На запитання газети «Факти» про її 24 лютого Антоніна розповіла:
– Десь о п’ятій ранку першим зателефонував брат. Він у мене трудяга, але й погуляти любить, тож я подумала, що він після вечірки хоче до мене заїхати. Питаю: «Що таке, чого ти телефонуєш?». Пауза… «Сестро, війна». І потім все. Шок. Ми живемо на 16-му поверсі, одні вікна виходять на наше місто, інші – на Обухів, Калинівку, де мої батьки. Все спалахувало, гриміло, з кожною годиною ставало дедалі гучніше.
Почала обдзвонювати рідних – хто, де і як. Чітко пам’ятаю: одне з перших, що я зробила на автоматі, – почала фотографувати документи. Паралельно збирала тривожний рюкзак, і ми спустилися у підвал. Але його не можна назвати надійним укриттям, бо повинно бути два виходи, доступ до води й повітря. Якщо раптом є влучання у 16-поверхівку, вона просто складається, і все. Спочатку ми бігали у сховище щоразу, коли була сирена. За рік війни ставлення до цього змінилося. Ми майже перестали спускатися, бо вночі зі сплячою дитиною, яку ще по дорозі треба одягнути, не набігаєшся.
