Джерело: Біла Церква ретроспективна
Для розв'язання проблеми 15 листопада 1926 року було видано спеціальну обов'язкову постанову про загальний облік будівель. Згідно з цим документом, абсолютно всі міські будинки мали терміново отримати стандартизовані темно-сині бляшані вказівники з білими цифрами. Точний розмір цих перших адресних табличок мав становити суворо 20 на 14 сантиметрів.
Окрім безпосередньо цифрових номерів, тогочасні правила зобов'язували містян розміщувати додаткові інформаційні покажчики. На них зазначалися детальні дані про поточного власника, орендаря або балансоутримувача конкретної споруди. Цю інформацію вимагалося наносити на таблички більшого розміру — 20 на 35 сантиметрів, але у такій же синьо-білій кольоровій гамі.
Окрему увагу в обов'язковій постанові приділили маркуванню міських шляхів на перехрестях. На кожному розі вулиць влада наказала вивісити чіткі вказівники з назвами, які дублювалися двома мовами — українською та єврейською (ідіш). Це було пов’язано з тодішнім національним складом населення та особливостями радянської мовної політики 1920-х років.
На виконання цього масштабного та суворого міського наказу місцевим жителям було виділено надзвичайно короткий термін — лише півтора місяця. Повністю завершити маркування всіх без винятку споруд вимагалося до кінця року. Вже з 1 січня 1927 року до порушників оновлених правил планували застосовувати жорсткі санкції.
Для тих громадян, які не встигали встановити таблички у дедлайн, передбачався чималий на той час грошовий штраф у розмірі 10 карбованців. У разі відсутності коштів покарання замінювали на примусові громадські роботи терміном на 5 днів. Унікальні історичні подробиці цієї реформи дослідники відшукали в матеріалах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України.
