"Обухівська хунта", "гетьман" і шизофренія

noteНе буду довго розводитися і критикувати. На те немає сили, часу і бажання. Сипати бісер, як писав Гессе, варто. Коли є перед ким. Просто відзначу - події, які відбулися останім часом в громадському секторі свідчать про його автоматичне сепуку. Мені не хочеться мати відношення до людей, якими крутить психологічно неадекватний "наполеон". Йдеться про повне ігнорування соціальної проблематики і її підміна абсолютно маргінальними, часто шизофренічними археофутуристичними теоріями. 

Я відписався від Майдану Обухівщини і розірвав пуповину бодай технічного інтересу до місцевої політичної проблематики. Я розумію, що в місті нічого не зміниться і знаю, хто (ЗНОВУ) стане мером і чому. Точніше - завдяки кому - тому, хто розвалив кілька політичних структур і парудень тому загнав ніж у спину Майдану Обухівщини. Хто не може відстояти права земляків на 3 кв. метри без кіосків на Парапеті, але, пафосно паштакалає про метафізичні підстави українства і приміряє на себе лахміття з штучно спарованих теорій Липинського, Каганця і тд.

Моя відповідь - уривок з постмодерного, футуристичного роману (част 1) "Час смертохристів". Саме такий "гетьман", що симптоматично - на горі в Трипіллі рефлексує на тему України і своє місії в її історії. На цьому у мене все.

“…Його Ясновельможність Гетьман України, генерал армії Кузьма-Данило Махун важкими кроками міряв кабінет гетьманського палацу, бетонна, схожа на гігантську літаючу тарілку споруда якого угніздилася на легендарній горі над Дніпром, у кількох кілометрах від Трипілля. Археологи знайшли тут перше поселення українців, які прийшли сюди з Індії шість тисяч років тому. Археологи стверджували, що саме в цьому місці було зварено перший український борщ, через що село, яке споконвіку існувало на цій горі, мало назву Борщів, а  звалась Борщихою.

Гетьман, кремезний чолов’яга з темно-шатеновими, майстерно підфарбованими вусами, які підковою облямовували його владний рот і підборіддя, від чого К-Д. Махун ставав схожим на своїх славних попередників — гетьманів, які дивилися на нього з портретів, де переважали темні — чорні та коричневі тони, ще раз обійшов кабінет і переконався, що параметри приміщення не змінилися: сорок дев’ять метрів у довжину, тридцять п’ять завширшки. Підійшовши до оглядового майданчика, що нависав над урвищем, гетьман уперся лобом в броньоване панорамне скло, яке приємною своєю прохолодою трохи пригасило його гнів. Стояв сонячний день, такої пори не хочеться помирати.

— Бляді, — хрипко сказав він, — голови познімаю, яйця повириваю.

Гетьман з сумом подивився туди, де Дніпро весняним повноводдям виповнював обшир, що відкривався з гори. Білий цвіт дерев — наче вкриті вони були пухким снігом — будив щемливі спогади. Далеко, на протилежному пласкому березі, стирчали контрольні вежі охорони — щоб нікому не спало на думку випустити з переносної наплічної установки протитанкову ракету у палац, у серце всенародного лідера, незмінного Гетьмана і визволителя України”.