могла плакати 24 на 7, інколи мені хотілося сміятися з Вовиних жартів, із коментарів Насті про брата й наших спільних спогадів. І тоді, і зараз я хочу говорити з людьми, які знали Вовчика добрим, емоційним, веселим хлопцем, – усміхається Таня.
Таня розповідає, що зараз вже не плаче щодня. Спогади про сина стали для Тані найціннішим скарбом. Переглядаючи фотографії, слухаючи улюблену музику, вона відчувала його присутність поруч. Це допомагало їй зберегти пам'ять про сина і продовжувати жити далі. Адже саме в спогадах живе любов, яка ніколи не згасне.
Такі щомісячні ритуали мені потрібні, щоб мати змогу дихати, – ділиться Тетяна.
Похоронне бюро запропонувало Тані можливість оформити церемонію прощання так, як вона бажала. Її не обмежували жодними рамками, дозволяючи висловити свою любов і повагу до сина. Хоча Таня відмовилася розмалювати труну, вона цінувала цей жест уваги. Це свідчило про те, що працівники бюро розуміють, наскільки важливо для кожної людини провести останню путь близької людини індивідуально і гідно.
Турбота працівників бюро створила атмосферу спокою та безпеки, де Таня могла відпустити свій біль. Листівка, яку жінка отримала через рік, стала для неї несподіваним і приємним сюрпризом. Вона зрозуміла, що про її сина пам'ятають не тільки вона, але й люди, які допомагали їй у найважчий період життя. Ця маленька увага стала для неї знаком того, що вона не одна і що її горе не забуте.
У школі де навчався хлопець створили особливий простір – кімнату пам'яті. Тут учні можуть вшанувати пам'ять померлих однокласників. Тут вони можуть залишити свої спогади, малюнки або просто посидіти в тиші. Це місце, де діти відчувають підтримку і розуміння, де їм допомагають пережити горе.
Це така крута практика превенції суїциду серед підлітків. І я би дуже хотіла, щоб щось подібне було втілено в українських школах.
І коли я бачу, яка сила людей мені співчуває, що вони долучилися до зберігання пам'яті про мого сина, – це так важливо. І для самих учнів й учениць також, бо, очевидно, ці діти також отримали стрес від цієї події, – каже жінка.
А ще приходили сусіди, приносили щось їсти, просто сиділи поруч.
І ось це відчуття, що ти не сама, – сильне. Ти не відчуваєш себе покинутою, відрізаною від світу, коли поруч твої люди. Вони розуміють тебе і не створюють "додаткових" страждань. Це певно і є культура горювання, коли твоє горе – суто твоє горе, і ти можеш горювати, як ти хочеш, – розповідає Тетяна.
Після смерті сина минуло трохи менше півтора року. Донька за цей час переїхала і живе окремо. Заняття з німецької мови закінчилися. І стало раптово багато тиші й часу…
У мені було сильним почуття "бути мамою". А тепер я вчуся відпускати його, перестати бути жінкою, яка піклується тільки про інших і забуває про себе. Я багато писала у фейсбук про Вовчика, і до мене зверталися мами живих дітей з питанням, як запобігти суїциду… Так, я можу вислухати, але я не маю морального права давати якісь рекомендації. Це як навчати водити машину, коли сама 10 разів потрапляла в аварію… – переконана Таня.
Їй якось під руку потрапила книжка "Вибір" Едіт Егер. Авторка у Другу світову війну втратила все – рідних, дім, власну ідентичність. І їй у Сполучених Штатах Америки, в новому місці, довелося відновлювати себе "з нуля".
Я бачила її фото з купою дітей і внуків, і мене… розірвало на шматки. Бо я теж планувала бути щасливою бабусею з купою внуків. У мене був сценарій.
Тепер прагну пам’ятати, що я просто людина. Бо коли ти знаєш, що таке може трапитися з людиною, тоді почуття страждання трохи згасає. І наступного ранку ти можеш прокинутися, – каже Тетяна і продовжує:
Так хто я? Я – Таня, мати двох дітей. Раніше я була активісткою і відстоювала, щоб у школах, де навчалися мої діти, не було внесків, шкільних фондів. Ще раніше займалася полімерною глиною. Після повномасштабного вторгнення разом з дітьми стала шукачкою прихистку в Німеччині. Зараз я себе не відчуваю "біженкою", тому що потроху вивчаю німецьку, знайомлюся з місцевими, інтегруюся в культурний простір.
Сьогодні я просто жінка, яка шукає себе. І це теж дуже добре. Я познайомилася сама із собою. Я все життя була кимось, а тепер хочу знати про себе більше. Я приймаю, що в мене РДУГ (розлад дефіциту уваги та гіперактивності – ред.), що мені діагностували ПТСР (посттравматичний стресовий розлад – ред.), що в мене загинув син, що я сама потребую психологічного супроводу.
А ще в мене є теплі підтримуючі стосунки, які я не хотіла б зіпсувати, дочка, дорослі відповідальні люди навкруги і моя любов до сина.
